В околиці Монастирок знаходиться романтичне місце
Монастирок.
Унерухомлене засобами електронної комунікації покоління школярів, яке звикло жити у віртуальному світі, можливо і не знає, що в околиці міста знаходиться настільки романтичне місце, яке десятки років було метою піших і лижних походів тодішніх школярів.
Марія Могилянка – дочка молдавського господаря Єремії Могили – була православна і давала гроші для потреб жизномирського монастиря, а також на будівництво церкви св. Миколая (1610 р.), старого Василіанського монастиря Пресвятої Трійці (1612 р.), що знаходився обабіч теперішньої вулиці Б. Хмельницького.
З невідомих причин бучацькі ченці-василіяни мусили переселитися тоді до жизномирського монастиря, а їхній монастир Пресвятої Трійці захопили домініканці.
Будівля монастиря, що біля села Жизномир, можливо зведена до XVI ст. Складався монастирок з 4-5 келій і невеличкої церкви. Все це було обнесено з трьох сторін муром, а від річки доступ до подвір’я перекривала кількаметрова прірва. Навколо височіли буки, дуби і граби. Всі бажали напитися холодної води з джерела біля монастирка.
У вхідній західній частині церкви монастиря височіла башта з внутрішньо-стінними сходами на другий ярус. Товщина стін сягала двох метрів, а вузько прорізані вікна-бійниці надавали церкві вигляду мініатюрної фортеці. Очевидно, вона була спостережним пунктом на шляху до Бучача і на випадок небезпеки тут запалювали вогонь. За переказами, ще одна спостережна вежа містилася нижче за течією Стрипи – на Круковій горі.
У 1672 році його спалили турки. Потім був відбудований. До кінця XVIII століття називався монастирем Преображення Господнього.
Після смерті ігумена монастиря отця Сильвестра Тарасевича (1724 р.) монастирок був прилучений до новоствореної Хрестовоздвиженської обителі оо. Василіан у Бучачі, але до 1781 року тут ще правилася служба Божа на св. Юра й Спаса.
Монастирок був включений до Державного реєстру національного культурного надбання, отже, є пам’яткою архітектури національного значення. Але хіба такий почесний статус вбереже цю святиню від остаточного зруйнування?
Любителі відпочинку на природі порушують спокій старих стін, сприяючи його подальшому руйнуванню.
Роман ЛЕСІВ. А джерело струмить
Події, про які йтиме мова, відбувались в ті далекі віки, коли орди чужинців топтали землі нашого краю. Палили міста і села, гнали в рабство тисячі людей. Та на згарищах знову виростали нові села і міста, а на стоптаних полях знову колосились хліба. Загарбники не могли збагнуть, що дає силу народові цього загадкового краю.
На південь від Бучача, по лівий бік від Стрипи, ще здалеку можна побачити і замилуватись горою, яка поросла високими деревами. З її вершин відкриваються чудові краєвиди, невеличкий хутір Луги, зелені городи, сади. Внизу хвилястою блакитною лінією, наче змія, звивається річка. Все це приємне оку, побачене надовго залишається в пам’яті. Вабить шум зеленого лісу, тихни сплеск води, веселий пташиний спів. А ворони своїм тривожним карканням наче хочуть розповісти про щось далеке.
Напевно, тут збирались хлопці й дівчата на веселі ігрища. Дуже далеко було видно вогні купальської ночі. До ранку не затихали гамір, сміх, жарти. Тут вони поклонялися сину Неба і Землі — ідолові Ясновиду. Він був їхнім хоронителем. Вірили, що він дасть сили в руки і тіло, дасть розум, відведе від них всі біди.
З покоління в покоління передають у Жизномирі оповідь про татарські набіги, про те. що на цій горі поселився в ті часи кремезний, уже в літах чоловік. В його обов’язки входило спостерігати за шляхами цього краю. Зовнішністю очевидно нагадував старого чорного ворона, бо за ним міцно закріпилось прізвисько Крук.
Любив постояти біля своєї оселі і оглядати з високої гори все навкруг. Вдивлявся так, ніби своїм пильним оком хотів окинути весь світ. За свій вік бачив багато, багато знав і пам’ятав. Йому доручили бути сторожем навколишніх місць, бити тривогу на випадок небезпеки.
Довго, годинами міг простояти, не ворухнувшись з місця. Слухав далекі шуми, які приносив йому вітер. Крук ніколи не зважав на час. Хмурив чоло, спостерігав. Повертався в своє село, коли розжарене червоне сонце сідало за обрій і затихав гамір. Ранкове сонце кидало свої перші промені — він знову виходив з хати, набравши повні груди повітря, починав жити тим же життям.
