Страшно жити в країні, котра на земну кулю одягнена навиворіт, – Дзвінка Торохтушко

До півночі сьогодні шили з Ляною маски. Ватно-марлеві. День цивільного захисту в школі і пам`ять про Чорнобиль.
– Маам! А як воно було? Ти ж в нас очевидець вважай…
Розказувала дітям про тривогу тих днів.
Вона висіла в повітрі і була важкою та незрозумілою. Пахнула тривога пилюкою і полином. Саме ним. Бабця боялась гнати корову на пашу, бо в траві – радіація. То їй сказав дід Іван з Лішні. Він працював там, на атомній станції. Ще, коли реактори тільки закладали.
– Ми, Сянько, ще як строїли станцію, то прораби з Москви, вони в інститутах великих там атоми розбивають, казали, що то опасно. – Говорив дід. – Але партія сказала і ми робили. Платили добре. А тепер воно бахнуло і будемо розплачуватись.
Бабця вже знала про зірку-полин. Їй в Почаєві ясновидяча монашка з Білорусі розказала.
– Ой, Іване! То ж кара Божа!
– Радіація, Сянько. Все живе вбиває.
– Діти! А діти ж як?
– Ті прораби з Москви казали нам, що діти можуть виродитись.
– Боже, спаси!
Я розказувала своїм дітям про колони техніки, котрі вирушали ночами з військової частини. Солдати повертались за кілька днів. Жовто-землисті обличчя, червоні запалені очі, тремор в руках. На нових блискучих машинах.
– Старі в утиль пустили, – пояснював дід Іван. – Вони радіацією пропитались.
Солдати тікали в самоволки і викупляли в сільмазі “Каберне” і “Портвейн”.
А потім був парад на 1 травня. І падав теплий дощик. Нам хотілося звично бігати по калюжах, піднімати обличчя до неба і ловити ротом важкі вологі краплі. Але воєнрук і вчитель фізики з кам`яними обличчями буквально загнали нас до школи.
Там медсестра заходила в кожен клас і особисто пильнувала, щоб всі випили по три таблетки “Антиструміну”, а лікар з військової частини ходив між партами і промацував кожному щитовидку.
А потім у місто приїхало багато людей в сірих однакових костюмах. І ще якісь військові з великими зірками на погонах. Військова частина була очеплена по периметру. З неї вночі вивезли кількох солдат. Кажуть полисіли за одну ніч і стало їм зовсім погано. На Київ повезлиїх.
– Діти розплачуються! – Плакала бабця.
– Бо на всіх не хватило костюмів від радіації, – казав дід Іван. – То хлопчики йшли засипати реактора голіруч і в масках з вати. А що та вата проти смерті невидимої?…
– Зірка-полин! – Зітхала бабця. – Проти зірки ватою не захистишся.
Партія мовчала. Заливала тліючий реактор водою, засипала його піском і людськими життями і замилювала людям очі.
Аж поки радіаційна хмара не подолала в реверсі шлях із варяг у греки і не дійшла до Скандинавії.
Ось тоді, власне, Чорнобиль і вибухнув. На весь світ. Страшно, гірко, ментально.
З реактора, з тої великої діри вийшла Свобода. Зірка-полин зблиснула так, що освітила всю дрімучість Системи.
Тоді по телевізору затріщали одночасно дозиметри і парторги. Дозиметри показували армагедон, парторги розповідали про подвиг, братство народів і перемогу соціалізму.
Парторги очікували на підйом патріотизму, самопожертву і пробували зашити дірку в тоталітаризмі білими нитками псевдодемократії.
Але було пізно. Чорнобиль вибухнув. І зрушив у людях те, в що було не прийнято вірити в Союзі. Зірка-полин спалахнула, загірчила і в тому світлі люди побачили душу.
Ота величезна, невимовна, неймовірна самопожертва ліквідаторів розбудила народну свідомість.
І, як не старались парторги, вони вже не змогли ввімкнути совковий реверс. Союз почав розпадатись. Як і будь-яка радіоактивна сполука, Союз був токсичним, вбивчим, викликав мутації, ніс смерть. Але він теж мав свій період розпаду. І почався він тоді, 26 квітня 1986 року.
– Треба щось робити, – шепотілись на пасовиську дід Іван, дід Михалко і ще якісь незнайомі приїжджі діди.
– Та треба! Бо та курва совєцка погубить дітей.
– Хто там з наших ще живий? Хто може рухатись?
– Та є ще хлопці!
Діди тримали в руках мотузки від налигачів, крутили їх між пальцями. І говорили, думали, радились.
А над Україною горіла зірка-полин. І ті налигачі в старих , спрацьованих руках ставали віжками від колісниці історії.
– Треба дівчат з Кінгіру підняти.
– Наші з Печорлагу підтягнуться.
– Буде Україна, хлопці! От Бігме буде!
Зірка-полин світила так яскраво, що період напіврозпаду Союзу вмістився у чотири роки. А розпад… Триває досі. На жаль.
Парторги за роки репресій, пропаганди і втрясання народу лишили по собі страшну радіаційну пилюку в головах. Бездумність, безвідповідальність, дрімучу надію на легке життя під сонцем. Життя одним днем. Для себе. У своїй хаті скраю і далі – трава не рости…
Нація донкіхотів, які розплачуються кров`ю дітей за власну дурість.
Страшно жити в країні, котра на земну кулю одягнена навиворіт. Всі рубці, латки, всі фастриги видно. І ні, щоб вивернути її, так і ходимо по світі. Кому що до нас? А ми свою країну і такою любимо!
А зірка-полин горить. І діти… Діти гинуть! На війні, котрої могло не бути. Якби українці змогли втримати в руках ті віжки від колісниці історії. Якби…
Ватно-марлеві пов`язки від радіації для солдатиків були такі ж помічні, як дерев`яні щити хлопцям з Небесної Сотні.
Пам`ять про те, як діти, котрі не виродились після Чорнобиля, віддали свої життя аби над тобою було українське небо.
А в небі – зірка-полин. Котра палатиме до того часу, доки в її світлі не згорить остання українська скраю.

Дзвінка Торохтушко

Коментарі вимкнені.