Агентурна діяльність “сексотів” РВ НКДБ і РВ НКДБ на Вишнівеччині у період визвольної боротьби з більшовицьким окупантом. Частина перша

Р. 31 Справа Ч.:

12/48 Район Вишнівець Литвиненко Павло, бувший  участковий РВ МВС. Агент РВ МВС і РВ МДБ, кличка «ЯСТРУБ»  Вишнівецького району, Тернопільської області. Дня 10.6.1948 р. 

ПРОТОКОЛ ДОПИТУ:  

 Литвиненко Павло, син Карпа і Тетяни Музики, ураїнець, народився  8.8.1915 року в с. Вирва, Малинського району, Житомирської області, українець, освіта 7 класів народної школи, військовий, одружений, працівник райфінвідділу, проживав в місті Вишнівці, Тернопільської області. Бувший  участковий РВ МВС. Агент РВ МВС і РВ МДБ.

(МОВОЮ ОРИГІНАЛУ)

«Я, Литвиненко Павло, син Карпа і Тетяни Музики, уроджений 08 липня 1915 року  в селі Вирва, Малинського району, Житомирської області в сім’ї рільника, середняка. Батьки мої займалися рільництвом і мали три з половиною гектари землі, коня, корову та сільськогосподарський реманент. Сім’я складалася з 6 душ: дід з 1865 р. нар., батько з 1890 р. нар., мати з 1892 р. нар., брат Петро з 1918 р. нар., сестра Таня з 1924 року нар. та я. В родинному селі я жив не довго, бо в 1929 р., під час організації колгоспів в Україні, батько здав весь сільськогосподарський реманент і землю в колгосп, продав хату, а сам з родиною переїхав жити на станцію Іршу, Малинського району, Житомирської обл., купив тут хату в Шубовича Володимира й став працювати на станції залізничником. У цей час працює вдома бондарем, з чого удержує матір та сестру. Брат Петро 1944 р. змобілізований в ЧА. де був до 1946 р. рядовим солдатом. 1946 р. прийшов додому як демобілізований і зараз працює шофером на лісопильному заводі. Сестра Таня часто ходить на роботу на цей же завод, але сталої праці не має.  Дитячі роки я провів при батьках. В 1923 р. поступив у сільську школу в родинному селі, де пробув до 1928 р. і закінчив 5 класів. Дальше вчитися я не міг, бо не позволяли матеріальні спроможності. Я був змушений шукати роботи, щоб дати піддержку сім’ї, яка у зв’язку з організацією колгоспів знаходилася вже тоді в завидному стані. Її знайшов у своєму селі. Став пастухом, займаючи на пасовисько разом з молодший братом 17 штук. худоби і заробляв на літо 975 рублів. Зимою в деякі дні ходив на роботу в лісопильний завод. Навесні знову став пастухом і тим разом обидва з братом ми займали вже 32 шт. худоби. За кожну штуку ми одержували по 50 рублів за роботу пастуха за ціле літо, отже заробили 1600 карб., “вигонщину” (буханку хліба і що небудь до хліба від кожної господині, коли пастух перший раз займає пасти), “петрівщину” (це саме на Петра) і “дяківщину” (це саме на Михайла, восени). Такий звичай по селах в околиці. Потім я вже сам перебрався в Ямпіль.

13.4.47 р. мене покликав начальник Ямпільського РО МВД Нарожний і сказав, що час виїжджати на роботу. При цьому спитав, який район та які села я найкраще знаю у Західній Україні. Я відповів, що найкраще знаю села: Ришнівку, Бодаки, Вишнівецького району, Тернопільської області, бо ходив по цих селах ще у 1946 році. Тоді він сказав, що поїду туди на роботу. Після цього я спитав ще, чи дасть мені яке “направлєніє”. Він відповів, що видасть мені справку, в якій буде вказуватись, що мене направляється в службових справах в Західну Україну, а все інше надішлеться поштою. По цих словах сів і написав справку такого змісту:

 «УССР Винницкая обл. Ямпольский р-н РО МВД 13 апреля 1947 г. г. Ямполь СПРАВКА Видана Литвиненку Павлу Карповичу в том, что он действительно направляется в Тернопольскую область, Вишневецкий район по службовому делу, в чем и утверждается.

