Був націоналістом і став агентом НКДБ під псевдо “Ч.2” Михайло Казьмірук з Вишнівеччини. Частина восьма

Протокол допиту Михайла Степановича Казьмірука

Р 31. Справа ч.: 4/48 Район Вишнівець Казьмірук Михайло б. райреф шкіл псевдо “Барвінок” агент контррозвідки “СМЕРШ” с/о НКГБ + “Ч.2.”

Р-н Вишнівець Дня, 23.2.1948 р.

Мовою оригіналу.

ПРОТОКОЛ ДОПИТУ

«28.10.46 р. я написав до Давиденка записку, в якій описав про все, що зі мною було. Списав одну сторінку з зошитової картки олівцем. Я писав: (приблизний зміст)   24.10.46 р. прийшов до мене Клепка з трьома невідомими бандерівцями й арештував мене, забрали в ліс Раковеччину, де Клепка розпитував мене про те, як ведеться навчання в школі, які є організації в школі, чи є піонери, комсомольці, чи я підписав анкету, чи доношу на НКВД, хто ще доносить з хуторів Діброва, до кого часто заходять більшовики і т.п. Я говорив, що в школі піонерів і комсомольців нема. Навчання веду по вказівках з райВНО, виховую молодь в об’єктивному дусі і т.п. Про те, що я підписав анкету на співпрацю з органами НКГБ я не признавався, але сказав, що добровільно, без підпису анкети, погодився подавати дещо про свої хутори. При цьому сказав, що подав чотири доноси, в яких повідомляв, що бачив, як дорогою з Коханівки на Діброву переходили бандерівці. Про те, хто ще доносить, сказав, що не знаю. Більшовики заходять до всіх однаково, роблять облави й заходять до всіх підряд. Подав також, що адрес мій на НКГБ – “Ч.2” через пошту в Зарудді.

Цю записку я запакував у конверт і передав особисто на Заруддя, заадресувавши “НКГБ – Ч.2”. Від Давиденка не одержав нічого. Боятися я не мав чого, бо Клепка сказав, що треба якось крутити (вдійсності цього не було, бо Клепка сказав об’єктові, що робить погано й треба стриматися з тією роботою – зам. слідчого). По кількох днях я знову стрінувся з Клепкою. Передвечором я йшов зі школи і стрінув його біля цвинтаря під лісом. Був тільки сам. Розпитавши, чи нема більшовиків, пішов поза цвинтар (я не бачив куди), а я пішов додому. Однак про цю стрічу з Клепкою я Давиденка не повідомляв, бо боявся, щоб він не закинув мені дволичної роботи й не посадив у тюрму).

В днях 13–14.11.46 р. після другого, чи третього дзвінка на перерву, я стрінувся на шкільному коридорі з Давиденком. Ми зайшли в канцелярію, де Давиденко розпитував точніше про це слідство, на яке брав мене Клепка: розпитував, якого росту повстанці, в чому вбрані, яка зброя, чи був кулемет, чи мали пістолі, в чому вбрані під шинелями, чи у валянках, чи в чоботях, чи всі разом вийшли з лісу, куди пішли, хто найбільше питав, чи ночували тієї ночі, як арештували в Діброві, в котрій годині прийшли до мене. Я відповів, що всі середнього росту. Вбрані в шинелях, а під шинелями мали мундири, в чоботах та зимових шапках. Зі собою мали три фінки і один кулемет, крім цього всі мали нагани. Найбільше питав Клепка. Чи ночували цієї ночі в Діброві, не знаю, але мусіли перебувати десь близько, бо дуже скоро прибули до мене, тільки смеркло. З лісу всі разом вийшли і подалися на с. Коханівку, а мене відпустили додому. Коли я це все розповів, Давиденко сказав, щоб скриватися, не спати вдома, бо вони можуть прийти знову й забрати та вбити. Відносно роботи сказав, що треба активніше працювати, щоб покінчити раз назавжди з цими бандерівцями, а тоді не буде кого боятися, можна буде спокійно жити і працювати. Найбільше натискав на те, щоб розвідати про зв’язки бандерівців та про їх місця перебування. В тій цілі казав заходити до підозрілих людей і заводити розмови на теми бандерівців. Від мене Давиденко пішов до більшовиків, які їхали двома підводами і ждали на нього недалеко школи. Поїхав у с. Коханівку. Стріча тривала около 15 хвилин. Після цієї стрічі з Давиденком я заходив до Скоропляса Уласа, де з ним і його сином говорив на тему повстанців. Я говорив, що повстанці ще є, що переходять та що мусять мати якесь пов’язання. Цією балачкою я хотів спровокувати цих людей, щоб вони висловилися дещо про організаційні зв’язки. Однак ніхто про це нічого не сказав, лише посміялися і на тому закінчилося. Заходив також одного вечора до Данилюка Михайла. З ним говорив також на тему повстанців, причому спитав, як то вони про се так скоро знають, в який спосіб вони пов’язані між собою. Однак він також нічого про це не сказав. Саме до цих людей заходив тому, бо знав, що до них часто заходять повстанці, отже я думав, що вони з ними пов’язані. Цього я Давиденкові не подавав, бо нічого не довідався.

