Чому Олександр Слюсарчук почав боротися проти радянської влади на Тернопільщині. Частина четверта

Стаття підготовлена на основі матеріалів архівно-кримінальних справ, які зберігаються в Управлінні СБУ Тернопільської області.

І ось нарешті через сім днів по страшній та холодній дорозі, вагони були загнанні у глухий кут. Нас серед ночі, у заметіль вигнали у глибокий сніг. А кругом  вже стали на лижах в кожухах з зброєю військові. Ситі, одягнені в теплий одяг наче на прогулянку вийшли. І собаки з ними, такі страшні і голосисті, якби напали на когось з нас то за одну хвилину зажерлиб. А ми такі замученні вискакуємо з вагонів у сніг, падаємо, потім піднімаємося і не знаємо що з ними там будуть робити. Прозвучала команда, щоб ми вистроювалися по четверо. І знову штовханина та вмить пару ударів палкою та матюки і ми стоїмо всі в ряд. Знову прозвучала команда і ми всі почали рухатися в снігу по коліна за чотирма лижниками по переду. Я йшов десь по середині колони, а як там було йти першим по такому снігу. А охорона на лижах, легко і швидко показували нам дорогу до тюрми. Так десять кілометрів тяжкої дороги. Позаду нас вже по протоптаній нами дорозі рухалася бортова машини. Як потім ми зрозуміли, хто вже не міг йти, то конвоїри кидали за руки і ноги на кузов. А там на цьому холодному кузові немічна замучена людини за двадцять хвилин вже замерзала. Так ми просувалися більше двох годин і нарешті ще з далеку побачили освітлену територію з великою брамою. Там був наш комуністичний рай. Дойшовши до самої брами, ми з відмороженими пальцями на руках і ногах зуинилися коло табірного пункту.  Нас тоді поселили в деревяних бараках і дали три дні карантину. На другий день перебування я взнав що ми в вугільному місті, як Інта. І тут є багато вугільних шахт. Ось і ми стали дармовою робочою силою для радянської влади. А у нас всіх були великі судимості, то направили всіх під землю, довбати вугілля для побудови комунізму. Дали мені старого вибійного молотка, показали як ним користуватися, показали скільки я за зміну маю зробити і розпочалася для мене комуністична  десятилітня каторга. Немає  на такій глибині чим дихати, страшний шум в голові, все моє тіло труситься разом з вибійним моотком, сиро і вологість. Через годину роботи я вже падав і задихався, але і впасти немає як. Я вже був майже без сил, так хотілося пити, а ще більше їсти. А як нас годували. Стільки робили,  по дванадцять годин в день без вихідних, а харчували як бездомних собак.  Коли нарешні закінчилась робота, а відпрацював я дванадцять годин, поліз до коробки, в яку заліз з такими безсилими українцями і повільно почали піднімати на верх. А тут на верху холодна вода , щоб помитися. Хоч мийся, а хоч ні, це твій вибір. Я молодий, кремезним був, а тепер? Мені здавалось що і важив я менше пятидесяти кілограм. І куди тут не глянь, всюди така важка робота для українців. Ми як раби. Казав мені слідчий на допиті: “Ти хотел свободи? Тогда будеш єйо іметь там в Сібіре. І будеш там пахать пока не здохнеш. Там твоя свобода.” І гинуло нас багато, гинули від холоду, від голоду, від травм та різних болячок. Виживали      десятки, а сотні помирали. А кожен місяць вагонами привозпли до нас нових і нових засуджених. Тут мені говорили, що хто ставав стукачем, то мав полегшення, працював парихмехером, або в столові, чи замітав або прибирав, або на складі. А решта чесних, мучилися і вмирали. Я тоді після тяжкої роботи перші тижні не міг заснути. Часто думав, чому у мене така доля. Чому над нами українцями так знущаються.  І думаєте де? На нашій рідній українській землі. Захоплюють і починають керувати та володарювати. Стали царями, а нас українців, на нашій рідній землі роблять своїми рабами. І ми повинні радіти і дякувати їм за це. Восхваляти    і принижуватися, визнаючи себе молодшими і меньшими. Ми століттями не мали своєї держави, але ми мали свою мову. І тепер в кожного молодого українця в крові заложено боротися за свою СВОБОДУ. Боротися за волю для своїх людей, для всіх українців. У мене руки чисті і совість моя чиста. Я не пішов завойовувати чужі землі і там вбивати  людей. Я тут боровся за наш народ, за Україну з зброєю в руках, бо ворог який прийшов до нас, був з зброєю. Тому я пишаюся за свою причетність  до святої справи, до захисту своєї рідної землі від ворогів і захисту свого українського народу. Так я член ОУН, так я вояка УПА. Це я сказав на допиті і не відмовлявся від своїх слів. Я в 1942 році дав клятву:”Ні просьба, ні погрози, ні смерть у страшних туртурах не приведуть мене до зради, викриття таємниць. Не дозволю нікому  плямити ні славу, ні честь своєї нації. У моїх переконаннях була віра про те, що прийде час і ми таки здобудемо Українську Незалежну Державу, або загинемо у боротбі за неї”.

