Як  керівник «Кременчанки» Євген Найчук «попід стелею операційної політав» і  запального гопака «із сальто» під… наркозом «затанцював»

Коли одного сонячного літнього дня я зустрів у центрі Кременця, як завжди, усміхненого й привітного 26-річного, але вже досвідченого та шанованого художнього керівника Заслуженого народного ансамблю танцю «Кременчанка» Євгена Найчука разом із його дружиною, так би мовити, в буденній, відпустковій обстановці, то спочатку просто був приємно вражений і здивований. Бо вперше цю знану й шановану в нашому районі та цілій області творчу особистість, іще й поважного викладача-хореографа побачив не в звичній імпозантній іпостасі, тобто не у стильному, офіційному чи сценічному, українському народному костюмі, а у звичайнісінькій футболці й коротких шортах, щоправда, чомусь із перев’язаним правим коліном-меніском… Подумалося: та нічого екстраординарного немає в цьому, погодьтеся, як на літню відпочинкову пору водних та лісових розваг чи сезонних ремонтних робіт. Але — це на перший, побіжний погляд… Тож, привітавшись по-дружньому із відомим  та блискучим танцюристом, викладачем хореографії Кременецької ОГПА імені Т. Г. Шевченка, я спочатку навіть не запідозрив нічого особливого, тривожного,  дозволивши собі по-панібратськи пожартувати з Женею, який помітно трішки накульгував, проте потім я, як мовиться, «вкусився за язика»… Мовляв, Ти що, друже, «на канікулах» десь із друзями так класно у футбол пограв, що тепер травмований, і, висловлюючись по-спортивному, «у лазареті паришся» чи просто «грієш банку» на лаві запасних?…

–Та ні, — зовсім не образившись на мою деяку фамільярність, спокійно, пирснувши зо сміху, однак подумки «зціплюючи зуби» від певного фізичного болю й пацієнтської  обережності, відповів Найчук. – Справді, поганяти з друзями м’яча для розминки м’язів та кісток і підтримання фізичної форми я деколи таки полюбляю, оскільки вважаю футбол свого роду «братнім, танцювальним» видом спорту, із карколомними стрибками, вивертами-фінтами філігранною технікою й навіть із «гопаковими» елементами» під час правильно виконуваних «підкатів» чи видовищних ударів по м,ячу із лету з витягнутою ногою або через себе, або ж у боковому «складанні» тіла, котрі футболісти називають «ножицями»… Та й ранкові кроси повсякчас бігаю, що називається, «до сьомого поту», аби тримати себе у фізичному тонусі й тренувати серце, правильне дихання та «шліфувати» функціональну готовність і витривалість. Але нині мені дещо не до жартів, адже нещодавно довелося серйозно лікувати тяжку й задавнену танцювальну травму. Бо якби тягнув так легковажно («а може, само якось «розсмокчеться») і далі, то й навіть, напевно, працювати за своїм творчим фахом уже ніколи не зміг би… Але все, слава Богу, обійшлося, складна операція відбулася успішно, то вже, як бачиш, злегка бігаю, розминаю й треную прооперовану ногу за порадою свого лікаря-хірурга та фахівця реабілітолога…