 Нач. Ямпольского РО МВД …………. (Нарожний)»

Так я з своєю сім’єю поїхав на Вишнівеччину поїздом і добрався до села Корначівка. З Корначівки з цим усім пішком (18 клм.) вже після заходу сонця прийшов до краю змучений у с. Бодаки.  Тут я залишив дітей з жінкою на краю села в садку, а сам пішов вулицею шукати квартири. Тільки відійшов від жінки може з 200 м., як мене задержали 3 військових (пізніше я довідався, що один з них був Любасюк з МВС) і спитали, чого я сюди приїхав. Я подав їм справку. Вони подивилися і сказали, щоб пождати, то вони зараз дадуть мені квартиру, і пішли в село. Я, однак, на них не ждав, бо було ще зимно і діти мерзли на дворі. А сам став проситись у дядьків на ніч. Довго не прийшлось шукати. Мене прийняв на квартиру, як пізніше я довідався Мельник Арсенько (мати Фросина, яка командує усім в господарстві). В район я не поїхав тому, що по-перше, відразу не мав охоти працювати в органах МВС, а , по-друге, я хотів зорієнтуватися наперед про життя в селах Західної України, щоб знати, як поводитися, будучи при роботі. Там були з мого села люди, про яких я вже говорив, і від них я міг про все довідатися. А їхати мені було однаково: так був лишений відразу на власні сили, чи був би їхав відразу у Вишнівець, чи село. Крім цього на тому, щоб їхати вперед в село дуже наполягала моя жінка, яка уважала, що праця в МВС – це найгірша, як вона називала “собача праця”. Жити ще поки що було з чого, і я рішив їхати не відразу у Вишнівець, а в Бодаки.

17 червня я пішов до Вишнівця й у першу чергу зайшов до лікарні, щоб взяти посвідку, що я дійсно маю дальше язву жолудка й не можу цілком добре працювати. Доктор Сторож спитав, навіщо мені ця справка. Я відповів, що для РО МВС. Тоді він зажадав “направления” з МВС, інакше справки не хотів видати. Я був змушений піти в РВ МВС без справки. Прийшовши в РВ МВС, спитав за начальником міліції. Дижурний відповів, що вийшов надвір і за 5 хв. буде тут. Коли увійшов Костромін (про його прізвище я довідався пізніше, як працював в РВ МВС дижурний, вказуючи на мене, сказав, що до нього “цей громадянин”. Костромін спитав, чого мені потрібно. Я відповів, що “направления” до лікарні, щоб мені видали справку, що я хворий. Тоді він спитав, як я називаюся. Я сказав та додав, що вчора він забрав від мене на дорозі документ і кошик з ліками. Він пригадав це і попросив мене зі собою на перший поверх у свій кабінет. Сівши за стіл, Костромін попросив мене сісти і сказав, що будуть мене судити, а на це зібралося вже багато проступків. Щоб не бути судженим, він радив мені зробити так: “Завтра їде в область нач. РВ МВС. З ним їде ще один чоловік, який хоче стати до роботи в МВС. З  ним їдь і ти, а там буде видно. Перейдеш комісію і тоді, як признають хворим, не візьмуть до роботи і судити не буде за що. А так вператись нема найменшого сенсу, за таку впертість можна лише більше дістати на суді”. Після цього віддав мені мій кошик і додав, що це для мене добра рада від нього. Я взяв у руки свій кошик і хотів дивитися, чи є всі речі, але в цей момент в кабінет зайшов Харламов (про його прізвище я довідався тоді, як працював участковним) і Костромін представив мене йому. Харламов, вислухавши його, сказав, щоб я завтра прибув сюди о 9 год. поїду в область. Зі собою сказав взяти на добу харчів. Тоді я сказав, що хочу взяти справку в поліклініці. Він відповів, що це зробиться завтра, як прийду. Я взяв свій кошик і відійшов. Документи залишалися. Прийшовши додому, я сказав жінці, що мушу їхати завтра з начальником РО МВД в область. Вона нічого на це не сказала, лише додала, що тепер вже не викручусь, хіба спасе історія хвороби. Після цього я пішов до Петра і Семена. Петра і Семена я застав на подвір’ю. Стрінувшись, вони спитали, що доброго я приніс їм. Я відповів, що і як мається справа та попросив порадити, що дальше робити. Вони відповіли, що тут вже порадити мені не можуть нічого. Один вихід – це твердити, що був хворий і на підтвердження показувати історію хвороби. Поговоривши ще трохи на різні дрібничкові теми, я попрощався і пішов додому.

