Щоб вижити, вибрав шлях зради. Протокол допиту Ярослава Комара (частина третя)

Продовження. Частина перша – ТУТ Частина друга – ТУТ.

Протокол допиту Ярослава Васильовича Комара

 Р. 31 Справа ч.: 131/48

 Комар Ярослав. Боєць спецгрупи Тернопільського УМГБ. Кличка  «Роман». Почато 9.12.48 р. Закінчено. 19.12.48 року. 

ПРОТОКОЛ

«На передостанній станції до м. Ярослав висів з цього поїзду, щоб поїхати на Перемишль (на Перемишль радили мені їхати безпосередньо ці червоноармійці, що їхали зі мною). На тій станції я заждав около трьох годин і всів до поїзду, що їхав з м. Ярослав на Перемишль. Тим поїздом заїхав до Перемишля без перешкод. В Перемишлі ждав кілька годин і по півночі особовим поїздом від’їхав в напрямі Львова. На віддалі около трьох кілометрів від Перемишля на схід поїзд задержався на кордоні. Двох пограничників увійшли до мойого вагону і провіряли документи. У вагоні їхало около 40 осіб. Як вони зачали провіряти документи я вийшов з вагону й попри вагони пішов до паровозу. Коло поїзду було більше військових, але вони не питали мене нічого, бо й другі військові, що їхали поїздом, а документи у них вже були провірені, виходили з вагонів. Від паровозу пішов я около 10 кроків до купи вугілля, що була насипана при торі, і за нею сів, вдаючи, що полагоджую фізіологічні потреби. Мене й так там не було видно, бо на дворі було вже темно. Як поїзд дав третій сигнал до від’їзду, я вбрався і, як він вже був в русі, скочив на лавку при вагоні й так заїхав аж до м. Львів. Подорозі до Львова не мав уже жодних пригод. У Львові на станції ходив около години і вже в 10ій годині всів до поїзду та від’їхав у напрямі станції Красне. До Красного заїхав теж без перешкод. Там ждав около 15 хвилин і поїздом під’їхав до м. Тернопіль. Вже около 17ої години був на станції в м. Тернопіль. Не задержуючись там, я вийшов на гостинець Збараж – Тернопіль і пішов ним. Перед селом Шляхтинці, що є на віддалі 7 кілометрів від мойого села, спинили мене два військові – телефоністи, що направляли телефонічну лінію. Вони питали мене про документи і я показав військову книжку. Один з них, оглядаючи книжку, запитав з котрого я року народження. Я відповів, що з 1924 р., він глянув на книжку і сказав “правильно”. Відтак він запитав мене звідкіля походжу і я відповів, що з Вінницької области. Хоч у книжці було зазначено, що походжу з села Чернихівці, Збаразького рну, Тернопільської области, але він на це чомусь не звернув уваги. Я сказав про своє походження так тому, що мусив рискувати, бо вони так чи інакше могли мене арештувати. Він дальше оглядав книжку й питав чому я маю автомат, а у військовій книжці є зазначено, що у мене є снайперний кріс. Я пояснив йому, що їхав зі Збаража до Тернополя по харчі й тому, що в снайперному крісі стрясаються скла, позичив у товариша автомата. В  Тернополі забавився, машина від’їхала і я змушений іти пішком. Відтак він ще питав коли наша частина прибула до Збаража і я відповів, що півтора тижня тому. Тоді один з них сказав до другого, щоб забрати мене до їхнього начальника, але цей відповів, що мене брати непотрібно, бо на себе маю документи, а на автомат документу не маю і тому треба його забрати. Я звернувся до них, що за автомат можуть мене судити й тому питав їх де вони квартирують, щоб я міг приїхати по автомат. Один з них сказав, що вони квартирують в гуральні в с. Шляхтинці і там могтиму зголоситися. Розмова між нами на тому закінчилася і при мойому відході один з них сказав до мене, щоб ніччю не йти до Збаража, а заквартирувати в с. Чернихівці, бо подорозі можуть мене вбити повстанці. Вже як стемніло я прийшов до свойого дому. Вдома квартирував один день і вже другого дня вечером сконтактувався з підпільниками в мойому селі. Було це в перших днях місяця жовтня 1944 р. Від того часу аж до 6.9.1948 р. був у підпіллі, бойовиком у кущі.

