Над «Збручем»

От мовчала б. Чесно: мовчала б. Адже не настільки вже воно і важливо. Ну, не соромно людям бути неважливими гвинтиками, інструментами для супроводу чиєїсь сольної партії, ходити на повідку і стояти на задніх лапках – то й грець з ними. Не соромно не думати? Може, так і треба. Не соромно бути духовно убогими? А, раптом, – то і є оті вбогі духом, що їм і належиться Царство Небесне? І, взагалі, все ж в житті епізодичне і несуттєве?

Але …

Телефонують з Пісків. З тих самих, що ними вже присипана історія. Новітня. Наша, поки що. Вони там теж рік. По маківку в землі. То над ними піски історії. І “Гради”, міни, “Буратіни”. То все має властивість вибухати, калічити і вбивати. А навпроти в півкілометрі – “рускій мір”, нижній рівень історії Росії. То хлопці наші його творять. І пильнують, щоб поглибше осідав. Аграрії – ті наші хлопці. Вносять москальські добрива добрива в грунт.

Рік уже вносять.

І жодна добра душа не вийшла за цей рік, не перекрила дорогу, не закликала пресу, не пікетувала установ і міністерств. І ніхто, ні з якого християнського милосердя, не спитав у їхніх родин: як вони живуть цей рік. Ніхто не зняв рожеві окуляри і не поглянув на все з юридичної точки зору на ситуацію. Наче, й немає тих добровольців. Наче, й немає війни. Маргінес живе своїми містечковими проблемами. Котрі, як сорочка, що ближче до тіла. Все решта – нікого не хвилює.

Чому? Бо, поки грім не вдарить – хлоп си не перехрестить.

І тут воно і вдарив той грім. Йой! Вей! Батальйон “Збруч” не демобілізовують! І понеслось… Пікети, шум, гам перекриття дороги, родичі, друзі, поважні люде… І, як результат: ми добились – і всі розійшлись.

А тепер питання. Чого ви добились? Того, що і так було узаконено ще 17 січня Указом Президента? Того, що ті бійці і так були б демобілізовані з 18 березня по 1 травня групами по 60 чоловік? Погано в “Збручі”? Так: погано. Але не тому, що війна в державі, а тому, що там комбат  – садист і збоченець. То, може, б доцільніше було б підтримати тих, хто постраждав від нього і спільними зусиллями добиватись відставки такого комбата, а не вимагати, щоб тих бійців відпустили, а новий особовий склад потрапив під командування садиста і історія повторювалась? І. взагалі: “Збруч” не перебував на передовій, стояв собі у херсонських степах і виконував якісь завдання, от з Пісків пояснюють. І “дякують”. Адже отим безглуздим пікетом організатори, котрі насправді до родичів бійців “Збруча” не мають жодного відношення, сприяли, аби наша Верховна Рада прийняла те, що вона прийняла позавчора. “Закон вольєра”. Де передбачені різні особливі умови утримання і самоврядування людиноподібних.

Це я до чого? А до того, що Піски віднесли до територій, котрі мають відійти людиноподібним. Враховуючи, наші Переяславські, тобто: вибачте, – Мінські Угоди і відведення артилерії – це котел. Ще один. І як з нього будуть виходити бійці, котрі зостались лише з автоматами – питання, котре нікого не хвилює. Не та сорочка, напевно.

А над Пісками розриваються “мирні” гради, падають “братські” міни і канонада стоїть така, що слова в телефоні перемішуються з пострілами і вибухами. Місія ОБСЄ того зафіксувати не може. В неї за протоколом – перемир`я. І чиновникам нашим, незалежно від місця іхньої сексуальної, даруйте, державницької дислокації – то теж байдуже. Кредити – ось, що їх цікавить. І те, що відсотки за ці кредити платяться житями людськими – дрібниця, мабуть. То ж – відсотки, а не тіло кредиту, так? Нам же економіку треба підняти, ага? Якою ціною? Та якою завгодно. За ціною ми теж не постоїмо. Тож раніше нас можна було вивести на проплачені мітинги та акції. А тепер нам можна просто розказати про ту сорочку, що ближче до тіла, жалібно так розказати – і все, ми стоїмо. А розказати є кому. словоблудів у нас – греблю гати. Хоч віртуальну, хоч ту, що через Серет. Он Ігор Сцібайло і розкаже – він спец. Журналіст удачі. Приїхав, розказав, типу підтримав і допоміг. І назад, до Польщі. Бо раптом, тут мобілізують ще, чого доброго. Хто тоді про права людини розкаже і про те, як ті права треба захищати, і про те, що ситуацію моніторили, що буде, якщо перекрити або підірвати дамбу. Що було – вже відомо.

Поки протестуючі товклись на дамбі, а “швидка” об`їжджала те через Петрики, як мінімум двоє людей вчасно не отримали медичну допомогу. Але ви, пане Ігоре, не переживайте. Ми ж не в Європі. В нас родичі не почнуть нічого такого вимагати, типу компенсації.

І ніхто ніяких висновків не зробить. Все добре. Про тих, хто можливо, завтра загине в Пісках, ніхто й не заїкнеться. Адже в нас Революція Гідності була. Миздобули!

Дзвінка Торохтушка