«Я сам дивак у житті, тому природно, що ми з Кузнєцовим перетнулися», – Михайло Гросуляк

Маестро стимпанку в Україні Сергій Кузнєцов з села Гаї Шевченківські Тернопільського району та провідний ресторатор Західної України, тернополянин Михайло Гросуляк приятелюють чотири роки. В рамках цього не надто тривалого тандему світ сповнився дивовижними речами “з нічого” – їх кількість, приголомшливість ідей, творчі відкриття (Сергій Кузнєцов) та несподіване представлення (Михайло Гросуляк) постійно апелюють до подиву сторонніх.

“Погляд” спробував з’ясувати деталі цієї історії. Розмова відбулася у тернопільському “Ковчезі”. Тоді весь день панувала холодна листопадова злива – природні декорації, так би мовити. “Ной” ака Михайло Гросуляк затримувався – у неділю він завжди грає в футбол. Коли ж зустріч таки відбулася, перше питання стосувалося про обставини початку цієї дружби.

– Я сам дивак у житті, природно, що такі люди, як ми з Сергієм, перетнулися. Було б сумно, якби ми не зустрілися. Нас познайомив Володя Бурий. Коли я вперше побачив роботи Кузнєцова, у мене стався “вибух мізків”. Насамперед, цікавило: “Шо в нього в мозгах твориться?”.

Якщо бути чесним, тоді я не думав, що наша співпраця буде стійкою і що його роботи принесуть стільки користі для “Самогонної ресторації”, адже я все життя цікавлюся зовсім іншим – історією України, збираю старожитності, захоплююся природніми лініями в мистецтві, далекий від фантастики, не читаю коміксів, навіть “Зоряними війнами” не захоплююся, на відміну від Сергія.

Макарони по-флотськи для рестораторів

– Як на мене, у вас обох спільне улюблене заняття – накопичувати старі, непотрібні речі і провокувати подив.

– Усе життя я працюю над провокацією і практичним застосуванням підручних речей. Умовно кажучи: доки людство існуватиме, доти буде сміття. Чимало зі своєї архітектури я звів зі сміття. Приміром, у “Старому Млині” закладено орієнтовно сто тисяч польських цеглин, частину з яких я забрав зі смітника. Одна цеглина вартувала мені тоді 15 копійок.  Інтер’єр “Ковчега” – з трьох стодол.

  Багато старожитностей, які назбирав я, дякуючи Кузнєцову, отримали друге життя. Дружина вже хотіла мене виганяти з тим всім – басейн вдома був практично заповнений.

А ще одного разу він  здивував мене як ресторатора: якось ми з Сергієм та колегами-рестораторами їздили на сплав. І знаєте, що нам всім запам’яталося з тої поїздки? Макарони по-флотськи, які приготував Кузнєцов! Часто згадуємо той смак.

“Сім’я Ноя ХХІ століття”

– Що серед “продуктів фантазії” пана Сергія Ви побачили першим?

– Сім’ю з трьох роботів – це згодом була перша композиція, яку ми встановили біля “Ковчега”, назвавши “Сім’я Ноя ХХІ століття”. Відвідувачі одразу проявили значний інтерес, почали масово робити селфі з цими експонатами. У Тернополі навіть з’явилася певна сімейна традиція, коли батьки приводять до “Ковчега” маленьких дітей, подивитися на диво-машини, роботів, інших фантастичних істот.

Коли ми встановили першого динозавра, дещо потерпав, щоб діти не дістали переляк від його моторошного вигляду. Вийшло навпаки, одного разу на власні очі побачив, як маленький хлопчик поцілував того динозавра!

А ще спостерігали якось за мамою із маленьким сином, той як побачив роботів, почав репетувати: “Мамо, сфотографуй мене з ними! Коли ми були в Болгарії, там нічого подібного не було!”.

Хоча, дорослі теж неабияк дивуються. Одного разу мій приятель, поважний бізнесмен, ерудований і так би мовити “бувалий” чоловік поцікавився однією з машин Кузнєцова: “Міша, звідки ти притаскав того лімузина?! Дорого віддав за нього? Він їздить?”. Це він питав про авто, зроблене зі сміття (усміхається – ред.).

У тренді — божевільної гонки 

– Як для себе пояснюєте цей “політ” фантазії Сергія Кузнєцова?

– Все ще не можу “впіймати” нитку, яка веде туди, звідки в нього з’являються ці дивовижні ідеї. Можливо, Сергій зустрічався з інопланетянами (усміхається – ред.). Здається, це щось на межі з божевіллям. З іншого боку, зараз життя людства бере участь у божевільній гонці, а Кузнєцов в тренді.

– Що Вам найбільше імпонує в характері цього митця?

– Коли мені бракує внутрішньої енергії, їду до Сергія. Я йому не допомагаю, лише спостерігаю, з якою швидкістю він це робить. Ця динаміка вражає в ньому найбільше. Такий же трудоголік, як і я. За працездатністю він претендує на лідерство в стимпанку в Україні. Стимпанківські скульптури динамічні, хоч і не рухаються, задають ритм швидкості життя.

Ще в нас є сумісність розуму, ніколи не перечимо один одному. Ми наче прикипіли характерами.

“Самогонну ресторацію” впізнають по роботах Кузнєцова

– Як щодо комерційного боку, це продається?

– Спочатку ми не ставили заробіток на роботах Сергія як самоціль. Хотіли лише привабити відвідувача в ресторани. Його роботи прикрашають життя, особливо впливають на дітей. Тепер “Самогонну ресторацію” впізнають по роботах Кузнєцова. І це мене тішить. Сила Сергія як митця широкого профілю в тому, що оскільки раніше він довго працював ювеліром, може зробити цікавою не тільки об’ємну річ, а й мініатюру. І, що головне, це не створює протиріч. Якось двох його динозаврів купили японці за 2000 доларів, відтоді ми почали розглядати цю творчість з комерційного боку.

– Ви демонструєте ці роботи за кордоном. Що кажуть про них там?

– Його роботи – для закордону, впевнений в цьому. Там він швидше себе може реалізувати і отримає за це відповідну винагороду. Така творчість неабияк цікавить іноземців. Моя головна мета – показати Кузнєцова світу. Де б я не був, більше розповідаю не про себе, а про Сєрьогу. Це спрацьовує. У ЗМІ теж важливо говорити про людину праці, щоб суспільство хотіло працювати, вкладати душу, рости над собою.

Розмовляла Ірина Юрко.