Розповідали, що він прийшов сюди лісовими стежками з маленькою дівчинкою. Вона осиротіла під час одного з набігів татарських полчищ. Кільканадцять років минуло від того часу, як живуть вони тут. Вона стала йому рідною донькою. Дівчина була дуже працьовитою, а вільний час проводила в лісі серед розкішної зелені, пахучих трав, її серце рвалось до людей. Спускалась вниз крутою стежкою, до людей, які працювали в полі. Для них вона була бажаним гостем. Навіть в пору жнив вони відривалися від роботи, щоб поспілкуватись з нею. Кожен любив її, ніхто не називав сиротою. Дівчина не раз брала серп із рук втомленої старенької жінки і до пізнього вечора допомагала в роботі.
А старий батько Крук завжди зустрічав її на одному і тому ж місці. Радів її поверненню, але крізь радість виднілася і якась невдоволеність її пориваннями задарма допомогти людям.
Вечоріло. Вони обійшли свій двір. Під виступаючим каменем захований сухий хмиз. Каміні. прикривав дрова від дощів і снігів. Виникла якась небезпека — потрібно запалити хмиз. Вогонь і дим на горі — знак тривоги.
У цей день на душі у Крука був неспокій, а, може, передчуття чогось недоброго. Настали тривожні часи. Почастішали татарські набіги на подільські землі, розривають край, їхня поява на цих землях — це лихо, смерть, згарища, руїни.
Ніч лише починалася. Стояла гаряча літня задуха. Крукові не спалося. Вийшов з гарячої хати, і… його охопив жах. Десь далеко за обрієм горіла земля. Іскри вогню здіймались високо вгору, освітлюючи нічне небо. Вогонь пожирав усе. З кожною хвилиною все виразніше було чути іржання коней, дикий рев, стогін. Нічне небо розривалось від цього видовища.
Сліпе божевілля татарських полчищ було добре відоме Крукові. Треба було щось робити, кудись іти, бити тривогу. Постать Крука від несподіванки застигла непорушно, як кам’яна гора…
Дівчинка підбігла до старої хати, піднесла вогонь. Він огорнув зразу ж солом’яний дах, дерев’яні стіни. Знак подано. Але чи побачать у монастирі?
Чорною ватагою, як зграя вовкуватих псів, вони влетіли на дорогу. Зіскочивши з коней, кинулись розшукувати когось із живих. Розшуки тривали недовго. З гущавини лісу вивели старого Крука, кинули на землю. Свист батогів врізавсь в його тіло. Били довго, чогось домагались, погрожували. Та цим не розв’язали йому язика. Два кремезні яничари підвели Крука до вогнища. Ще мить — і він торкнувся босими ногами розжарених вуглин. Коли опритомнів, його знову допитували. Мовчав. Та коли запропонували золото, його блиск розв’язав йому язика. Круку висипали ще десятки золотих монет. Обличчя його змінилося. Його давнє прагнення розбагатіти могло сповнитися. А тим часом дівчинка, перемагаючи страх і пітьму, добралась до монастирських стін.
Наступав тривожний ранок. На подвір’ї монастиря, як і під його стінами, люди, які шукали тут захисту, готувались до бою. З протилежного боку річки все виразніше долинали іржання коней, крики. Наближався сильний ворог.
На монастирських стінах була і Крукова дочки. сповнена рішучості і відваги. Вона пильно стежила за озброєними вершниками — і раптом серед них впізнала свого батька. Це він привів вороги під ці мури. Дуже важко стало їй на душі. Сльози заливали очі.
З гурту захисників полетіли перші стріли у ворожі ряди. Впали перші вершники. Похитнувся і Крук, він вмирав від стріли, посланої його дочкою. Стіни монастиря були обступлені зі всіх сторін ворогами. Опір чинили захисники не довго. Одні загинули від смертельних ударів мечів, інші — від ворожих стріл.
Приставляючи довгі драбини, скидали вороги дзвони, виносили з храму нехитрий монастирський скарб.
…Ти — гість самотнього подвір’я монастиря. Сто літні дерева давно вже не зеленіють, їхнє сухе гілля дає доступ сонячним променям до крон мо¬лодих. З-під коріння старого дерева й холодного каміння пробивається чиста, як сльоза, джерель¬на вода. В народі говорять, що то наші сльози. Хто б не приходив сюди, з радістю зачерпне жменями холодної води, щоб освіжитись. Вдивись у холодні й самітні мури. Ти враз побачиш у них все Поділля, вікна батьківської хати, стежки, якими не раз ходив, зелень садів, побачиш минуле отчого краю.
Коментарі вимкнені.