В днях 28.11.–30.11.46 р. до мене до хати увечері прийшов Шило ще з одним чужим повстанцем. Вони розпитали, чи є в селі більшовики, що нового чути, прочитали щось з літератури (якась критика Бандери більшовиками, правдоподібно вирізок з газети), випили по чашці молока й, попросивши, щоб дати їм штани (в мене були військові зелені), відійшли. Куди вони пішли я не бачив, бо не виходив за ними надвір. Не виходив на двір тому, щоб вони не подумали, що я спеціально за ними сліджу. Цього я Давиденкові зараз не подавав, бо думав, що ще щось довідаюся й подам разом. Не довідавшись нічого більше (не міг, бо ніде нікого не було, був сніг і ніхто не ходив), я при кінці м-ця грудня списав це і вислав через пошту в Зарудді на адрес[у] “НКГБ – Ч.2”. Донос носив сам. Від Давиденка не одержав нічого.

В перших днях січня 1947 р. більшовики робили облаву на хутори. Під час облави до мене прийшов Давиденко. Застав мене в канцелярії школи. Бійці в цей час робили ревізії по будинках цього господаря, що в його будинку поміщується школа. Ревізію робили тоді по всіх хуторах. За чим і за ким шукали, не знаю. Стріча тривала з 15-ть хвилин. Він розпитував, коли були в мене Шило і цей другий, звідки вони прийшли, що казали, в чому вбрані, яка зброя, як тримали її, як прийшли до хати, чи мали нагани і гранати, чи мали планшетки, що робили в хаті, куди пішли. Я розказав, що прибули раннім вечором, як тільки стемніло. Звідки не знаю, бо був в цей час в хаті. Прийшовши до хати, привіталися, розпитали, чи нема більшовиків, а опісля попросили, щоб я дав їм штани. Я дав їм зелені штани. Вбрані були в шинелях (Шило в німецькій, а цей другий в сірій, совєтській), в чоботях, в зимових шапках. Зброю мали автоматичну (фінки), нагани і гранати, причеплені до паска. Як прийшли до хати, то держали зброю в руках. Планшетки мали обидва. Як були в хаті, то цей невідомий витягнув з кишені кусок якоїсь літератури (здається газета) і питав, чи я бачив як більшовики критикують Бандеру. Після цього прочитав це мені. Наприкінці попросили по стакану молока, випили і пішли. Куди вони пішли, я не бачив, бо не виходив надвір. За це Давиденко навіть сварився і говорив, що треба виходити й дивитися, куди вони йдуть. Розпитавши це, дав мені такі завдання: розслідити, в кого перебувають бандерівці, до кого найбільше заходять, хто держить з ними зв’язки. При цьому заявив, що як собі хочу, а про це мушу довідатися. На цьому наша стріча закінчилася і Давиденко відійшов до сусіда, де решта більшовиків робила ревізії.

Коло 26–28.1.47 р. я їздив до с. Гнидави до млина. Там скинув мелево, а сам увечері повертав додому. На дорозі, між Коханівкою, а Дібровою я стрінув трьох військових, а опісля ще шістьох. Переходили з Коханівки на Діброву. Пізніше я довідався, що це були більшовики. Кілька днів після цього, 27.1.47 р. я стрінувся з Давиденком і передав йому це усно. Цей раз я стрінув Давиденка у Кривогубця Якова припадково. Я зайшов до Кривогубця в справі хлопця – Леоніда, який був хворий і не пішов цього дня до школи. В цей час застав мене в хаті Давиденко, викликав до другої кімнати й сказав, щоб розказати, що маю нового. Я розповів йому, що коли вертався з млина з с. Гнидови,то дорогою між Коханівкою, а Дібровою переходило три, а опісля шість військових. Давиденко про це багато не розпитував, лише сказав, що це свої. Опісля питав, чи не знаю, де перебувають бандерівці, але як я міг йому про це сказати, як я в дійсності сам не знав про це нічого. Також питав про зв’язки, чи що довідався, чи помітив який рух. Я відповів, що нічого не помітив, бо ніхто тут в Діброві нічого не робить. За це Давиденко добре мене вилаяв та назвав бандьорою. При цьому грозив, що як буду дальше так працювати, то зігнию в тюрмі. Накінець дав мені завдання: обов’язково розвідати, де тут, в Діброві перебувають бандерівці. В який спосіб я мав це робити, не сказав. На цьому стріча закінчилася і Давиденко від Кривогубця пішов до Казьмірчука Микити. З ним було ще 7 більшовиків, які стояли в цей час в Кривогубця на подвір’ю. Цього дня Давиденко арештував Казьмірчука Микиту. (Скривався, в 1945 р. зголосився і господарив до цього часу. Після зловлення був місяць часу в Тернополі, а опісля прибув додому. Разом зі мною його арештували повстанці). Арештувавши Казьмірчука Микиту, частина більшовиків з ним пішла на станцію в Карначівку й повезли його в Тернопіль, а його брата, Казьмірчука Луцька арештували також і забрали у Вишнівець.