«А почалися в мене всі ці болісні відчуття й недобрі передчуття ще 2009 року, — ділиться Євген. – Уперше тоді відчув досить різкий біль під час однієї з репетицій. Не на жарт серйозно почала не те, що турбувати, а час від часу «прострілювати неприємним болем» під час виконання танцювальних елементів та підводити в найбільш непідходящі, несвоєчасні моменти моя основна права нога… Згодом, ідучи додому, раз по раз відчував, що вона починає дедалі гірше й гірше згинатися, і нарешті, відкинувши геть усі сумніви та страхи, таки наважився звернутися до лікаря. Записався на прийом в нашу Кременецьку поліклініку. Звісна річ, місцеві хірурги й ортопеди одразу констатували, що ці больові відчуття й незручності, котрі все наростали, однозначно пов’язані з моєю виснажливою й травматичною професією: мовляв, це всього-на-всього, надмірне перевантаження ніг, особливо, опорної правої, тому потрібно зробити паузу в роботі, трохи відпочити, а там якось воно буде, типу пройде само по собі, «все стане нас свої місця»… Побував-«прокатався» я й у тернопільських «світил» хірургії, вразили мене їх щирі співчуття-цмокання та глибокодумні гіпотези-припущення-віщування, що б це їм зі мною так «вдало» зробити, аби лиш на мені добряче заробити, а потім – будь-що буде після операції без… твердої гарантії мого видужання… Одне слово, ніхто й ніде не спромігся поставити точний діагноз моїй хворобі чи то пак травмі меніску та сміливо-впевнено взятися за моє оперативне втручання-лікування… Але нога завдавала мені вже нестерпних болів і надалі, вже почала по-справжньому мучити… Наступного року, після певної перерви в моїй танцювальній кар’єрі, й справді права нога періодично то поболювала, то вже й навіть не боліла, ніби хитро граючись зі мною чи то в хованки, чи в доганяли, то вводячи в оману, заспокоюючи, то знову сіючи в душі неабиякий неспокій. І ота невизначеність мене, врешті, так дістала, що я вже не міг далі терпіти біль у коліні, бо ж треба було постійно належно навчати своїх студентів-вихованців премудрощам-тонкощам народних і сучасних танців та й самому танцювати, як слід, із цілковитою віддачею на сцені. А я, відверто зізнаюся, ніколи не міг допустити якоїсь халтури, непрофесійності в своїй відповідальній роботі, не дозволяв собі розслаблено відтанцювати упівсили чи «для галочки», і не лише на репетиціях, але й під час різних виступів, концертів фестивалів, у котрих періодично та успішно брала участь «Кременчанка». І як проминуло вже три роки, я з жахом зрозумів, що моя права нога взагалі не згинається в коліні, що це – біда, що з нею треба щось робити, та рятувати меніск, не відкладаючи «в довгу шухляду… Бо у вихорі народного танцю ти в пориві його виконання присідаєш «уприсядку», а нога нестерпно болить, і ти із залитими потом та вже й слізьми очима та обличчям розумієш, що тобі вже не до танцю, мимоволі забуваєш про все на світі. I лише гострий біль у коліні пронизує тебе наскрізь, що аж у вухах відлунює й із очей уже не іскри летять, а здається, що до тієї ноги тобі хтось непомітно прив’язав… такого собі маленького «чоловічка»-електрошокера, котрий, коли собі захоче, «прострілює в тобі» ледь не до паралічу, то «поколює-штрикає» болем, ніби дражнячись і посміюючись, уявивши себе катом-затійником… Уже на цьогорічному етнографічному фестивалі «Тернопільські обереги-2017» я ледь відтанцював свою невеличку партію на літній естраді Парку культури й відпочинку імені Т. Шевченка, бо вже тоді моя права нога страшенно боліла та понад мої фізичні сили згиналася під час виконання українського народного танцю навприсядки лише на якихось 15-18 градусів…»

Євген і далі без фальшивої сором’язливості в усіх яскравих та натуралістичних подробицях (бо бачить суворе життя таким, яки воно є, без прикрас та обивательського ханжества) продовжував ділитися своїми пережитими стражданнями, розповідав, як дедалі важче було працювати з уже дуже хворою ногою й який страх, навіть жах охоплював його перед кожною репетицією чи концертом, що мене навіть брав подив, огортало крижано-вогненне захоплення від того, як ця мужня, самовіддана, до самозабуття, фанатично залюблена в свою мистецьку професію людина стільки часу витримала всі ці самокатування-випробування заради довіреного творчого колективу, заради «честі танцювального мундира», задля блага своєї сім,ї, жертвуючи собою, й на, щастя, не зламалася ні в прямому, ні в переносному розумінні, вчасно зупинилася та, нарешті, почала думати про саму себе, про власне здоров,я й своє танцювальне майбутнє взагалі. Адже вік танцівника є надто коротким, щоб цим легковажити й нерозважливо пускати все на самоплив…