 Дня 4.9.1948 р. ми з Сулимою та Зенком заквартирували на присілку Верняки (с/рада Старий Збараж, Збаразького рну) в одної господині на стриху. Аж перед полуднем ми її покликали й вона принесла нам їсти. В неї я часто стрічався з своєю нареченою Зарічинською Ольгою, що мешкала в сусідстві цієї господині. Вона вечером хотіла закликати Ольгу, але я не дозволив тому, що ніччю її могли зловити большевики, які в тому місці часто робили засідки. На другий день ми знова залишились квартирувати в тої самої господині і я післав її, щоб закликала Ольгу. Ольга прийшла до нас до стодоли на стрих і там сиділа з нами до вечера. Вміжчасі вона запитувала нас чи ми були в с. Старий Збараж і замовляли гроші в Телев’як Євгена. Ми дали її виминаючу відповідь. Дальше вона оповідала, Телев’як розголосив в селі Старий Збараж, що в нього я забрав 400 крб. і дав йому 20 буків, про що він також оповідав її. Вдійсності він дав 400 крб., але ніхто його не бив. Вечером вона питала нас куди підемо квартирувати. Зенко відповів їй, що ще самі не знаємо. Тому, що була ясна ніч, вона радила дальше залишатись квартирувати в цієї господині, а вона харчів принесе. Я говорив її, що нам конечно треба бути в с. Івашківці (Збаразький рн), бо там маємо роботу й треба там квартирувати. Це говорив її тому, щоб вона більше не вмовляла нас, щоб ми квартирували на цій самій квартирі. Тоді вона відповіла мені, що я не хочу квартирувати на цій самій квартирі тому, бо не хочу бути з нею. Я впевняв її, що так не є, але воно так було.  Вечером Ольга пішла додому, а ми всі три відійшли до Івашківського лісу. Ольга була моєю нареченою вже сім років. На початку другої большевицької окупації вона скривалася і літом 1945 р. сиділа зі мною в криївці. Відносини між нами були дуже близькі, ми жили як чоловік з жінкою. В місяці серпні 1945 р. вона зголосилася до большевиків тому, що її родину забрали до району й хотіли вивезти на Сибір. Як вона зголосилась, родину звільнили й вона з нею жила в селі. В тому часі вона радила мені також зголоситися, але я не хотів. Від того часу я почав стрічатися з нею вже рідше, а головною причиною цього було те, що вона зголосилась помимо того, що я забороняв їй. Вже 1947 р. я мав другу наречену на присілку Верняки. Вона про те довідалась і забороняла мені туди заходити. Я дальше ходив, вона знова забороняла, плакала й просила, але це не помагало. На початку 1947 р. її заарештував о/у Збаразького РО МГБ майор Третяков і по двох днях звільнив. На слідстві питав чи вона була членом ОУН і про мене. Вона зізналася, що членом ОУН не була й про мене нічого не знає (так оповідала мені після звільнення). Про що більше питав її, не говорила. В другій половині 1947 р. о/у Збаразького РО МГБ капітан Денісов знова покликав її два рази до району. Як вона відтак оповідала, перший раз знова Денісов питав її чи була вона членом ОУН. Вона говорила, що ні, большевики списали її біографію та відпустили. Про що більше питали, не оповідала. Перед її покликанням большевики були заарештували Зарічинського Василя в присілку Верняки, який знав, що вона була членом ОУН. Зарічинського засудили. Вона говорила, що він всипав її і тому її покликали. Другий раз Денісов покликав її при кінці 1947 р. і вона по свойому виході розповіла, що Денісов розпитував її про мене. Вона говорила, що мене не знає, але він всетаки намагався передати через неї листа до мене. Тим разом, як оповідала вона, про ніщо більше її не питали. Вже в 1948 р. о/у Збаразького РО МГБ ст. лт Трохимчук покликав її до району чотири рази. Перший раз вона була приарештована, а три останні тільки покликувана. Після першого арештування говорила, що