Чому Олександр Слюсарчук почав боротися проти радянської влади на Тернопільщині. Частина перша

 

Стаття підготовлена на основі матеріалів архівно-кримінальних справ, які зберігаються в Управлінні СБУ Тернопільської області.

Початок березня 1944 року. На землі Тернопільщини знову повернулися “червоні визволителі”, а німецькі окупанти швидко втікали на Захід. У цей час радянська влада розпочала через польові воєнкомати оголошувати мобілізацію на звільнених від німців землях, для поповнення рядів армії. І тоді перед місцевими, патріотично настроєними молодими юнаками постало питання: куди йти і з ким воювати. Центральне командування УПА не забороняло повстанцям йти на призовні пункти і зголошуватися добровільно в радянську армію. У березні та квітні 1944 рорку багато молоді  з сіл Вишнівеччини, які перебували в ОУН та УПА та мали добрий  досвід військової боротьби, йшли на призовні польові пункти. А радянська влада в цей час добре все розрахувала, що так буде лекше виловити повстанців по всій Західній Україні. Згідно вказівки з Москви, всіх призовників почали відправляти не на фронт, а  у запасні полки, що були розміщені в Росії. Там були створені енкаведистами спецгрупи, через які проходили всі призовники протягом цілого тижня. З кожним призовником проводили довготривалі бесіди, їх детально розпитували військові НКДБ де саме був в період німецької окупації, чим займався, чи перебував у якісь місцевій молодіжній організації, що робили твої ровесники, як сприймаєш ОУН, яку мав зброю, чи перебував на службі в німецькій поліції, хто з твоїх знайомих там був, чи допомагав УПА, кого ти знаєш з свого села членів ОУН і УПА та інші речі. На превеликий жаль серед них знаходились і такі, що все розповідали про своїх односельчан і тим самим зраджували своїх друзів і навіть близьких родичів відправляючи їх на тяжкі тюремні муки або навіть і на смерть. Адже були випадки, коли вже солдат, який був на фронті, мав поранення і нагороди, чи перебував у лікарні, його заарештовували і відправляли у тюрму на допити.  А молоді хлопці непідозрюючи,  що їх можуть зрадити свої односельці, йшли на призовні пункти і потім  через тиждень або місяць відразу попадали в тюрму. Каральна машина НКДБ працювала повним ходом. Коли переглянути архівні справи, то майже третя частина повстанців УПА були заарештовані перебуваючи у рядах червоної армії в період 1944- 1946 років. Як саме відбувалось у цей страшний час 1944-1945 років з одним із жителів села Мухавець (тепер Вишнівець) Збаразького району Тернопільської області  –  Слюсарчуком Олександром Петровичем.

СЛЮСАРЧУК ОЛЕКСАНДР ПЕТРОВИЧ 1925 року народження, село Мухавець, освіта 7 класів, член ОУН, вояка УПА, псевдо “Шумний”. Мобілізований до лав радянської армії 12 серпня 1944 року. Заарештований 14 жовтня 1944 року ВКР “Смерш” 16 зсд в місті Борисоглебськ (Росія). Засудженний 10 березня 1945 року особливою нарадою при НКВС СРСР на 10 років ВТТ. Покарання відбував у місті Інті (Росія). Потім був виселений Кемеровську область (Росія) Звільнений 24 квітня 1956 року.

“Сумна і дуже холодна ніч. Я тільки чую, як голосно та повільно  котяться колеса вагонів по довгій колії на Схід. А я сиджу у цій страшній металевій клітці, як заєць і чекаю коли конвоїр скаже мені що треба виходити, бо тут моя кінцева зупинка, що тут моя тюрма, каторга на довгі роки, що я вже приїхав у нікуди. А я, повірте, насправді не знав куди мене направили, і з нас тут також ніхто не знав про це. І не один я тут був, а нас таких як я було багато. Вагон за вагоном, залізна камера коло камери, і так вже другий день колесую     в холодну Росію. Тільки чути крики охорони і шум коліс поїзда. А в цих тюремних вагонах майже полонення всі українці і більшість з них западенці. Молоді, мого віку від двадцяти до сорока років. І всі приреченні на довгі тюремні каторжні роки робити у Сибірі. Дармова робоча сила. А у кожному вагоні по сім, або вісім металічних кліток і в кожній по пять або шість каторжників. Ми всі тяжкозамученні, голодні, і холод страшний, і кожен не знає що його чекає там дальше. А конвоїр постійно проходжається і  через загратовану перегородку спостерігає за нами. Часом старається з нас насміятися, образити, принизити викрикуючи нечензурні слова. І все це на чужинській мові: “Что банда, хотелі завоєвать себе свободу с немцами? Захотелі управлять всем міром? Так будете долбать уголь і управлять ломом і кіркой. Єто ваше оружіє в тьомних шахтах под глубокой земльой. А уголь будете добивать нам. І будете там пока не подохніте.” І хизуючись перед нами, щось у роті постійно жвали, або курили папіроси і нам пускали смердючий дим. У нас так не було чим дихати, а тут ще їхній запах. І що ми мали їм сказати? А з ким говорити? Тому ми сиділи і пильно дивились на них і мовчали і кожен з нас думав що ще прийде час і ми поговоримо за допомогою зброї. Я тоді згадував про себе, про Мухавець, про своїх друзів, про брата і маму. Я думав, чи правильно поступив тоді у 1943 році вступивши в ОУН. Чи добре я зробив, що вибрав для себе такий шлях і став боротися за свою свободу, за свою українську рідну мову, за свою державу, за свою волю. І мене на цю боротьбу загітував мій рідний брат, Андрій. Він ще за Польщі поступив в ОУН на Мухавці. Зараз він десь на Кременеччині чи на Шумщині. Я його останій раз бачив в липня 1944 року  на Лановеччині. Він тоді йшов на Вишнівець, щоб провідати нашу маму Марценю. Мама завжди була рада його приходу і плакала обнімаючи його. Він як йшов, то на місяць або два, потім приходив побувши день і знову йшов і обіцяв що повернется, навідається і часто давав про себе вісточку своїми побратимами. Тоді він мені порадив йти на фронт і сказав щоб я не переховувся. Мама навпаки. Говорила щоб я не йшов на війну а був коло неї. Казала війна скоро закінчиться й ніхто вже не буде призивати у військомат. Але Андрій настоював на своєму і казав як війна закінчется, тоді озброїні українці почнуть воювати за свою Україну. І виженемо совітів. Так ми останій раз порозмовляли і він над самий ранок пішов в Малий Кунинець. Там він мав якісь папери передати Російкому Юхиму, псевдо “Залізняк”. Я з травня 1944 року перебував у сотні “Сокола”. А в ОУН я поступив в липні 1943 року. Мені тоді минуло вісімнадцять років. Мене підготував мій брат Андрій. Я став активним членом ОУН і мені тоді дали кличку “ Шумний”. У вересні я почав працювати звязковим у Кукуріка Олександра.

