Олексій Леонтьєв про трансформацію нейрохірургії: досвід війни і медичні інновації
«Погляд» продовжує цикл матеріалів про нейрохірурга Олексія Леонтьєва — лікаря з понад 20-річним досвідом, який сьогодні очолює відділення нейрохірургії Тернопільської обласної психоневрологічної лікарні, а до повномасштабної війни працював у Херсоні.
У першій частині ми розповіли про його шлях у професію — від родини лікарів і перших чергувань без сучасної діагностики до керівництва нейрохірургічним відділенням.
У другій — про роботу в окупованому Херсоні, життя під постійною загрозою та складне рішення про виїзд із міста.
У третій — про новий етап професійного життя в Тернополі: побудову відділення з нуля, управлінські принципи та роль команди в сучасній медицині.
Сьогодні — про те, як змінюється нейрохірургія під час війни, які технології визначають майбутнє галузі та з якими унікальними клінічними випадками щодня працюють лікарі.
— Розкажіть про розвиток нейрохірургії. Які сучасні методики ви впроваджуєте у своїй роботі?
— Про це можна говорити дуже довго. Але якщо коротко, то починати треба з того, що наше відділення створювалося як частина інсультного центру.
Тобто вся система побудована так, що пацієнтів із області звозять у кілька лікарень, а далі найскладніші випадки концентруються в центрі. І ми якраз є тим центром, який надає максимально спеціалізовану допомогу при інсультах.
На сьогодні практично всі крововиливи, аневризми — ми оперуємо тут, на місці. Раніше цього в Тернополі не було: пацієнтів направляли в Київ або інші великі центри.
Коли я приїхав, ми досить швидко впровадили повний спектр:
і емболізацію аневризм,
і операції при судинних мальформаціях,
і відкриті втручання.
Це, на мій погляд, був дуже важливий етап для розвитку інсультної допомоги в області.
Далі — хірургія хребта. Раніше тут переважно була відкрита хірургія, частково — ендоскопія.
Ми почали з мініінвазивних методик — це коли операція виконується з мінімальним ушкодженням тканин. Це менше ускладнень і швидше відновлення.
А вже з березня минулого року повноцінно перейшли на ендоскопічну хірургію. Зараз ми ендоскопічно на хребті робимо фактично все.
Якщо порівняти:
після відкритої операції людина може лежати 3–7 днів,
після мініінвазивної — до 3 днів,
після ендоскопічної — інколи вже наступного дня може йти додому.
Бо практично немає болю і мінімальна травматизація м’язів.
Також ми виконуємо ендоскопічні операції на головному мозку — зокрема видалення пухлин. В Україні це роблять одиниці.
Нещодавно ми виконали ендоскопічне видалення пухлини спинного мозку і корінців. Ми спеціально шукали — і не знайшли підтверджень, що такі операції вже виконувалися в Україні. Можливо, хтось робив, але не публікував.
Тут є складний технічний момент: ендоскопічна хірургія потребує подачі рідини під тиском. Але якщо працювати зі структурами, де є ліквор, це може підвищити внутрішньочерепний тиск.
Ми це питання відпрацювали — підібрали режими тиску, технічні рішення, і завдяки цьому можемо виконувати такі операції.
Окремий напрямок — епілепсія. Це теж досить вузька сфера, в Україні цим займаються буквально кілька центрів.
Ми почали виконувати операції при структурній епілепсії — коли є ураження мозку. І маємо хороші результати.
Є ще варіант із імплантацією стимуляторів, але це дуже дорогі системи, які поки що не закуповуються державою. Технічно ми готові це робити.
Також ми активно використовуємо мініінвазивні методики при інсультних гематомах — видаляємо їх ендоскопічно.
При аневризмах застосовуємо і емболізацію, і кліпування — тобто підбираємо метод під конкретного пацієнта.
Що далі — хотілося б мати нейронавігацію. Це дозволить ще точніше виконувати операції і ще більше зменшити травматизацію.
Також є напрямок психохірургії — пацієнти є, але проблема в дорогих витратних матеріалах.
