Петро Головатий з Борщівського району заради коханки пішов на співпрацю з НКДБ. Протокол допиту

Протокол допиту Петра Васильовича Головатого Р. 31 Справа ч.: …/ 48 р.

Головатий Петра Васильовича с/о МГБ Борщів, 4.2.1948 р. 

Протокол.

 Головатий Петро Васильович, ур. 22.9.1920 р. в с. Доброкут, р-н Борщів, українець, освіта 4 кл. нар. школи, жонатий, військовий. 

«Я, Головатий Петро Васильович, ур. 22.9.1920 р. в с. Доброкут, Борщівського р-ну, в сім’ї селянина. Сім’я складається з: батька Василя, мати Анна з дому Зендровська, сестри Насті ур. 1914 року, заміжня за Сливку Петра. До школи ходив в рідному селі, де закінчив 4 кл. По закінченні школи допомагав родичам при господарстві. Належав до т-ва “Сокіл” і “Просвіта”. За большевицької окупації не належав до жодної організації. 1941 оженився я з Анною Кіщук. Цього ж року обрабував я жида Мортка, забираючи деяке барахло. Протягом всієї німецької окупації працював на ріллі. 1943 р. працював в молочарні. В зимі ц. р. разом з Морозюк Грицем вкрали одну баньку сметани і занесли до мене до дому. Це бачив Паньків (за першої світової війни пішов в Росію, там оженився, 1940 року повернув до села, за німців був в селі, з початком другої окупації був тоже в селі, а коли нестало голови с-ради Костюк Ілька в вересні 1946 року, він втік до Борщева та тепер працює в комунальнім господарстві), повідомив німецьку жандармерію, яка нас арештувала. Ми сиділи в тюрмі 6 тижнів. Опісля звільнили нас додому. З приходом большевиків 1944 року, підчас загальної мобілізації я пішов до ЧА. В Борщеві нас записали і відставили до м. Гусятин. Звідси відпровадили нас за Збруч до с. Вільхівці. Тут ми ждали около двох тижнів. Відтак заладували цілий ешелон (около 50 вагонів) та відпровадили через м. Київ – Вороніж – Курськ і Саратов до Алма-Ата (Казахська ССР). На місці приділили на[с] в бараки, які знаходилися за  містом. Всіх нас було в 5-х бараках по 200 чоловік в кожньому. Тут проходили військовий вишкіл около 4-х тижнів. Життя в казармах дуже лихе. Їсти не було що, постійні військові заняття виснажували людей до решти. В місяці жовтні перекинули нас в Латвію, до м. Шаулай. Звідси по трьох-деннім марші ми підійшли під фронт. Відтак ніччю зайшли в передну лінію. Підчас наступу нас 8 чоловік залишилося в однім лісі. Тут я стрінувся з односельчаном Катеринич Іваном. Ми облишилися від групи і хотіли піти до якоїсь хати, дещо з’їсти та відпочити. Вийшовши з ліса почали йти полем. На полі стрінуло нас 6-8 червоноармійців. Вони запитали чому ми відбились від своєї часті. Ми сказали, що зблудили в лісі. Один з них сказав нам іти з ними. Вони нас завели на один хутір, де поміщувався штаб полку. Тут якийсь к-н запитав нас, звідки ми та де наша частина. Ми з Катериничем відповіли, що відстали від часті в лісі підчас наступу. Більше з нами нічого не говорили. Всіх нас около 12 чоловік запровадили на передовую, до своїх частей. Другого дня наша частина пішла в наступ, де я зістав ранений, осколком в коліно і бороду. Зараз мене забрали до шпиталя в Попелі. Тут пролежав я два і пів місяця. По вилікуванні до шпиталя прийшов старшина. Він списував хто мав 6 клас і більше, бо ці підуть на різні військові курси. Я записався, що маю 7 клас і маю охоту поступити на курс радистів. На курсі радистів було около 25 чоловік. Тут вивчали ми радіостанцію Р.44. Я вчився около півтора місяця. Відтак забрали мене на фронт, тому, що було потрібне доповнення. На фронт кинули нас в Латвію, не далеко міста Лібава. По двох днях я зістав ранений осколком вище коліна. Мене забрали до шпиталя в м. Дершай. Тут пролежав я один місяць і знову відіслали мене на фронт. При кінці березня моя частина пішла в наступ. Він був сильний. Я скочив в одну яму, вириту гарматним стрільном, і почав роздумувати над своїм життям. Тоді взяв автомат, приложив до правої руки кавалок хліба і стрілив в руку вище ліктя. Зараз прикликав санітарку, яка перев’язала мені рану і відіслала до шпиталя, який поміщувався в лісі, недалеко м. Лібава. Тут пролежав я до 16 травня 1945 року. Звідси мене відправили в 199 запасний полк артилерії 67 дивізію. Ком. батареї був к-н Устінов. В цій частині я перебував до 20 травня 1946 року в м. Лібава. По наказі, мій 20 річник зістав демобілізований. Додому прийшов я 29 травня 1946 року. Дома почав я господарити. Голова с-ради Мандзій Степан запропонував мені, щоб я став на працю до молочарні. Я погодився на це і в м-ці