КУКУРІК ОЛЕКСАНР МИХАЙЛОВИЧ, 1919 року народження, село Горанка Кременецького району, Тернопільської області, клички “Грім”,  “Беркут”, проживав у селі Мухавець з 1936 року. Закінчив Кременецьку духовну семінарію. У 1942-1943 роки вчительвав у селі Старий Вишнівець. Член ОУН з 1937 року. Вояка УПА. Надрайоновий провідник по ідеологічній роботі на північних теренах Тернопільської області. Загинув  27 травня 1945 року у сутичці з енкаведистами між селами Снігурівка-Чайчинці Лановецького району. Похований у селі Чайчинці.

Я від нього передавав по селах  Вишнівецького району грипси. Я кожного дня робив рейди у ночі. Чи дощ, чи вітер, але я йшов і завжди чекав на письмову відповідь, щоб віддати Олександру. Тоді “Беркут” поміняв мені кличку на “Тихий” і казав як я заходжу у чуже село, щоб мене навіть пташка не почула. Звязковим у нього я був до середини листопада 1943 року. Потім він сказав щоб я у нього був постійно, бо він кожен день почав переміщатися по північній частині Тернопільської області і я у нього повинен бути під руками щоб передавати грипси і його охороняти. Він ніколи сам не вирушав в дорогу і завжди коло нього було декілька озброєних молодих хлопців. Він тоді поміняв мені кличку на “Крук”. На озброєні я тоді мав німецький автомат, якого мені віддали мадяри за штани і малий німецький пістолет. Тоді руминські солдати міняли зброю на цивільний одяг і масово тікали з німецької армії. Вони багато своєї зброї лишили по селех Вишнівеччини. Хто хотів, то міг озброїтися. Постає питання, чому мав таку охорону “Беркут”. Бо на півночі Тернопільської області в цей час ходило багато радянських партизан які не воювали з німцями і тихенько підстрілювали повстанців, що перебували невеликими групами до пяти чоловік. А коли вони бачили велику добре озброєну групу, то швидко тікали. За ними полювало наше СБ ОУН на чолі з “Зіркою”. З січня 1944 року ми перебували дві неділі на Шумщині. Там Кукурік Олександр, як надрайоновий керівник  змушений був полагодити конфлікт який винник у сотні “Гука”. Там як два півні зчепилися два керівники. Чому винник спір, а втому що в сотні було багато вихідців з сходу України і місцеві хлопці. Східняки хотіли йти на Станіславщину, а потім на Карпати, щоб податися десь в Європу. А наші не хотіли йти і бажали залишитись тут і дальше воювати. Конфлікти заварив “Довбуш” який два рази вже організовув походи на схід України осінню 1943 року, і побував у Вінницькій області. Там він і набрав цих хлопців. Якось вдалося владнати спірні питання і домовитися. Через місяць у середині лютого 1944 року “Довбуш” з групою своїх хлопців пішов на Львівщину, потім в Карпати і на Чехію. З ним пішов  хлопець з села Колодно  ШИМАНСЬКИЙ КОНСТЯНТИН псевдо “Чернець”, але на жаль він загинув у Чехії на кордоні. У лютому місяці ми базувалися на Ланновеччині, коло села Чайчинці.  Тоді Кукурік перебував з  сотнею “Сокіла”. Там я був до початку березня і мене “Беркут” відпустив додому, сказавши що у визначенний час мене покличе до себе. Але зараз я повинен не переховуватися у себе в селі. Я прийшов у Мухавець і почав контактувати з своїми хлопцями, членами ОУН. Тоді районний провід ОУН дав вказівку, щоб усі розійшлися на період проходження фронту по домівках, по своїх родичах або знайомих і перебули цей тривожний час. А  на наших територіях в тоді посилилися бандитські рейди провокаційних, ворожих сил червоних партизан і місцевих бандитських угрупувань під видом вояків УПА. Тоді  лишилися керівники ОУН з своїми охоронцями в скритих криївках. Це мало бути десь до кінця березня чи початку квітня 1944 року. Я прийшов до себе додому і в потаємному місці заховав свою зброю і тоді зустрівся з мамою. Це було 10 березня 1944 року.

(ПРОДОВЖЕННЯ БУДЕ)

МАТЕРІАЛИ ПІДГОТУВАВ ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ

загрузка...

Comments are closed.