–У 2016 році мені вже так сильно допікав гострий біль у правому коліні, котре практично не згиналося, — згадує Євген, — що я вже втрачав узагалі змогу танцювати й сльози наверталися на очі від безсилля та подальшої невідомості… Сам собі дивуюся, як я, такий худорлявий, хоч і міцно фізично «збитий! Та жилавий, витримав усе це, жодного разу не впавши на сцені від «багатокілограмових» ударів болю й банально не знепритомнівши… Просто протягом певного часу, марнотратно-необачно «виїжджав» на великих резервах свого молодого та тренованого організму. Але, як кажуть, його величність щасливий випадок «розрубав цей Гордіїв вузол», бо так гарно збіглося, що мій швагро, уродженець Вінницької області, саме боровся зі своєю страшною хворобою – варикозом. У нього так повипинали на ногах вени, що, здавалося, ось-ось полопаються й кров від гострого болю піде очима, бо ходити вже було незмога, важко-тяжко… Тож, аби не стати взагалі прикутим до ліжка прикрою недугою, в чоловіка моєї сестри не залишалося жодного іншого шансу, ніж наважитися і таки лягти на операційний стіл. Його ж сестра порадила стражденному та розгубленому братові, що треба невідкладно звернутися до суперових фахівців-хірургів у Вінницький військовий шпиталь. Швагро й поїхав туди на обстеження, і вже через три дні йому успішно зробили платну операцію, вартістю 12 тисяч гривень. Вирізали вени на обох ногах, що опісля він, через два тижні, мав приїхати знову, аби йому зняли шви. Швагро ледь не танцював на радощах після всього пережитого та настільки вдалої операції й видужання.

Тож саме швагро порадив кременчанинові Євгенові Найчукові вже не подаватися даремно у Рівненський військовий шпиталь, тобто, не гаючи часу, преспокійно «віддати своє тіло» до рук висококласних вінницьких ескулапів, що кременчанин у стислий термін і зробив. Хоча, чесно кажучи, в його кишенях у той вирішальний, доленосний час «гуляв вітер», а операцію в наші суворі-жорстокі часи ніхто б йому не зробив, як мовиться, за гарні очі чи «на вексель»…

–Тож я таки поїхав із останньою надією до розхвалених вінницьких військових хірургів, — згадує Євген Найчук, — а заодно провідав і забрав із тамтешнього шпиталю швагра Михайла, який, урешті, й зробив мені «протеже» у свого висококваліфікованого лікаря-рятівника. Останній одразу ж завів мене на консиліум до свого колеги-травматолога Олександра Фащенка. Той приязний чоловік направив мене на рентген, опісля котрого медпрацівники предметно вказали на мою велику проблему з коліном, а точніше, страшне пошкодження мого ледь не «до ручки» «зношеного» бідолахи-меніску, який уже просто дивом тримався, як кажуть, «на одному чесному слові…» Добродій Фащенко, навіть після мого повторного огляду та вивчення рентгенівських знімків із професійної точки зору та завдяки власному досвідові завбачливості-виваженості не наважився зопалу поставити мені діагноз, що називається, з наскоку. Відтак відправив мене на УЗД у платну вінницьку медичну фірму, на котрій приємна з вигляду жінка-лікар-фахівець із гумором лише запитала, чи я, бува, не футболом довів себе до такого сумного й загрозливого стану, але й узяла як офіційну оплату за обстеження однієї правої ноги не надто дорого, як для обласного центру, — якихось 300 гривень… Щоправда, мене добряче струсонуло від її поспішного, неочікуваного вердикту, бо її «лагідні», «жартівливі» слова прозвучали для мене як вирок: «Шановний пане танцюристе, як не прикро мені це Вам казати, але я звикла «різати правду-матку» у вічі, щоб не втішати-заспокоювати пацієнтів оманливими надіями-ілюзіями, що все якось минеться, по кутках розповзеться…Тому, друже, з Вашим «розбитим ущент» коліном Вам не залишається нічого іншого, як повісити свої танцювальні чешки чи чоботи на цвяшок чи гвіздок та відпочивати… Будете тепер дивитися танці чи балет як глядач у концертній залі чи по телевізору…»