На початку м-ця лютого 1947 р. (8–10) в Скоропляса Уласа цивільні хлопці робили забаву. На забаві була горілка. Коли вже всі добре собі підпили й співали та, як звичайно, голосно говорили, я зайшов туди, щоб позичити коня, бо мав їхати в Гнидову по муку. На подвір’ю стрінувся з Биком Федором, якого спитав, чи є пошта. Він був п’яний, отже сказав, що пошти нема, бо газети забирають хлопці (тобто повстанці). При цьому він виругався, що не має спокою, бо всі хочуть пошти. І цивільні хочуть газет, і голова с/ради хоче, і учитель хоче, і хлопці забирають і т.д. Я це описав вдома, вложив у конверт, заадресував “НКГБ – Ч.2.” і коло 20 лютого заніс на пошту в с. Заруддя й вислав до Давиденка. Від Давиденка не одержав нічого.

В перших днях м-ця березня 1947 р. приїхав Давиденко й арештував Бика Федора та забрав у Вишнівець. В мене він тоді не був. По кількох днях Бика Ф. з Вишнівця передали в Тернопіль й тепер не знаю що з ним. Правдоподібно засуджений.

15.3.47 р. я довідався від Данилюка Михайла, що Шляпський Григорій збирає в селі полотно. Довідався я в цей спосіб: Данилюк Микита стрінувшись зі мною, розпитував, навіщо збирають полотно. Розговорившись дальше з ним, довідався, що його збирає Шляпський Г. Я це списав і подав через пошту в Зарудді на адресу “НКГБ – Ч.2”. Від Давиденка не одержав нічого. При кінці м-ця березня Шляпського Г. більшовики арештували, забрали у Вишнівець, звідки передали в Тернопіль. Там його засудили на 10 років тюрми. Сидить в Тернополі, чи у Львові.

В м-ці березні 1947 р. повстанці здемолювали устаткування в школі: понищили портрети, бібліотеку, лозунги і т.п. Я це списав і подав через пошту в с. Заруддя на адресу “НКГБ – Ч.2”. Від Давиденка не одержав нічого.

Десь коло 10.4.47 р. я побачив, що з Ришнівки до Діброви приїхало три повстанці підводою. Їх я не знав, чужі. Привіз їх якийсь дядько. В Діброві взяли коні в Яцули Ніканора й поїхали дальше. Пізніше я довідався від Ніканора, що їх привозив чоловік з Коханівки (прізвища не довідався). Я це списав, вложив у конверт і вислав через пошту в Зарудді на адресу “НКГБ – Ч.2”. Донос носив сам. Від Давиденка не одержав нічого.

При кінці м-ця квітня, чи на початку м-ця травня 1947 р. я побачив, що до Базан Соломонки зайшли дві чужі дівчини. Вони прийшли з напряму с. Коханівки. Побули трохи у Базан Соломонки і з нею подалися на Коханівку. Я це списав і 12.5.47 р. вислав через пошту в Зарудді на адресу “НКГБ – Ч.2”. Донос носив сам і кинув у поштовий ящик. Від Давиденка не одержав нічого. Кілька днів після цього приїхали більшовики й арештували Базан Соломонку та Попадич Ніну. Їх забрали у Вишнівець. З Вишнівця передали в Тернопіль, звідки Ніну по тижневі часу звільнили, а Соломонку залишили й до сьогодні її немає вдома. Люди говорять, що її засудили на 10 років ув’язнення. Про Ніну я Давиденкові не говорив нічого, бо нічого про неї не знав.