жовтні позпочав працю в молочарні. Цілу зиму працював я в молочарні, однак дуже мало, бо люди не приносили молока. В квітні 1947 року прийшов до мене Перун Михайло Іванович і просив мене, щоб я якось допоміг йому стати на працю в молочарні,  за це, щоб тільки прохарчуватись, бо він вже гине з голоду. Я погодився на його прохання і сказав, що він буде допомагати мені в роботі. Він постійно брав собі молока. Перед Великоднем Перун просив, чи не міг би я якось зробити, щоб дати йому трохи сира. Я був згідний з його проханням. Ми взяли около 20 л. молока, перегнали на кружлівці, сметану ми зараз таки з’їли, а це молоко поставили підогрівати на сир. Цей сир дав я йому ввесь. Другого дня поїхав він до Борщева з молоком. Правдоподібно він розказав дир. молочарні Ліману (жид) про мою роботу. Того ж таки дня приїхав автомашиною Ліман, провірив спис молока і виказалося, що забракло за половину квітня 22 і пів літри молока. Він склав на мене акт і подав до суду. При кінці травня визвали мене на суд до Борщева. Тут Перун посвідчив, що я сметану десь дав, а сир ми їли. За це засудили мені один рік примусової праці і штрафу 1700 крб. Гроші я мусів заплатити до 10 днів. Я продав коня і заплатив. Мене передали до нач. Ошосдору л-ту Ісаковському (літ около 23, середнього росту, обличчя кругле напів рябе, волос русявий, чешеться назад. З початком липня визвав мене Ісаковський і сказав, щоб взяти собі хліба на три дні та вислав мене на працю до “падсобного хазяйства” до с.Шманьківці, Чортківського р-ну. Зі мною йшло 8 чоловік: з Бабинець Бойковський – суджений за крадіж, Грушовець з с.Жилинці, більше прізвищ не пригадую собі. Тут я працював 7-м днів. Опісля втік додому з цієї причини, що жінка моя мала народити дитину. Я поїхав до Борщева та зайшов до канцелярії Ісаковського, яка поміщалася на міліції в домі польського суду. Я просив його, щоб він допоміг мені перейти на працю в свому селі. Він відповів, що не може, та, що я до нього вже не належу, бо він передав мене Чортківському Ошосдору. Ісаковський написав мені картку до нач. Чортківського Ошосдору мл. л-нта Попова. Я поїхав до Чорткова та зайшов на вулицю Костюшка №.8, де поміщувалася канцелярія Ошосдору. Я увійшовши до канцелярії застав мл. л-нта Попова (середнього росту, сухорлявий, на обличчі білий блонд). Я оповівши йому своє домашнє становище, попросив його, щоб він звільнив мене на якийсь час додому. Він погодився на це та сказав, що мою справу передасть назад до Борщева. Рівно ж сказав, що слідуючого дня буде в Борщеві та все полагодить з Ісаковським. Другого дня я поїхав додому. Вдома постарав півлітри горілки і дві курки. З цим поїхав ровером до Борщева. На базарі стрінув я Попова. Він сказав, що він вже добу не їв, бо Ісаковського нема, бо поїхав до Скали-Подільської. Я виняв горілку, одну курку і дав йому. Він з’ївши це подякував мені і сказав, що постарається все можливе зробити. 345 Тоді написав картку до Ісаковського і сказав, щоб я був в нього, а він сам повертається до Чорткова. Ми попрощалися і я від’їхав додому. Другого дня поїхав я до Борщева. Зайшов до Ісаковського канцелярії. Тут застав я його і дав йому картку, написану мл. л-м Поповим. Ісаковський взяв картку, перечитав і сказав, що є згідний з цим, щоб я остався до праці на місці. Тоді ми випили горілку, з’їли курку і розійшлися. Вдома був я без роботи два місяці. По означеному реченці ходив я кілька разів до Ісаковського. Кожноразово я приносив йому дещо випити. В розмові сказав він мені, якщо я хочу, щоб мене звільнили з примусової роботи, то мушу вислідити одного “бандиту”, донести йому, а він його зловить живцем, або вб’є. Я погодився на його пропозицію і сказав, що буду старатися вислідити. Дома працював я на ріллі. Щомісяця приходив я до нього з горілкою та сплачував через його руки в банк по 50 крб., якби-то 25 з моєї місячної зарплати, яку стягає держава. При кожній стрічі питав він мене, чи я вже що вислідив. Одного разу сказав мені, що я мушу десь працювати, бо він боїться, щоб його не сконтролювали і не покарали. Він по телефону поговорив із головою с-ради, питаючи його, чи в селі є деяка праця, щоб мене могли примістити. Він відповів, що голова сказав йому, що в селі немає жодної праці, крім голови клубу, якого в селі немає. Ісаковський направив мене до зав. культосвітніх установ Маляренка (років около 28, середнього росту, грубий, довгобразий, темно блонд, чешеться набік). Я стрінув його на