Погані вчителі потрапляють до пекла, — Дзвінка Торохтушко

Автор: Дзвінка Торохтушко, письменниця.

Імбирне печиво або погані вчителі потрапляють до пекла

Я завжди намагаюся все зрозуміти і приміряю ситуацію до себе. Десь так: а якби це трапилось зі мною… І проводжу паралелі. З висоти чи з глибини власного досвіду – не так важливо. Важливо засвоєний урок і виконане по життю домашнє завдання.

Цьогоріч не змогла вчасно привітати моїх вчителів. Але ж знаю, що для них мої дзвінки – то лише відлуння привітання і розмови. Сама розмова – це отак: за суничною гербатою із хрустким зацукрованим печивом, у якому всі інгредієнти вірно пораховані десятковими дробами з математичною педантичністю. А сам рецепт записаний, згідно вимог правопису, у стовпчик і бездоганним почерком, із зазначенням температурного режиму духовки за Цельсієм у старому зошиті з коричневою палітуркою.

А печиво – імбирне, тому що, згідно календаря і підручника «Природознавство» надворі – жовтень, про що нагадує не лише опале листя, а й підручник ОБЖ….

Та гербата з імбирним печивом – то не лише розмова. Це – історія. Минула і теперішня. І тривоги за історію майбутню.

А ще розповіді про світову географію моїми очима. І перегортання сторінок у книжках: «А що ти тут написала?» І практичне заняття на тему «Ану, чого ми тебе навчили? Згодилось?» І зауваження: «З тими комп`ютерами у тебе курколап`ячий почерк!»

Мої вчителі. Вони не вміщались і не вписувались у свою епоху. Вони завжди були вищими, людянішими, щирішими і відповідальнішими. Вони вміли жити, любити, заохочувати, прощати, підтримувати. Вони стільки всього знали і вміли…

– Яка особистість? Це дитина! Розбалувана дитина…

Це я почула відповідь у школі на моє питання з приводу терміну «дебіли» і реплік: «ходять тут всякі», «що ти в цій школі робиш», «погані вівці стадо псують».

Не висуватись. Сидіти тихо і там, де вказано. Ініціатива має бути дозованою і одобреною. Твоя думка нікого не цікавить.

Ні, в моїй школі теж такі вчителі були. Але ми згадуємо про них, лише коли гортаємо випускний альбом. Може, хтось із них ще живе досі. І так само нервує і кричить, як і в школі це робив. Або й глобальніше. Наприклад так: «Аааа!!! Всі вікна в державі вибиті! То син Порошенка! Негайно батька в кабінет директора!» Або: «Йой! Реформи гальмують трієчники! Гройсман прогуляв математику! Двійка Кабміну за погану поведінку». Чи отак: «Верховна Рада – хулігани, неуки, злодії! Пенсія маленька! Аааа!!! Переобрати на другий термін!» Чи, Боронь Боже, отак: «Аааа!!! Колись добре було! Союз! Росія! Ніхто ні про що не думав!»

І переобирають же! І не задумуються, що всі вершителі їхніх вчительських доль – то їхні ж учні. Всі казнокради, корупціонери, злочинці і паскуди – це їхні учні.

Дехто ще й пишається: «Я вчив оцього пана Афериста математики!», або: «Цього пана Негідника з МОЗ я вчив хімії!», чи «Оцю пані Падлюку з МЗС я вивчила інглишу!» чи ото ще таке: «Оце Простигосподи, яке очолює наше Чортяче Відьомство, я вчив Християнської етики!»

Я про що? А про те, що чого навчили, дорогі вчителі, те і маєте. Не забудьте переобрати на другий-третій-пожиттєвий термін. І не жалійтесь. Бо всяка праця оплачується не лише в еквіваленті гривні. А ваші неуки, яких ви ж і навчили спільно з батьками-дідами озиратись в минуле і на Росію, відповідно добиватимуть вас. Не дай Боже, щоб рублем…

Мої вчителі інші. Були і є. Вони вчили дивитись у майбутнє. Вони бачили особистість у кожному. І виховували особистостей, а не стадо.

Про вчителів я можу писати довго. Часу обмаль. Роботи багато. Про майбутнє подбати треба. І додому поїхати теж. Мене там чекає імбирне печиво в цукрі і сунична гербата.

А сучасна школа… Вона не сучасна. Це школа, яка намагається йти в ногу з часом. Але багаж старої педагогіки і новітнє небажання змін змушують її плентатись у хвості науки.

Я розумію вчителів. Вони так само дезорієнтовані як і учні, і батьки. Ми живемо в одній країні. Надто багато часу нами трясе політично, соціально, ментально. І всім хочеться спокою на роботі. А так не буває. У водіїв ламаються авта, у програмістів комп`ютери, у сантехніків прориває труби і крани, у будівельників бетон кришиться, у продавців ламаються ваги.

Що я хочу сказати? Таке щось…

Вчителі, не ламайте дітей… Це найгірше. Це – катастрофа. Може, ви і не затуркаєте Ньоютона, не зацькуєте Галілея, не засмієте Петрарку, не вб`єте Бетховена, не знищите Авіценну…Може…

Але життя іде по спіралі. І десь, на якомусь її витку, до вас повернуться учні, чиї батьки носили вам цукерки і конверти та, мило посміхаючись, улесливо випрошували своїм чадам оцінки в табелях. Адже їхні чада безпроблемні: не задають незручних питань, не прогулюють уроки, сидять тихо і мовчать на хамство.

Тоді не нарікайте на пенсію, соціальну незахищеність, недоступну медицину. Як і на те, що про вас забувають і на вас забивають.

Мій улюблений Вчитель з позивним Михайлович любив прислів`я і приказки. От він казав: «Що посієш – те й пожнеш!»

Як там у фільмі? Погані дівчатка потрапляють до раю? Можливо. А от погані вчителі потрапляють до пекла. Факт.

Розумієте? До вчителів, котрі не бачили в учнях особистості, на суничну гербату з імбирним печивом не приходять.

До них приходять лише старість і життя в країні, якою керують їхні учні…