Десь коло 25.5.47 р. я бачив як з Діброви на Коханівку переходило двох військових. Це було увечері – год. 8–7., отже я не бачив, хто це був, яку мали зброю, та в чому були одіті. Це я списав і подав через пошту в Зарудді на адресу “НКГБ – Ч.2”.

Десь коло 12.6.47 р., я бачив, як з Коханівки на Ришнівку переїжджали двома підводами військові (пізніше я довідався від людей, що це були більшовики, які робили облаву). Я це списав і зараз подав через пошту в Зарудді, заадресувавши “НКГБ – Ч.2”. Хоч це були більшовики, то я подав Давиденкові тому, щоб доказати йому, що я нічого не затаюю, а зараз таки повідомляю. На цьому мені мало залежало, хто це був. Мені ходило о те, щоб щось подати Давиденкові, щоб він не сварився.

16.6.47 р. був у Діброві Давиденко, але до мене не заходив. Він стягав позику. З ним я цього дня не стрічався.

20–25.6.47 р. я бачив, що з Діброви в кінець хуторів переходили три хлопці. Але це було вже темно, отже не знаю, чи озброєні, чи ні. Я це списав, заадресував “НКГБ – Ч.2” й подав через пошту в Зарудді.

На початку м+ця липня 1947 р. я виїхав на учительські курси, які відбувалися в м. Крем’янці. Цей раз на курси виїхали всі учителі з району (прізвищ їх всіх я не знаю). Там ми проробляли IV-ий курс педшколи. З курсу повернулися коло 25.8.47 р. Після цього перепроваджував у школі ремонт, білив та приготовляв до розпочаття науки.

В перших днях м-ця вересня я пустив школу в рух. На цей шкільний рік мені з району дали до помочі учительку Гнилоквас Марію, з Київської області, Ржищівського району, українка, з 1926 р. народження, незамужня, освіта 6 кл. НСШ і педшкола, комсомолка, але партбілета не має, раніше працювала в колгоспі. Давиденко до неї заходив також. Мешкає в Матвійчук Анни.

10.9.47 р. прибув до школи Давиденко з більшовиками. Забирав навезені до школи дрова в район. При цій нагоді розпитував мене, де я був та що робив, що нічого не подавав. Я розповів, що був на курсах в м. Крем’янці й тому нічого не подавав. Говорив тоді, щоб обов’язково якось довідатися, де поміщається бандерівське “кубло”. Я говорив, що важко про це довідатись, бо бандерівці дуже конспіруються, але він сказав, що мушу це зробити. Стріча відбулася в шкільній канцелярії під час уроку (виклад мала учителька). Тривала около 10-ть хвилин. Коли в канцелярію прийшла учителька з урока, Давиденко відкликав її на коридор й з нею щось говорив може з 10-ть хвилин до дзвінка. Зі школи Давиденко з дровами поїхав на ліс до Вишнівця, бо туди переходила дорога.

Коло 20.9.47 р. знову прибув Давиденко в с. Діброву й коло 11-ї години зайшов до мене до школи. Була якраз перерва, отже він застав мене в шкільній канцелярії. Привітавшись, розпитував мене, що нового в селі. Я не сказав нічого, бо нічого за цей час не довідався. Він за це вилаяв мене, а після цього спитав, як мається справа з організацією клубу. При цьому сказав, що треба обов’язково зорганізувати клуб, а тоді буде легше що небудь довідатися. Я сказав, що до цього часу не робив жодних заходів щодо організації клубу, а тепер можу попробувати, якщо вдасться, то зорганізую. На цьому наша стріча закінчилася, яка тривала не більше 8-10 хвилин. При відході Давиденко сказав, що прийде ще пізніше, тоді поговоримо більше. Взяв пару зошитів і відійшов. Куди пішов зі школи, я не бачив, бо залишився в канцелярії. З учителькою цього дня не говорив. Однак цього дня Давиденко вже не приходив до мене. По двох днях Давиденко знову прийшов до мене і застав у школі. Цього дня не питав нічого, лише доручив приглядатися, чи не будуть розвозити куди небудь майна такі господарі, як: Матвійчук Юстин, Ткачуки, Литвин Паранька. Навіщо він доручив мені цю роботу, не сказав, а я його не смів питати про це. Також казав приглядатися, чи вони не будуть утікати здому. Якщо так, то прослідити до кого заходять та де перебувають. На цьому стріча закінчилася і Давиденко відійшов. Тривала – 10-15 хвилин.»

Продовження буде.

МАТЕРІАЛИ ПІДГОТУВАВ ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