Надал не винен. Лист читача

Надал не винен в тій ситуації, що склалась після випадання великої кількості снігу в Тернополі. До такого висновку я прийшла, після сьогоднішньої ранкової поїздки в громадському транспорті. У всьому, що коїться в нашому «файному» винні самі мешканці. Так-так, саме ми дозволяємо робити із собою, що завгодно, саме ми не можемо жити та протидіяти цій всій гидоті згуртовано. Я не закликаю йти на майдан, вішати, каструвати (ой, вибачте, люструвати) – я прошу файномістян звертати увагу на кожну дрібницю і не давати плювати (тут би вже добре підійшло «ригати») на себе.

До чого я веду. Сьогоднішній ранок і ситуація звична для цьоготижневого Тернополя. Переповнена зупинка громадського транспорту. Нарешті, через 20 хвилин, «підходить» 18-та маршрутка (н. зн. ВО 1257 АА). Народ героїчно долає перешкоди у вигляді відгорнутого з проїжджої частини снігу (ще одна, до речі, величезна проблема городян, які полюють на маршрутки та останні безкоштовні, з «барського» плеча Падла  подаровані тролейбусні тури по кучугурах Тернополя і кидається на автобусну «амбразуру»… і досить грубо промахується. Промахнулись навіть «биті» пенсіонери. 18-тка проїхала повз всіх чинно та гонорово, але зупинилась за межами зупинки посеред ВЕЛИЧЕЗНОЇ калюжі. Народу пофігу. Що тому, який в автобусі, що тому, який хоче бути в автобусі. Я серед останніх і мені теж пофігу та калюжа, разом з шофером, Надалом, снігом та всією рештою фігнею – місце в автобусі, ось моя попередня мета. З маршрутки випала «чверть» пасажирів, а це досить гарний результат для тих, хто очікував на зупинці. Заходжу, розраховуюсь і, з порогу, запитую: «Чому, Ви, зупинились за межами зупинки та ще й посеред калюжі?!» Шофер почав нити, що він, насправді, навіть не думав тут зупинятися, але виявилось, що люди в автобусі (противні такі собі люди) переконали його все-таки зупинитись. По ходу шофер противився тому, але був змушений зупинятись, тому гордо і «нєпокобєлімо» став там, де хтів. Віддаю належне шоферу за те, що він особливо не сперечався з «новим поповненням» – питання були поставлені правильно та з чіткою інтонацією, що натякала на невиконання ним своїх службових обов’язків. Але тут вмішується багатостраждальний «пенсійний фонд» і починає захищати… шофера. Сидять, такі собі, дві (ну ті, що на лавочках і вічно чимось невдоволені) та й розказують мені, що шофер не винен, що я не знаю, як то йому бідолазі важко кермувати в таку погоду, що я маю кланятись шоферу за те, що він нас возить, що я невдячна така. Я забула про шофера, пробую роз’яснити бабкам, що я, як і вони, маю права пасажира. Пробую пояснити їм, що вони пасажири, а не помічники шофера і встали не на ту сторону барикади. ГЛУХО. Останній козир бабульки про те, що в мене соплі, ще не засохли під носом був ударом нижче поясу та тонким натяком на мою невихованість. Розмовляти було ні з ким, пасажири не підтримали жодної зі сторін, тому я й відвернулась від бабок, щоб витерти… сопля під носом, бо вони, КУРВА, потекли після 20-ти хвилин стояння на холоді та бабиного нагадування. І тут я побачила, що вже, було похнюплена голова шофера, піднята гордо і вишукує нові калюжі для пасажирів.

Так ось, Надал винен не один. Винні ми всі «файномістяни»: пасажири, пішоходи, шофери, бабульки, таксисти – всі, хто «хаває» по крупинці і думає, що фіг з ним, аби доїхати самому, аби дойти живим додому й щось не зламати. А там, трава не рости.

Правду, кажуть, говорив Надал, що про сніг скоро всі забудуть і він знову стане «сонцесяйним».

Ольга Іванівна