У перші ночі мого перебування в бараці, де було коло стасорока вязнів, я не міг заснути. На мене находили спогади мого повстанського життя на Вишнівеччині. Я згадував тих, які боролися з ворогами українського народу. В моїй памяті відновився образ Бодасюка Феодосія Петровича. Сам він родом з Вишнівця, з простої селянської сімї. Він закінчив Варшавський університет, невисокого росту, в очках. Завжди акуратно одягнений і компанійський. Був дуже вічливим і розмовним. У Вишнівці мав багато друзів і любив дуже танцювати. Ще у 1936 році поступив ОУН. Багато мав націоналістичної літератури. Він мріяв про те, що наша Україна буде незалежною і ми всі будемо мати свою українську державу. Він був палким націоналістом. Він дружив з Кукуріком. Олександр навіть одного разу ще за Польщі їздив до нього у Варшаву на декілька днів. У в жовтні 1939 року енкаведисти отримавши від зрадників документи, заарештували Бодасюка і почали його допитувати. Його сильно катували і він не витерпів страшних мук, загинув після того як його без переривів допитували чотири дні. Де він похований так і ніхто не знає Кати десь викидали мертвих українських патріотів у глибокі ями. Я тоді питав Олександра, чи він не знає хто доніс на Феодосія. А він мені тоді пояснив, що більшовики ще у перод польського керування  мали на Західній Україні  велику розгалужену мережу своїх агентів, а саме члени комуністичної партії, вихідці із Росії і ті хто повертався до 1924 року з східних областей. Їм, запроданцям, ще при польській владі, більшовики таємно платили великі гроші. Тоді практично більшовицький агент сидів тихо в кожному селі і все записував, хто як і з ким спілкується, як проводить активну націоналістичну роботу і що говорать про СРСР. Тому коли вони прийшли у вересні на наші землі то мали повні списки кого в першу чергу треба заарештувати. Ось і в першу чергу попав Бодасюк. А наші Вишнівецькі люди добре знали як живуть там, в СРСР наші українці, як їх морили голодом і винищували, а вільні землі України заселяли рускомовними. Я ще з дитинства добре памятав пісеньку: “Ні корови ні свині, тільки сталін на стіні”. А люди тоді розказували про страшний голод, що люди в селах поїдали собак, мишей, котів. Це було страхіття, я тоді не міг такого уявити. І така банда присунула до нас, то як їх можна було приймати. Їх треба гнати, і гнати далеко. Тоді мені Кукурік казав, що у липні 1941 року  знайшли якісь документи, де було написано, що у Вишнівець в жовтні 1939 року було доставлено 60 великих портретів сталіна та 40 портретів леніна. З книжок привезли по сто штук, твори леніна і сталіна. Ще він розказував що Мухавецьку Троїцьку церкву у січні 1940 року комуністи обклали великим податком, що батько повинен дещо продати з церковного майна, щоб заплатити гроші. Коли не заплачений податок, то церкву могли совіти закрити і там зробити склад. Але люди з розумінням поставилися до цього і здавали кошти. Це дуже розізлило місцевих комуністів. Ось так та зміну одним загарбникам — полякам прийшли другі — комуністи.  Кукурик розказував мені, що він з перших днів приходу німців дуже вірив їм. Адже вони обіцяли, що знащать комуністичну систему в нас і дадуть Україні свободу. Адже вони були віруючими. Коли вони прибули у Вишнівець, а це було 7-го липня, то всі німці пішли в церкву і там привселюдно молилися і пробули всю службу. Всі знали, що вони прийшли не руйнувати храми і не зроблять з церков клуби. Та німці хоч і вірили в Бога, але нас українців ненавиділи і також почали робити рабами. Вони хотіли всіх робочих наших людей, одних забрати в Німеччину на чорнові роботи, а другим дати зброю і заставити воювати за Німеччину. Вже через місяць німці почали переслідувати членів ОУН. Це робили поляки, потім совіти а тепер німаки. Німці також створили свою сітку інформаторів. Адже у нас було пять — шість німців і більше сотні наших українських поліцаїв, що за кусок хліба та пачку папіросів продилися.  Мені дуже соромно за таких вислужників. Одні зрадники служили полякам, другі совітам, а треті німакам. І всі вони переслідували нас, оунівців. Як спокійно можна було на це дивитися. Але зрада була, є і буде.  Кукурік казав тоді, що ці місцеві покидьки за гроша перегризуть навіть своїм рідним горло. А що вони витворяли в “ГЕТТО” з євреями. Мені так боляче про це згадувати, і коли вже розігнали німецьку поліцію, то вони в УПА не пішли. Але таких зрадників на весь наш Вишнівець було мало. Коли прийшла радянська влада в березні 1944 року, то вони перші побігли з піднятими руками їм здаватися і ще з собою зброю несли. А золото єврейське глибоко заховали під землю.

Я добре згадую свою роботу по проведенні агітаційних зустрічей з людбми в селах тих районів, яким опіковувся “Беркут”. Ми мали багато пропогандиської літератури і листівок. Це все давали людям в кожному селі. А ці листівки переходили з руки в руки. Де вони друкувалися я не знаю, але нам постійно передавали з Шумщини.

БОДАСЮК ФЕОДОСІЙ ПЕТРОВИЧ народився 23 листопада 1909 року у Вишнівці, з селянської сімї. Закінчив Варшавський університет, член ОУН з 1936 року, член “Просвіти”. Замордований у тюрмі в жовтні 1939 року на допитах.

КУКУРІК ОЛЕКСАНДР МИХАЙЛОВИЧ народився 16 травня 1919 року в селі Горинка Кременецького району. Псевдо “Грім”, “Беркут”. З батьками переїхав проживати в село Мухавець. Закінчив Кременецьку духовну семінарію. Вчителював у 1942 році у Старо-Вишнівецькій школі. З 1936 року член ОУН. Вояка УПА. Надрайоновий пропогандист ОУН. Загинув 24 травня 1945 року призбройному нападі РВ НКДБ коло села Снігурівка  Лановецького району. Похований в селі Чайчинці Лановецького району.

(Продовження буде)

МАТЕРІАЛИ ПІДГОТУВАВ ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