дорозі коло школи. Приступивши до нього, розказав йому, що я суджений один рік примусової роботи та чи можу працювати, та відробляти кару завклубом в с. Більче-Золоте. Він сказав, що можу працювати і відробляти кару. Тут навів примір, що завклубом м. Борщів Принесенко рівнож суджений на один рік примусових робіт, а відбуває кару завклубом. Він написав наказ голові с-ради, що я є завклубом в с. Більче-Золоте. Ми попращалися і я відійшов додому. Другого дня пішов я до голови с-ради і пред’явив йому наказ. В с-раді був партприкріплений Андрейов (літ около 25, середнього росту, обличчя кругле – дещо рябе, волос русявий, зачісується набік) та нач. уповмінзагу Куроп’ятніков (кремезний, круглого костистого обличчя, – дещо рябовате, волос чорний, літ около 45). Вони поглянули на записку і почали на мене кричати, не зізваляючи мені бути завклубом. Я взяв записку і пішов додому. Через два місяці сидів дома. Осінню, по копанні бараболь визвав мене Ісаковський і запитав, чому я нічого не роблю. Я сказав, що Андрейов і Куроп’ятніков не дозволили мені бути головою клубу. Від Ісаковського пішов я до Маляренка. Він сказав мені піти прямо до праці в клубі. Про це  повідомив голову с-ради Боднарчука телефонічно. Прийшовши додому, зайшов я до голови с-ради. Він передав мені ключі від клубу. Я відремонтував клуб і урухомив. Весною 1947 року познакомився я з Шологін Килиною, ур. 1920 р. в с. Більче-Золоте, замужна за Микитчук Іваном, який пішов 1941 року в армію та до цих пор живе в Молотовській області. Помимо того, що маю жінку й дитину, почав стало ходити до неї. Підчас вивозу 21.10.1947 року, родину моєї полюбовниці (мати Юлія, сестра Марія 1928 р., брат Микола 1923 р. – каліка), а разом з ними Килина, підлягали вивозу через те, що її брат Йосиф був в підпіллі і зістав убитий. Цього ж ранку, побачивши, що вивозять, побіг до сусіди Килини, у якої вона все спала, та сказав її, щоб вона втікала, бо її можуть вивезти. Коли прийшли до неї вивозити, її не застали вдома. Її всю родину забрали, а вона осталась вдома. В тиждень часу прийшли большевики до сусіди Костюк Марії, у котрої я спав з Килиною. Її арештували та запровадили на місцевий гарнізон. Тут вона посиділа два дні, а потім забрали до Борщева. Другого дня я з її первим братом Герило Михайлом повезли передачу. Михайло дав передачу. Я пішов на базар, купив яблок і поніс її. На коридорі ждало багато людей. З канцелярії МГБ вийшов мущина високого росту, довгобразий, чорнявий шатин, ніс довгий – острий, губи тонкі, на переді мав срібний зуб, літ около 35, як я пізніше довідався, що був це зам. нач. МГБ к-н Дригін. Він питав людей, хто до кого прийшов. Він запитав мене – до кого я прийшов, я сказав, що я прийшов до Килини Шологін. Він відповів тоді, що вона вже дістала передачу. Я сказав, що я ще купив на базарі яблок та хочу передати для неї це. К-н Дригін запитав, хто вона для мене є, я відповів, що це моя друга жінка, він почав сміятися. Я сказав жартом, щоб її випустили. Він відповів, що її випустять, але пізніше. Тоді к-н покликав мене до канцелярії. Він спитав мене, чому я так обстоюю за Килиною, я сказав, що Килина є моя полюбовниця. Опісля запитав мене, чому вона не виїхала на Сибір. Я сказав, що вона до вивозу не належить, бо вона пишеться Микитчук, а не Шологін. Відтак запитав мене, чи в селі є “хлопці”. Я відповів, що є. Дригін запитав, чи їх можна знайти, я сказав, що можна, бо деколи і до мене приходять, тільки не знаю коли вони ще прийдуть. Дальше він запитав, кілько “бандитів” приходить, я сказав, що приходили трьох місцевих: Костів, Герило і Красновський. Він запитав мене, як вони виглядали. Я сказав, що були в військових уніформах, Костів з ППШ, а цих два з крісом. Тоді Дригін сказав, щоб я старався бути для них прихильним, кликати їх до хати, давати їм пити горілку. Він постарається передати для мене горілки, я повинен їх почастувати нею, від якої вони поснуть. Тоді маю дати знати на гарнізон, якщо б в селі нікого не було, то маю телефоном повідомити до Борщева. Опісля Дригін запитав мене, коли ми можем оба стрінутися. Я сказав, що кожного разово, днем чи ніччю. Він відповів, що днем може колись покликати мене до с-ради, а ніччю боїться ходити, бо ще в селі не знає доріг і, що також не хоче ніччю ходити, бо його вже в с. Стрілківцях прострілили. Ми попрощались, я відійшов додому.»

Продовження буде.

СТАТТЮ ПІДГОТУВАВ НА ОСНОВІ АРХІВНИХ ДОКУМЕНТІВ ОЛЕГ  КРИВОКУЛЬСЬКИЙ