Трохимчук розпитував її чи вона була членом ОУН, яких членів ОУН знає вона і чи я заходжу до неї. Вона до нічого не призналася, хоч він доказував їй (так оповідала). Слідуючих два рази питали її про це саме, але вона до нічого не призналась. В місяці червні, ніччю, Трохимчук зайшов до її дому (було це в неділю) і сказав, щоб вона в понеділок прийшла до його канцелярії. Вона ходила, й, повернувши, оповідала, що він давав її завдання намовляти мене, щоб я згодився. Вона знова говорила, що мене не знає і він її звільнив. В Івашківському лісі ми зайшли на хутір Дідух Петра. Там з’їли вечерю, поголилися, помилися і пішли до с. Оприлівці, Збаразького рну. Ще тої самої ночі вернули назад і вже досвітком зайшли на квартиру до Бая Йосифа в с. Івашківці. В Бая заквартирували тому, що через нього хотіли сконтактуватись з інформатором с. Зарубинці, Збаразького рну. Прізвища цього інформатора не знаю. Бай був також нашим інформатором на с. Івашківці. Вже ранком кущевий Сулима сказав Байові, щоб він нікому не говорив про те, що ми в нього квартируємо, а пополудні щоб пішов до с. Зарубинці й покликав інформатора. При тому вказував, щоб, як вже скаже інформаторові, що ми в нього квартируємо, нікуди від нього не відходив. Відносно того інформатора ми мали застереження, що він може співпрацювати з большевиками. Причиною нашого підозріння було те, що одного разу (на початку місяця серпня 1948 р.) ми замовили йому стрічу під Зарубинським лісом і, як прийшли на цю стрічу, найшли на большевицьку засідку, що була на пункті стрічі і довкруги нього. На цій засідці згинув Ленько Володимир – Тарас з с. Чернихівці. Перед[]полуднем Бай їздив фірою до с. Зарубинці. Чи він був там з інформатором, не знаю, бо, як приїхав, ми з ним про те не говорили. Думаю, що не був з ним, бо пополудні його сестра хотіла йти до с. Зарубинці другий раз і питала Сулими, що має переказати інформаторові. По обіді на стрих прибіг господар і повідомив нас, що вкінці села від Івашківських хуторів є около 30 большевиків з собаками. Радив нам відступати до Стегніківського лісу, що був на віддалі около 300 метрів від нашої квартири. Ми точніше розпитували його про ситуацію в селі й він говорив, що від сторони цього лісу немає ще большевиків. Ми зібрались, я взяв своє білля, яке давав прати (на мені білля не було), завинув його в палатку і всі три побігли городами в напрямі долини, що веде до лісу. В крайній хаті від долини господиня сказала нам, що за її хатою є большевики, і ми вернули назад. Коло господарства Бая я викинув білля і ми кукурузами знова пробивались до лісу, але в друге місце. З села нас не було видно. Як були на віддалі около 50 м від лісу, звідтам дорогою надійшло двох большевицьких офіцерів. Ми приклякнули, щоб нас вони не завважили і в тому  моменті большевицька застава з лісу відкрила по нас вогонь. Вони напевно бачили нас ще скоріше, але не стріляли тому, що було ще далеко. Відстрілюючись, ми відступали до села. Від перших стрілів був ранений Зенко, але до села ще забіг. Між хатами в селі ми розбіглися. Куди побігли Зенко з Сулимою, не знаю. Вже пізніше я довідався, що Зенко дострілився, як тільки прибіг в село, а Сулима згинув того самого дня, вечером, як відступав до лісу. Я забіг до стодоли гр. Гавриха (імені не знаю, був заст. голови сільради). Він якраз в той час віяв в стодолі збіжжя, я крикнув до нього, щоб нікому нічого не говорив і скочив у снопи в запілля. При стінці пробрав снопи та вліз аж до споду. Около 15 хвилин пізніше на подвір’я прибігли большевики й почали робити ревізію на стриху в стайні, що була получена зі стодолою. Ті большевики, що були на заставі в лісі, могли бачити, як