“Галичина — практично мовний заповідник для української”, — Володимир Гевко
Про мову.
Я виріс на російськомовному контенті.
Переважна кількість книжок, прочитаних мною від 5 до 15 років були російською мовою. А читав я багато. У радянському союзі це була домінуюча мова у бібліотеках.
Практично усі цікаві мені фільми та передачі були російською.
В школі я вчив російську мову до 9 класу. Дотепер пам’ятаю вірші Ахматової і Пушкіна.
Навіть зараз я на Вікіпедії паралельно перечитую ще статті на російській, бо вони дуже часто деталізованіші, аніж українські.
Моє мовне середовище було україномовним з великими домішками діалектів та суржику.
Але у мене ніколи не виникало труднощів з українською. У спілкуванні, письмі, пошуку українських відповідників чи просто генерації мисленнєвих конструкцій.
Мені дуже легко перемикати у голові ментальну мовну розкладку.
Базовою, мовою мого біосу є, безперечно, українська.
Бо для мене мова – це фінальна стадія культурного алгоритму людини.
Якщо ти ментально українець – то мова тобі зайде сама, навіть без особливих зусиль ти розумітимеш і спілкуватись стане легко.
Щось схоже я спостерігаю у свого сина. Я не дуже ревно стежив за мовним контентом його ютубів, мультиків та ігор. Він багато дивився російською і грав англійською. Але його мовна культура, лексикон просто чудовий – він у своєму щоденному лексиконі має слова, які не вживаю навіть я. І не для красного слівця, вони для нього буденні.
Я, звичайно, обома руками за державну підтримку нашої мови, бо на макрорівні у неї небагато шансів перед експансією потужних мов.
Але на персональному рівні насправді кожен із нас вибирає сам.
І це прекрасно видно у нас на Галичині, практично, мовному заповіднику для української. Галичина – це чашка Петрі для солов’їної, мінімум впливів і дуже сильна база.
І тим не менше багато бактерій слухають російськомовні пісні, читають журнали та користуються ru-розкладками.
І їм зручно із суржиком.
Такий їх, цілком добровільний, вибір.
Коментарі вимкнені.