Опісля такого «обнадійливого» заключення, ясна річ, я зрозумів, що мене отак, просто, одним розчерком лікарського пера, хочуть «списати», висловлюючись по-моряцьки, на «суходіл»… Але я стримано-гречно подякував тій симпатичній пані за таку «турботу», навідріз відкинувши усі страхи й нав’язливі думки, що мене вже зарахували до «ветеранського цеху танцівників», та знову поїхав до свого лікаря Олександра Володимировича з надією й вірою, що саме ця навдивовижу спокійна, витримана та фахова особистість дотримає власного слова й дасть, подарує мені хоча й останній, але єдино вивірений шанс на повернення до мого улюбленого заняття танцями, тобто я тільки йому повірив, що ще дам лиха закаблукам не лише на кременецькій, але й на обласній, столичній та міжнародній танцювальних сценах…

Пан Фащенко й справді преспокійно, без жодної паніки та безнадії в своїх добрих очах і впевнених рухах мовив, що зволікати з моєю операцією аж ніяк не слід, а тому порадив негайно шукати гроші, ті ж таки 12 тисяч гривень, бо відкладання мого «різання», як мовиться, буде подібне до «самогубства»…

Євгенові докладно й без евфемізмів, по-чоловічому прямо пояснили у Вінницькому військовому шпиталі, що його меніском, на жаль, доведеться пожертвувати, тобто, грубо кажучи, видалити, аби врятувати «головну», «ударну», «опорну» праву ногу. Хірург навіть чесно зізнався, що наразі навіть сам до пуття не знає, виріже меніск цілковито чи частково, що, мовляв, саме операція підкаже подальший хід дій і напрям прийняття непростих рішень… З,ясувалося, що, за сучасною методикою, в ногу Є. Найчука вставлять спеціальну мікровідеокамеру, аби достеменно побачити, мов під мікроскопом, у якому стані безпосередньо меніск усередині та й, урешті, сам суглоб, щоб, борони Боже, там не виявилося чогось гіршого… В їх клініку роками звертається з подібним тяжкими травмами чимало футболістів – гравців команд різних рівнів, згодом успішно повертаючись до улюбленої та вельми дохідної гри-професії. І тому лікар, цей «бог хірургії» із такою дивовижною впевненістю в голосі та таким гарячим вогником в очах запевнив – «запалив» своєю професійною одержимістю Євгена Найчука, що той іще неодмінно танцюватиме та на дозвіллі м’яча ганятиме, i наш земляк уже тоді «загорівся майбутніми постановками танців, концертами та т. д.

Лише за два (!) тижні вся родина Євгена та друзі згуртувалися навколо, по суті й без перебільшення, порятунку згаданого кременецького танцювального «самородка», зібравши набагато більшу суму, необхідну як суто на операцію, так і на всі інші похідні й дорожні витрати. Адже треба було заплатити в касу медзакладу 12 із половиною тисяч гривень за операцію поза довжелезною чергою (в порядку винятковості й унікальності травматичного випадку хвороби пацієнта), а ще – розрахуватися за триденне перебування на ліжко-місці в палаті шпиталю, плюс дорогокоштовні медпрепарати. До слова, висококласний хірург Фащенко «по секрету» повідав Євгенові та його близьким родичам, що подібних «страшних» за своєю складністю операцій у їх шпиталі всього двоє (!) фахових хірургів-травматологів успішно проводять по 8-9 на день, що, мовляв, у їх знаменитому медзакладі із високою маркою професійності все так справно-відточено поставлено, мов на якомусь конвеєрному виробництві…

–За призначенням лікаря Фащенка, — жваво розповідав Є. Найчук, — безпосередньо перед самою операцією я мав лише повернутися до Кременця, аби в райполіклініці здати всі аналізи, зробити кардіограму для анестезіолога і т. п. Правда, в тому незбагненно стресовому стані передопераційного хвилювання я лише забув здати в Кременці аналіз крові з вени, тому з  цим виручили медики вже у Вінниці…

