«Вишиваємо бісером, поки нас прикладають хрестиком»: Дзвінка Торохтушко про конфлікти з ТЦК у Тернополі

Після вчорашнього конфлікту за участю працівників ТЦК у Тернополі свою позицію висловила письменниця, журналістка та волонтерка Любов Бурак, відома під псевдонімом Дзвінка Торохтушко.

У своєму дописі вона наголошує, що не може дивитися на конфлікти між цивільними та ТЦК лише очима пересічної людини, адже знає ситуацію з іншого боку — через своїх синів, побратимів і друзів, які перебувають на фронті.

Публікуємо її позицію повністю.

Я не можу дивитися на конфлікти з ТЦК очима пересічного обивателя. Так склалося. Очима солдата з окопів можу, але цей погляд обивателям не сподобається, бо це для них — набір тригерів.

Тому лише з точки зору об’єктивності. Тобто: дорогі мої люди, ви це обрали у 2019. От саме це беззаконня обрали і Конституція на паузі вас влаштовує до тих пір, поки ця пауза вас особисто не стукає по лобі. До стукання по кишені вже адаптувалися і засідання ВАКС — таке собі шоу, і кримінальні розгули — просто прикрі ситуації.

Беремо картонки — йдемо за Федорова. Навіщо? А шоп щиталося протестом.

А тим часом війна триває. Адекватної комунікації влади з народом нема. І не буде. Нікому комунікувати, та й нема потреби. Якось так ми дожилися до ситуації, коли всіх все не влаштовує, але мовчимо, а хто відверто проти і має якесь інше бачення — агент москви.

Так ось: ТЦК працюють так, як їх призначили й інструктували. У військовій системі самодіяльності немає, там є система. Так — вона дуже корумпована і вкрай несправедлива. І витоки її там, де Конституція на паузі, хакнемо систему, нафіг тих воєнкомів — засиділись, давайте переформатуємо цю махіну і назвемо її ТЦК та СП, а ВЛК організуємо так, щоб похерити всі базові права на охорону здоров’я. Віз не їде? Ну і нічо, дамо негласні повноваження на силові затримання. А чо, можемо, Конституція ж на паузі, кругова порука в дії, свій до свого по своє.

В підсумку маємо те, що маємо. У моєї подруги адвокатки Олени Степанової на руках сотня справ по незаконному затриманню й відправці на БЗВП людей із психічними хворобами, з інвалідностями, з непридатностями за віком. І це лише в Тернополі.

А машина то загальнодержавна. Бусики курсують, система витруїла “лівих”, набрала суто своїх і має з того дивіденди, які навряд чи колись будуть відображені в кримінальних справах. Тобто: всі, хто міг відкупитися, вже це зробили, хто не встиг і має гроші — у процесі, хто не має грошей — іди воюй.

Ось така система. Але — вишиваємо бісером, поки нас прикладають хрестиком.

Влада міняти систему не хоче, їй це невигідно, бо годівничка справно працює. Оборона держави… Ну, в нас є потужність, незламність, стійкість і бісер — тримаємо стрій.

Відверто кажучи, я не розумію: куди ми тим строєм насправді крокуємо, але як є.

Мої хлопці на війні з 24.02.2022. Мої — це не лише мої рідні, це багато хлопців і трохи менше дівчат. Вони на фронті і я підтримую їх чим можу. Тому масові заворушення з ТЦК я не можу сприймати, як справедливість.

Але й, коли розмовляємо з командиром, який не може набрати поповнення, бо нема з кого, бо для роботи в полях потрібні здорові люди, а не пияки, наркомани, епілептики й кретини, мені боляче. Бо я розумію, що бігати моїм дітям без відпусток і відпочинку ще довго. Титани, трясця.

Чому так? Нагадую: 2019, держава Україна в особі ейфорійного виборця обрала саме це — хаотичний мандрівний балаган замість державного управління.

А тепер то тут, то там звучить голос юрби і вмикається “правосуддя” тої ж юрби. Його ще можна зупинити реальними державницькими діями і здоровою комунікацією влади. І тільки влади.

Бо народ у стані колективного несвідомого щодня то більше пресується ворожою пропагандою і починає діяти, як юрба — обурено, хаотично й сліпо. Юрба не має зору, юрба має бажання відчути себе значущою. В підсумку це не приведе ні до чого доброго для всієї країни.

І так, звісно, можна роздувати тему непатріотичних західняків. Але, дорогі мої, у нас села буквально вичищені від чоловіків. А в нас невеликі села, нам далеко до ланів широкополих, ми якимось дивом вижили українцями у всіх репресіях після ІІ світової і виховали українцями дітей та внуків.

Зараз на нас тисне держава і тиснуть переселенці, які осідають тут, як блохи на шубі і диктують свої правила, “імєют право”, бо, якби не ми, то вони зараз мешкали б у своїх шахтах і “всєх кармілі”.

В наші міста передислоковується кримінал зі Сходу — це окрема “радість”. І так, звісно: своїх придурків у нас теж, хоч греблю гати, це в рожевих слоників тут свята Галичина у вишиванках і з “Отченашем” на устах, реальність інша і почасти вона геть протилежна до ідеалу.

Багато хто прогнозує, що несправедливість набере критичну масу і рвоне. Вірю. Рвоне. І поховає під собою державу.

Тому дуже важливі зміни і критично важливий перехід від комунікації відосиками, писанину блохерів і періодичного вистрибування Міші Подоляка з лопухів Банкової в етер — до адекватного діалогу з суспільством.

Бо від хронічного самозаспокоєння, що ми — не росія, до російської окупації шлях дуже короткий. Як неодноразово показувала історія: можна нічого особливо не робити, достатньо багато говорити, ще більше брехати, розкрадати бюджет, знівелювати права і свободи, а хаос всередині держави створить саме суспільство.