Щодо забезпечення — частину обладнання закуповує держава, частину — сама лікарня. Дуже допомагають і волонтери.
Наприклад, операційний мікроскоп нам передали через United24.
Так само допомагають із витратними матеріалами, зокрема для військових пацієнтів.
Тобто розвиток відбувається завдяки поєднанню — держави, лікарні і волонтерської підтримки.
— Як війна змінила роботу нейрохірургічного відділення?
— Ну, просто кардинально все змінилося. Бо, наприклад, в Херсоні у нас було нейрохірургічне відділення. Зараз там жодного нейрохірурга не залишилось, тому що обстріли… Там неможливо нормально працювати.
Якщо говорити про Тернопіль — то, в першу чергу, дуже багато військових. І це такі травми, яких ми раніше просто не бачили.
У нас є дві категорії пацієнтів. Перша — це ті, кого привозять евакуаційними потягами. Вони, як правило, вже прооперовані, зі швами, можуть мати ускладнення або ні. І ми їх доліковуємо, готуємо і передаємо далі на реабілітацію.
А є друга категорія — це ті, у кого виникають ускладнення: гнійні процеси і так далі. І ми займаємося саме цими ускладненнями. До війни ми стільки таких пацієнтів не бачили.
Дуже складна категорія — це пацієнти з пораненнями і сильними больовими синдромами. Є такі больові синдроми, що голову ламаєш, як їх прибрати.
Наприклад, коли куля або уламок знаходиться близько до нерва, а нерв — поруч із важливою судиною. І треба якось туди зайти, дістати цей уламок і нічого не пошкодити. І ми це робимо. Перевіряємо, де судина, як її обійти, як правильно підійти.
Був пацієнт, в якого куля пробила сонну артерію і яремну вену, і сформувався шунт — кров скидалася напряму з артерії у вену. В нього навіть око випирало. Ми йому заемболізували ту частину сонної артерії, яка не відповідає за кровопостачання мозку, перекрили цей шунт — і він повністю одужав.
Тобто зараз ми стикаємося з такими випадками, яких раніше просто не було.
І ще одна категорія — це військові, які отримують проблеми з хребтом через навантаження. Бронежилет 20–25 кг, плюс боєкомплект — і в результаті грижі, руйнування хребта. Ми таких пацієнтів теж оперуємо дуже багато.
Є і важкі реконструктивні випадки. Наприклад, був пацієнт: після поранення йому вже зробили операцію, стабілізували хребет. Потім його знову відправили на позиції, він стрибнув в окоп і зламав ті гвинти, які були встановлені.
Його довго лікували в різних лікарнях, а потім він через знайомих знайшов нас. Ми йому повністю перезібрали хребет, замінили конструкцію — і він почав ходити. До того він пересувався на милицях, дуже важко.
Після нашого лікування він пішов своїми ногами.
— Які технології та підходи ви вважаєте майбутнім нейрохірургії?
— В першу чергу — це мінімізація травми. Тобто це ендоваскулярна нейрохірургія, ендоскопічна нейрохірургія — вони зараз дуже активно розвиваються.
Також розвиваються променеві методи лікування, особливо в онкології — вони стають більш точними і ефективними.
І, звичайно, функціональна нейрохірургія. Чим більше ми дізнаємося про процеси в головному мозку, тим більше можемо на них впливати.
Зараз, через війну, це особливо актуально — дуже багато пацієнтів із важкими больовими синдромами. І ми маємо інструменти, щоб їм допомагати: радіочастотна абляція, різні види втручань.
Був випадок: військовий після поранення в живіт мав настільки сильний біль, що йому поставили катетер у спину, і він 4–5 місяців вводив собі знеболювальне.
Його направили до нас. Ми спочатку думали, що причина — уламки біля хребта, видалили їх, але біль залишився. Потім знайшли причину — травматична неврома в рубці. Видалили її — і біль повністю зник.
І він зміг відмовитися від постійного знеболення.
Тобто є куди розвиватися, і ми це активно робимо.
Спілкувалася Надія Греса