Коли ми вже приїхали в обумовлений час із усім необхідним «пакетом» до згаданого шпиталю на операцію, то виникла несподівана перешкода: чомусь саме затягнулася попередня операція, тому довелося ще «на нервах» терпляче чекати все-таки своєї черги… Виявилося, що до цього медзакладу на складні операції приїздять пацієнти заледве чи не з усієї центральної, східної та південної України. Звісно, що звертаються за меддопомогою й лікуються в шпиталі чимало численних стражденних, недужих бійців АТО, тяжко поранених уламками снарядів та мінометних мін та покалічених, із вщент розтрощеними кістками верхніх і нижніх кінцівок найновішими, випробовуваними на наших героїчних хлопцях кулями великого калібру, випущеними із суперсучасних, далекобійних (до 2 і більше км) гвинтівок ворожих снайперів на російсько-українській війні…

 Отож переді мною хірурги довго оперували хлопця із підозрою на… рак стопи. Як потім з’ясувалося, саме мій лікар був змушений видаляти юному бідоласі уражену ділянку стопи, але все обійшлося, і вмілий травматолог зберіг пацієнтові ногу, віртуозно видаливши лише елемент злоякісної пухлини… Я собі тоді якось несподівано подумав: Боже, яка фігня з моєю «дорогоцінною» ногою, порівняно з цим вимученим страшною хворобою хлопчиною, а я так даремно, мов якийсь зашмарканий пацанюга, хвилювався й «гриз» себе через власну «дрібницю»: мовляв, ой що воно та як зі мною буде в тій Вінниці та потім удома…

За словами напрочуд оптимістичного Євгена Найчука, особисто з ним усе найцікавіше та, як не дивно, найсмішніше було далі…

