Якби сліди від наших рук та ніг не зникали, то в Тернополі «вільних» місць би не було, – Тарас Циклиняк
Я інколи думаю про те, що якби сліди від наших рук та ніг не зникали, то напевне в Тернополі «вільних» місць би не було. Хіба високо на стінах та під дахами, куди і нема потреби дістати.
Сьогодні я зустрів на вулиці муху. Вона грілася на сонці. Той факт мене дуже здивував, бо надмірно теплими наші весняні дні назвати не можу. З іншої сторони добре розумію, кого кого, а її погодою не обдуриш, відчуває весну. Пані Муха співала собі під ніс якусь мелодію, розчути її не зміг. Потім вона зникла із підвіконника навіть непопрощавшись.
Чорна стріха та вигоріла стара цегла старого будинку № 25 вперто дивилася на мене. Я дивився на неї теж. То було на бульварі Шевченка. Тут поряд старі ялинки і згадувана споруда. Жалію, що не зробив кілька фото на пам’ять, коли на другому чи третьому поверсі діяв магазин. До того місця тягнулися довгі сходи, там було тихо та спокійно. Срач щоправда капітальний, все воно нічийне.. В тому магазині продавали всілякі електротовари. Але я часто ходив туди не по це, а просто щоб побувати всередині.
25 будинок нагадував мені студентські часи. Коли нас повели до Перемоги дивитися фільм про радянську наркоманію. Такий собі безпросвітний пострадянський синдром.
Якою буде доля цієї частини споруди не знаю. Уже кілька місяців як на першому поверсі зник магазин, савковий канцелярський універсам. Його обслуговували старушенції, завжди всім незадоволені як то часто буває)). В ньому також жила якась своєрідна атмосфера.
Уламки радянського торгівельного сервісу мене завжди щиро дивували. Я того часу толком не застав, хіба коли все розвалилося геть чисто.
Поряд із магазином тулиться Кока-кола, років 10-15 тому доволі популярне місце в центрі. Ніколи не розумію завдяки чому туди тягнуло мого знайомого. Високі крісла, сумна піца, дивно.
Коментарі вимкнені.