я забігав до цієї стодоли, бо вона є скраю села від лісу. На стриху стайні робили ревізію около півгодини, а відтак покликали кількох господарів і післали їх до стодоли, щоб звідтам винесли всі снопи надвір. Господарі брали снопи й виносили надвір. Як побачили мене, втекли зі стодоли, хоч я старався їх здержувати. Большевики зорієнтувались, що хтось є в стодолі, й відкрили вогонь. Стіни були городжені й кулі перелітали наскрізь. В запіллі неможливо було сидіти й тому я вирішив перескочити через тік, драбиною що стояла на тоці, при стаєнній стіні, вилізши на стрих, а звідтам скочити надорогу й відступати дальше в село. Я перебіг через тік і драбиною ліз на стрих стайні. Як я вже був головою вище стіни, звернув свою увагу в напрямі дороги, звідки могли відкрити по мені вогонь. В тому моменті два большевики, яких скоріше я не бачив, а вони напевно стояли за стінами перед заїздом до стодоли, прискочили до драбини і потягнули її. Як вони бігли до драбини, я не бачив їх і чути не міг, бо навкола большевики стріляли. Разом з драбиною я впав на землю і ті два большевики кинулись на мене. Ще тоді я міг застрілитись, але чомусь не подумав про те. Їм до помочі зараз прибуло ще двох большевиків, відібрали від мене СВТ і револьвер та шнурком зв’язали руки. До стодоли прибігло ще більше большевиків, а між ними о/у Збаразького РО МГБ майор Третяков і ст. лт Трохимчук та секретар РО МГБ капітан Усанов. Вони завели мене до сусідньої хати Гавриха і там допитували. Допит проводив майор Третяков (низького росту, щуплий, бльондин, зачіска догори, обличчя округле – бліде, очі сиві, ніс довгий пиркастий, широкі уста, тонкі губи, ноги вигнені назовні, літ около 40, говорить скоро – по російськи). При допиті були присутні також о/у ст. лт Трохимчук (високого росту, стрункий, брунет, зачіска набік, обличчя овальне – смагляве, грубі губи, літ около 32-33, говорить поросійськи – точнішого опису подати не можу), секретар РО МГБ капітан Усанов (середнього росту, щуплий, бльондин, обличчя овальне – біле, ніс довгий – орлиний, широкі уста, тонкі губи, довга шия, літ около 28, говорить повільно, виразно – поросійськи) і чотирьох бійців. Третяков казав мені сідати на лавку й допитував: – Як твоє прізвище, ім’я, побатькові та звідки ти походиш? – Комар Ярослав Васильович з с. Чернихівці, Збаразького рну. – То твоє псевдо Вогонь? – Так. – Хто ті два, що були з тобою? – Вітенько Михайло – Сулима з с. Чернихівці й Лотоцький Володимир – Зенко з хуторі[в] Сабашиха під с. Чернихівці. – Де вони втекли? – Не знаю. В тому моменті Третяков вдарив мене рукою в обличчя, але я дальше говорив, що не знаю де вони є. Він знова вдарив мене кілька разів в обличчя. – Де є криївка в с. Івашківці і чи вони оба туди не втекли? – В с. Івашківці криївки немає (вдійсності там була стара криївка, вхід до якої був забитий землею, але я її не всипав. В тій криївці я сидів і мені було соромно сипати тих людей). – Де ви квартирували? – В Бая Йосифа. – Де є криївка в с. Старий Збараж? – Не знаю. Тут він знова вдарив мене два рази в обличчя і дальше питав про криївку в с. Старий Збараж. Я не хотів говорити й він наказав салдатові принести дріт, яким шукається за криївками, та ним вдарив мене около 10 разів по спині. В хаті більше про ніщо мене не розпитував, відвели мене до автомашини та відвезли в м. Збараж до будинку РО МГБ. (В дійсності я знав про одну криївку в с. Старий Збараж, але про неї не хотів говорити, бо треба було б зараз їхати з большевиками й показувати її, а я соромився людей).»

Продовження буде.

МАТЕРІАЛИ ПІДГОТУВАВ НА ОСНОВІ АРХІВНИХ ДОКУМЕНТІВ ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