«Отож я досить довго сидів, мов на голках, чекаючи на операцію… Зізнаюся, що дуже погано ставлюся, тобто слабко сприймаю місцеву анестезію… Іншими словами, місцевий наркоз чомусь «не бере» мій організм… Таке буває зі мною і на прийомі в стоматолога… Й анестезіолог, попри це, запевнив мене, що, мовляв, не хвилюйтеся намарно, саме цей наркоз вас точно «візьме», хоча я тільки й за це переживав… Він управно вколов мені згаданий медпрепарат у ділянку спинного мозку, і мій лікар спокійно запросив мене до операційної. Я мусив іще з третього поверху піднятися вже типу «під наркозом» на четвертий. А перед самою операційною назустріч мені у вузькому коридорчику вийшла медсестра і впевненим голосом сказала роззуватися та роздягатися до плавок, а футболку дозволила не знімати. Я слухняно виконав її вказівку і такий собі ще бадьорий, але вже «веселий, під наркозо-шафе» (бо мені ще вкололи, крім анестезії, якесь заспокійливе чи антидепресант…) заходжу до тієї довгожданої операційної. І яким же був в цю мить шок, коли я побачив, що в тій кімнаті стоїть не один операційний стіл, а є ще другий, лівий… У цей час саме на ньому інший хірург… оперує ще якогось пораненого хлопця-атовця, під наркозом, і в нього цілковито розрізане, звісно, закривавлене плече, бо йому вставляли-вкручували в цей момент титанову пластину… отакенним шуруповертом… Я собі тоді з жахом збагнув, що ті ліки-препарати, котрі мені впорснули до операції, чомусь мені «не вставляють»… Від такого натуралістичного, раніше ніколи не баченого видовища мене раптово почало тіпати,  трясти… Я одразу згадав, як колись подібні неприємні, запаморочливі відчуття переслідували мене під час екскурсії в одному із старовинних замків, де я відвідував кімнати чи підвали тортур… І тут мені назустріч виходять типу лікарі в таких гарних, ніжно-рожевих балахонах-халатах і такого ж кольору масках на обличчях, але всі вони по пояс вимащені… кров,ю… То, напевно, вже ангели прийшли до мене, подумав я, але якісь такі дивні, ніби щойно вийшли на перерву з м,ясного цеху… А тут іще поряд стоїть чоловік із перфоратором та зі специфічно-«приємним» звуком вкручує людині в плече пластину… Мене конкретно «заковбасило», але я якось опанував себе, сидячи на столі й чекаючи приходу мого анестезіолога… Я ліг на стіл, розвернувся, лікар сказав мені зігнути голову. А цей же самий анестезіолог раніше знеболював перед операцією мого швагра: то він тоді, як дуже ніжна, вразлива особа, чотири рази «відключався», навіть від того. О десь кров побачив… А ось я виявився напрочуд «стійким олов,яним солдатиком» — анестезіолог удруге проштрикнув мені спину голкою і каже, що, бачте, саме на цьому місці «вирубався» ваш швагро Михайло…Я в цю мить іще навіть засміявся, якось ніби заспокоївся, але все ще тремтів усім своїм тілом… Мене розвернули, поклали головою ліворуч, вставили катетера і головою та очима я опиняюся зовсім поряд із хлопцем-сусідом по операційній, котрому й далі продовжують вкручувати в плече титанову платину… Зрозуміло, що я це все чітко бачу, як на власній долоні… Відповідно, мене почало ще більше трясти… Медики під єднали мені крапельницю, я собі лежу, на пальця руки начепили датчик-пульсомір, вимірювач серцебиття… Бачу сам, що капець якийсь робиться зі мною… А лікарі лише запитують у мене, чи подіяв наркоз… Я ж лише лежу, нічого не відчуваю… Мені кажуть, аби підняв ліву ногу – я підіймаю її… Підніміть праву – я підійняв і її, хвору… Ще почекали 5 хвилин… Знову мені сказали підійняти ліву ногу, і я вже відчув, що вона починає німіти… А праву ногу, на котрій мали робити операцію, я впевнено та спокійно підняв угору. І, як недивно, виявилося, що наркоз «узяв» мене в ліву ногу,  а ось правою я все відчував, ворушив пальцями… Лікарі навіть почали сміятися та жартома казати, що, може, давайте ми Вам ліву ногу прооперуємо… Це вони так «приколювалися», але, ще трішки почекавши, вони визнали, що в їх медичній практиці ще такого жодного разу не було, хоча я їх попередньо інформував, що місцевий наркоз мене «не бере»… Я вже сміявся крізь зуби… Хірурги ж сказали, що давайте накручуйте на праву ногу джгута, шириною зо три сантиметри. І вони таки почали його закручувати на стопі ноги, і я це все ще пам,ятав, бо відчував… А коли вже мені перев,язали-перетиснули литку та коліно, то я відчув дуже сильний біль, бо лікарі вельми сильно натискали на джгута, і я попросив їх, щоб вони трішки попустили на самому м,язові ногу, бо біль став