 19 червня перед 9 год. я був уже в РВ МВС. Тут на коридорі стрінув незнакомого чоловіка, який сидів на лавці. Я підійшов до нього і спитав, кого він ожидає. Він відповів, що начальників, бо має їхати в Тернопіль. Дальше слово по слові ми порозумілися. Це був той, що казав вчора Костромін. Він сам родом з Білої Церкви, називається Жуковський Іван. Приїхав сюди тому півроку, робив по дядьках в селі Федьківцях, опісля пристав до якоїсь жінки, а тому, що вона бідна і нема з чого жити, рішив стати на роботу в РОВ МВС. За цей час прийшов Костромін і сказав, щоб підождати ще з 5 хв.: прийде начальник і поїдемо. Після цього пішов дальше коридором. 2–3 хв. після відходу від нас Костроміна, прийшов нач. Харламов. Я зараз попросив, щоб видав мені “направление” в поліклініку, щоб я міг взяти справку. Він відповів, що справки вже готові, а мені треба зайти лише до Костроміна й забрати свої документи. Нікуди йти вже не треба, бо зараз будемо від’їжджати, щоб на 9 год. бути в Тернопо! лі. Після цього пішов в цей самий напрям, що раніше Костромін. Я пішов в кабінет Костроміна і забрав документи. З ним не мав жодної розмови, поза темою документів. Через 10 хв. шофер зарядив машину. Харламов забрав нас з коридору і сказав, щоб сісти на машину (грузова), а сам сів у кабіну біля шофера. Ми поїхали з Вишнівця на Колодно, звідси на Збараж, а зі Збаража по шосе аж в Тернопіль. По дорозі на машину насідало і трохи цивільних пасажирів, які йшли в Тернопіль, і всі ми перед 3 годиною приїхали в Тернопіль. (Від кожного пасажира брали до 60 карбованців. Хто забрав гроші, не знаю). В Тернополі ми заїхали на подвір’я УМВД. Тут начальник залишив нас на машині, а сам пішов у дім (вулиці не знаю, це при якійсь головній вулиці, перед якою є городець). Черев 5 хв. прийшов до нас начальник і сказав, щоб йти за ним. Ми пішли в дім, в який раніше заходив він. Тут минули дижурного й по сходах пішли на поверх, де зайшли у крайню кімнату номер 11 (на дверях був тільки номер). В кімнаті ми застали начальника кадрів (про це я довідався з того, що Харламов звертався до нього словами: 

“Товарищ нач. отдела кадров, от ети два человека”. 

За столом напроти дверей сидів ще якийсь один працівник, років до 25 і щось писав. Був без шапки, бльондин у військовому уніформі без погонів. Начальник кадрів сидів за столом при дверях по правій стороні. На стінах кімнати висіли портрети вождів більшовизму та карта Європи. Після докладу про нас начальник відділу кадрів Харламов сів збоку, а начальник відділу кадрів спитав, як моє прізвище. Я сказав. Тоді він сказав, щоб Жуковський вийшов і почекав на коридорі, а до мене сказав, що з сьогоднішнім днем я являюся робітником Вишнівецького райвідділу МВС (не знаю, чи він непевно казав райвідділу, а правдоподібно, що так). Я сказав, що я хворий і потребую лічитися, але він на це здивовано сказав:

 “Как это так? Вас учили полмесяца, а вы отказуетесь от работы”

 В відповів, що від роботи не відказуюсь, але хворий, при цьому подав історію хвороби. Він прочитав і спитав, звертаючись до Харламова:

 “Тов. Харламов, у вас есть такие документи?”

 Харламов подав йому справку з Вишнівецької поліклініки, якої я навіть не бачив. Цей прочитав і сказав до мене: 

“Вы начинаете саботировать? Сейчас вызовем врача, он вас проверит.”

 При цьому звернувся до того, що сидів за столом:

 “Петро Григорович, позовите врача”.

