Топільче – фірмовий знак Тернополя

Любити свій край, любити своє місто… Така шаблонна фраза, таке запуцоване кліше, що питаючи себе «А чи люблю?» вже й не знаєш, чого чекати у відповідь від себе самої. Але даєш волю рефлексам душі (чи що там відповідає за глибинне сприйняття нами навколишнього світу) і стаєш очевидцем створення картини…

Тернопіль став моїм відносно недавно. Якихось надцять років. Я з тих «містян», чиї бабусі малими пасли телят на розкішної краси левадах, а дідусі поїли коней у чистих ріках… Усе це – кілька десятків кілометрів від Тернополя. З тих, над чиєю колискою ще співали колискових старенькі прабабусі у квітчастих хустках та з вузлуватими від тяжкої праці на землі руками… З тих, хто виростав з мотивацією «вивчишся і не будеш так тяжко ґарувати, як ми». З тих, чиї попередники вберегли і примножили зерно української самобутньої культури, яку зараз потроху підминає під себе колоритна західно-українська урбанізація…

Шляхи життя не завжди передбачувані.

Тернопіль прийняв мене легко і гостинно, пригорнув чи, радше, пригорнувся до мене і дався любити. Пізнавала його поступово і досі стою на самому початку того шляху пізнання. Смакую його повільно, призвичаюю до себе, призвичаююсь до нього.

Тер-но-піль – наче співає хтось в середині мене і відгукується той спів-переспів чимось дуже рідним, дуже соковитим і вкоріненим.

Найперше при думці про Тернопіль пред очима постає образ парку «Топільче». Він же є і найпершим моїм дитячим спогадом про це місто. Я познайомилась з ним давно, ще під час навчання у школі. З тих пір мені найбільше запам’ятались, звісно ж, качелі-кораблики і фонтан. З фонтаном був трафунок. День тоді був дощовий і фонтан не працював. Один з моїх однокласників (не слухаючи, що розповідає екскурсовод) з розгону хотів вистрибнути на бортик фонтана. Але покриття було слизьким від дощу, тому однокласник послизнувся і феєрично плюснув у воду. Згодом я часто згадувала про цей випадок прогулюючись тут уже зі своїми дітьми. До речі, саме прогулянки з дітьми дали мені нагоду обійти десятки чи й сотні разів стежками та алеями гідропарку. Саме дитяча допитливість змусила придивлятись до його життя. Коні в зоокуточку, риби в численних потічках, щурі в берегах Серету – все це для мене стало не просто реальністю, а частинкою дуже особистих теплих спогадів.

Гідропарк завжди вабив своїм простором, зеленню та буянням природи. Просто так – посеред міста, серед гамору і суєти – це рукотворне диво! Минають роки, парк змінюється: десь в силу часу, десь зусиллями людських рук (не завжди на краще), та залишається у ньому щось неповторне і особливе.

Скільки ж то поколінь вже пройшло повз тих дерев’яних Діда-Бабу, скільки дітлахів допитливо приглядається до печального Буратіно на острівку. І хай не всі знають, що їх автор – лемківський скульптор Іван Мердак, але кожен гадає, що побував у місці, де живуть казки.

Найкращим оздоблювачем парку є природа. Саме вона кожного сезону створює найрозкішніші фотозони для любителів селфі. Восени – тішить барвами листя, взимку – вражає казковою памороззю і дивовижними крижаними витворами морозу на численних водоймах; навесні – приголомшує буянням і щорічним впевненим оновленням. Літо дає слабинку, бо парк береться прикрашати людська рука. І рябіє центральна алея різноколірними, різнозвучними атракціями для найменших гостей парку. Старшим – свої забави. Топільче із гідропарку на якийсь час перетворюється на торговицю. Така вона – споживацька спокуса. І в цьому своя філософія – парк живе одним життям з містянами, відображає їх потреби, їх світогляд.

Попри все, для багатьох алеї гідропарку, береги Серету, його мальовничі закутки завжди будуть натхненням і насолодою. Ось такий він – наймолодший і найкрасивіший (для мене) парк Тернополя.

Галина Заболотна.