нестерпним… Мені послабили джгута від коліна, і – почали різати ногу… Коли ліворуч хірурги зробили надріз, у мені перекривило від болю обличчя, а коли надрізали праворуч, то я лише застогнав… А перед операцією хірурги попереджали мене, що болю під час цієї різанини я не відчуватиму, одначе насправді вони з подивом побачили, що я в реалі все відчуваю, поки вони «колошматять» мене і все таке… тож я навіть почув, як анестезіолог сказав операційній медсестрі, яка постійно мені міряла пульс, що «дайте йому ще один «кубик». Я лежу, а вона коле мені цей «кубик», кажучи, що в мене зараз запаморочиться в голові… Я кажу, добре… Вже ж нікуди не побіжу, не втечу, ногу в коліні мені вже в двох місцях розрізали… Вони там колупаються в моєму меніску, а я, правда, намагався не дивитися в той «кривавий» бік, а медсестра питає в мене, чи запаморочилося в мой голові?… Я ж відповідаю їй, що ні… Анестезіолог із піднятими від подиву вгору бровами наказав їй іще вколоти мені «кубика»… Ну, то шо, вже «закрутилася» голова? – вкотре питають у мене медики. Ні, відповідаю, таке відчуття ніби сто грамів горілки випив… (сміється – авт..) Ніби так нічого, кажу, але хочеться ще хильнути… Анестезіолог сказав іще «кубик» вколоти», і медсестра вкотре вприснула мені… А я після цього лише обвів поглядом ліхтарі-софіти на стелі операційної, лампочки почали перед моїми очима крутитися, а люди біля мене стали говорити нібито крізь стіну… Я біль під час операції відчував, але мені вже було якось не до неї… Хлопець на сусідньому столі почав просити в медперсоналу… холодного пива… Я, свою чергу, теж почав під місцевим наркозом просити того ж пінистого… Я сказав, що охоче випив би пивка марки «Опілля», а він ніяк не міг зрозуміти, що це за назва така… В нас із ним зав,язався такий цікавий, «п,яний» діалог, що здавалося, що хтось із присутніх медсестер ось-ось і вже побіжить до найближчого вуличного пивного кіоску, аби купити та принести нам такого жаданого й життєдайного пива, лишень би ми вже обоє замовкли та не белькотіли всяку-всячину й не марили… Лікарі тільки сміялися, а я навіть пам,ятав, як вони мені в коліно вставляли мікрокамеру, і питав у них, чи нормальний у мене суглоб… Вони ж у відповідь сказали, що задню частину мого меніску якось акуратно так зробили, щоб він не був пошкоджений, а ось його передню частину мені просто відрізали, я навіть іще дивився з цікавості на нього під тією «наркотою», бо ж не знав, що вони мені стільки накололи, а воно все мені ні по чім… Коли ж почали зашивати мою праву ногу, то мені було потрібно підняти її, а я… фах — і самотужки зробив то, хоча це мала виконати за вказівкою хірурга медсестра… А інший лікар, який оперував мого сусіда, подивовано запитав, чому це ніхто не тримає мою прооперовану ногу, яку я інстинктивно сам підняв угору… Мій хірург відповів колезі, що я самостійно тримаю власну прооперовану ногу… І на обличчі іншого травматолога застигла чи то міна нерозуміння, чи якесь нерозуміння в суміші зі страхом й ошелешенням від раніше ніколи не баченого видовища… Він же все добре чує, спокійно мовив мій лікар. І замість того, щоб мене підвезли двоє медсестер до ліжка, бо вони мали мене переносити, на їх великий подив, я самотужки перекотився з операційного столу на ліжко… Мені це так було дивно, бо я вже просто хотів невідь-куди втекти, оскільки той прооперований хлопець у крові мені вже так, даруйте, остогид… Нарешті мене перевезли до моє палати на моє ліжко,  і я згодом збагнув, що медиком ніколи б не міг стати… Десь через три години наркоз мене «відпустив». А ось наступного чоловіка-пацієнта, якого оперували одразу після мене з таким же діагнозом коліна-меніска, місцева анестезія «відпустила» аж через 8 (!) годин… Лише серед ночі він почав ворушити пальцями своєї прооперованої ноги… Наступного ранку до мене в палату прийшов мій анестезіолог і мило так запитав: «Ну що, вчора «політав» трішки?».. Я кажу: «Що Ви маєте на увазі?!» А він знову: «Ну мій наркоз спрацював чи ні?..» «Той, що Ви мені вкололи в спинний мозок – ні, а той, що вприснули мені через катетер – то так, і я й справді трішки «політав»-«потанцював»… догори дригом по стелі операційної… Анестезіолог (уже після вдалої для мене операції) напівжартома запевнив мене та мою старшу на 5 років рідну сестру Ларису в тому, що, мовляв, «Ваш брат алкоголіком, у принципі, може стати, а ось наркоманом – ніколи, бо лише третя, «кінська доза» місцевої анестезії його «взяла»»…