 Цей вийшов і за пару хвилин привів лікарку, яка спитала, де є ці хворі. Довідавшись від начальника кадрів, що це я, сказала, щоб зняти рубашку. Я зняв, вона постукала пальцем по грудях і плечах, помацала щось, дала прочитати на відділі 2 м. великі чорні букви і написала посвідку, що здоров і можу працювати. На мою історію хвороби, яку я їй  подав, сказала, що стара вже і не важна. Коли начальник відділу кадрів прочитав цю посвідку, сказав, що умію добре крутити, але мені в дальшому не вдасться. Треба працювати чесно і солідно. 

“Приступай! те к работе, какую вам доручили партия и правительство та выполняйте наказы начальства”.

 Після цього сказав, що можу вийти на коридор і пождати. Я вийшов, а в кімнату покликали Жуковського. Я пождав десь з півгодини, поки вийшов Жуковський з Харламовим і тоді ми всі три подалися до машини. Тут Харламов сказав, щоб ми ждали і пильнували, щоб хтось не повідкручував частин від машини, а сам з шофером (пізніше я довідався, що його звати Деркач, східняк) кудись пішов. Їх не було до 10–11 години ночі. За цей час ми з Жуковським говорили на різні теми, а найбільше про сучасне життя і все приходили до висновку, що жити погано, важко, але причин такого життя і виходу з тої ситуації не знаходили. Зрештою, ми були ще чужі і не у всьому звірялися. Говорили ми також на політичні теми й приходили до висновку, що Америка готується до війни з СССР, бо на радянсько-турецькій границі стоять американські війська, – а чого вони мають тут стояти. Говорили ми також про міліцію і, як я зорієнтувався з розповідей Жуковського, він також не пішов туди з ідеї, а заставила його нужда: був крайньо обдертий, босий, хліба вдома не було, і не було жодної ради. Так ми проговорили до 10 чи 11 години. В той час прийшли Харламов і Деркач, обидва п’яні і Харламов сказав, щоб ми ждали тут до ранку, а рано вони прийдуть, і кудись пішли. На другий день о 10 год. прийшов Харламов з шофером та спитав нас, чи все впорядку біля машини. Ми відповіли, що не сталося нічого. Тоді шофер пустив машину, ми посідали і виїхали з подвір’я. Проїхавши трохи вулицею вправо біля городу, машина зупинилась і Харламов з шофером зайшли в якийсь будинок (напису не було). Ми сиділи на машині. За пару хвилин вийшов шофер і покликав нас до середини. Зайшовши, ми побачили, що це якийсь ресторан. В ньому не було нікого. На одному зі столів стояло дві тарілки теплого борщу, до якого попросив нас шофер, а сам пішов за якусь занавісу, звідки доносилися мужські голоси. Ми з’їли цей борщ і розглядалися по кімнаті. Знайшовши дірку в занавісі, ми побачили, що в другій кімнаті сиділи при столах військові і цивільні люди, які їли, пили пиво та горілку. Біля одного з цих столів сидів Харламов і шофер, перед якими також стояло пиво та горілка. Ми подивилися на це, але не говорили нічого. Я боявся Жуковського, а про нього не знаю. За якийсь час до нас прийшов шофер і забрав зі собою за цю занавісу та привів до стола, за яким сидів уже цілком п’яний Харламов, бо навіть добре говорити не міг. Він сказав, плутаючи язиком, щоб пити та їсти. На столі була ковбаса, печене м’ясо, горілка, пиво і білий хліб, якого не доїли Харламов і шофер. Ми це з’їли. В кімнаті були ще різні люди, військові і цивільні, які приходили, снідали, інші відходили. Поївши, ми взяли Харламова під руки, вивели надвір і посадили в кабіну машини, де він зразу заснув. Шофер пустив машину і ми поїхали містом. На краю міста шофер взяв ще з 15 пасажирів до Збаража, від яких брав по 50 рублів, і ми поїхала на Збараж. По дорозі не було нічого замітного. В Збаражі пасажири злізли, шофер взяв з 10 чоловік пасажирів на Вишнівець, від яких брав по 40 рублів і ми поїхали у Вишнівець. 

Продовження буде.

МАТЕРІАЛИ ПІДГОТУВАВ НА ОСНОВІ АРХІВНИХ ДОКУМЕНТІВ ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