Найбільше я переживав під час операції про той місцевий наркоз і щоб мені, борони Боже, не видалили задню частину мого колінного меніска, адже в такому разі можна було б уже ставити хрест на моїй викладацькій та творчій кар’єрі. Знаю, що, приміром, тяжко травмованим футболістам у Вінниці взагалі вирізають увесь колінний сустав і встановлюють штучний меніск, проте така надскладна операція обходиться професійним спортсменам у 60 тисяч гривень… Тобто, іншими словами, в дитинстві мені треба було йти вчитися на успішного футболіста, бо вони набагато більше заробляють, ніж ми, танцівники з провінції… Але ми всією родиною перед операцією щиро молилися за мою успішну операцію, просячи в Бога змилування, просили в Господа допомоги задля мого неодмінного видужання й продовження творчо-мистецької діяльності.

Я ще одну ніч перебув у Вінницькому військовому шпиталі, а наступного ранку мені ще зробили перев,язування, витягнули кров із коліна, виписали — і відправили додому, до Кременця… Отже, пошкодження меніска правої ноги мені вилікували, видаливши його передню частину, про що по-науковому сформульовано записали у як діагноз у моїй виписці. Але мої рятівники – вінницькі лікарі-хірурги від Бога – на хлопський розум ствердили, що виписують мене ще як напівздорового, але суворо попередили: якщо протягом двох із половиною місяців я, змилуйся Боже, не збережу ощадливо й не відновлю прооперовану видужалу ногу, то, тьху-тьху-тьху, згодом їм доведеться видаляти й… задню частину мого меніска. Якщо ж чітко дотримаюся їх приписів та настанов упродовж двох із половиною місяців, не стрибатиму й не танцюватиму, то вже згодом зможу цілком спокійно повернутися до своєї викладацької роботи як хореограф і творчої діяльності як танцюрист», — із певним хвилюванням та, водночас, із гомеричним сміхом на радощах резюмував майже видужалий та вже зміцнілий від пережитого й перебутого великий життєлюб, кременецький танцюрист-хореограф.

Відрадно, що вже зараз, на щастя, його прооперована нога загоюється, міцніє, наливається силою, знову почала нормально згинатися в коліні, хоча лікарі застерегли якомога менше навантаження давати на праву ногу. Але, водночас, настійливо порадили постійно, ранкової, обідньої й вечірньої пори, якомога більше та обережно розробляти, згинати безпосередньо колінний суглоб, повсякчас ним рухати, і чим більше, тим навіть краще. Одначе вінницькі медики заборонили пацієнтові в жодному разі не підіймати важкі предмети, не стрибати з висоти і вгору на правій нозі, тобто, як слід, поберегтися до кращих часів цілковитого видужання, котрі настануть уже незабаром. Лікарі порадили Євгенові перебороти післяопераційні залишкові явища та можливі постнаркозні нервові зриви в колі сім,ї, разом із дружиною, близькими родичами, за їх постійної уваги та підтримки цієї неординарної людини —  яскравої творчої особистості, яка прагне відродитися саме на рідній кременецькій сцені й на новому витку власної кар’єри знову утвердитися на улюбленому мистецькому поприщі як талант найвищої проби.

Тож Євген Найчук, за час нашої розмови, на моїх очах переконливо довів, що вже невдовзі візьметься знову до власної професійної діяльності як викладач хореографії у Кременецькій педакадемії та керівник танцювального ансамблю Кременецького РБК. Тобто порине, що називається, з головою в творчу стихію, «з відкритим забралом» кинеться в «танцювальний бій» за нові винагороди на конкурсах і фестивалях за чуйної, можна сказати, по-батьківськи турботливої підтримки з боку свого шановного вчителя, наставника й консультанта, ветерана ЗААТ «Кременчанка» Ігоря Якимчука (в народі — «Поташа). Адже водограй мистецьких задумів у цього творчого «тандему», слава Богу, як кажуть, фонтанує високо та б,є через край, додаючи невичерпної живодайної наснаги задля здобуття дедалі нових вершин народного й сучасного танцювального мистецтва разом із молодими та талановитими учасниками їх улюбленої й уславленої «Кременчанки», котру свого часу заснував світлої пам,яті художній керівник та хореограф, уродженець Чортківщини Орест П’єкний.

Ростислав  ЛЕНЧУК, кореспондент інформаційного центру «Діалог» (м. Кременець), член НСЖУ