Страшні події на Вишнівеччині. Протоколи допитів, які зберігаються в СБУ. Частина четверта

Стаття підготовлена на основі матеріалів архівно-кримінальних справ, які зберігаються в Управлінні СБУ Тернопільської області.

Чому так сталося? Що було саме причиною вбивства поляків, які були жителями сіл Поляни і Кинахівці, що на Вишнівеччині. Невже  це зробили повстаці? З розповідей та наказів командирів УПА Тернопільщини відомо, що провід заборонив вбивати поляків. Дозволялось лише виганняти тих, які були переселені після 1920 року на наші землі з Польщі. Їм чітко вказували забиратися назад до себе в Польщу. Тоді у літку та осінню 1943 року більше половини населення польської національності покинули замлі нашої Тернопільщини та виїхали. Полишались тільки ті, які мали мішані шлюби, тобто дружина українка, чоловік поляк або навпаки. Багато тоді вихрещувались прийнявши православну віру. В цей час  в УПА  перебувало багато поляків, тільки на Вишнівеччині: Покора Бронислав Антонович, Потоцький Павло Михайлови, а польський офіцер Марян  Левандовський, який був сотником УПА і діяв на теренах Лановецького та Вишнівецького районів. Сам він був родом з села Влащинці, що на Лановеччині. І коло свого села прийняв бойове крещення з ворожими німецькими силами у 1943 році. Повстанці розпочали бій з німцями, які цілою групою хотіли прийти в село і забрати продукти. Тоді вояки сотні Маряна вбили шістьох німців, а решта їх повтікали в Збараж. А хто насправіді сіяв ворожнечу між двома народами у цей трагічний час? А робили це німці і більшовики, щоб лекше було поневолити ці воюючі народи. Адже розпочалися ці погроми спочатку на Холмщині і там українці тікали під захист німців, а у нас на Волині поляки тікали під захист німців. І тоді німці мали добрих поліцейських і донощиків. Аналогічно відбулося з приходом радянської влади у 1944 році. Тоді більшовики мали чим поповнювати  винищувальні батальони.  А як тоді прореагувало керівництво УПА? У 1943 році щоб не допустити масових розстрілів мирного населення,  командування  УПА видало наказ  не проводити в населених пунктах військових дій з німцями, аби ті потім не палили села. Але провокатори здійснювали ці сутички і жертвами ставали безвинні люди. Так в селі Татаринці, що на Лановеччині в самому селі невідомі обстріляли Катербурзького  ландверда. Під ним вбили коня і він кинувся тікати, та коли пробіг метрів сто то його догнав один з нападників і великою палкою добив на вулиці.  Через тиждень, а саме на Зелені Свята  приїхали з Кременця німецькі карателі і вивели людей з церкви і вже їх  хотіли розстріляти. Але на захист своїх мирян  вийшов  місцевий священик, який переконав німцям, що це були чужі люди, а тоді вже великими групами ходили ковпаківці. Також були в УПА чіткі вказівки не проводити самосудів з поляками.  Але провокації, судилища, вбивства відбувалися у 1943-1944 роках на наших землях. І робили це ті, які були далекі від політики, від патріотизму, і на меті в них було одне – збагатитися за рахуток інших, тобто під видом повстанців були це бандити і грабіжники. І основна мета це нажива. Безвладдя,  один не обдуманий клич і полилася кров не винних людей. Так і відбулося на Полянах і на Кинахівцях. Хтось з місцевих бандитів подав клич і з навколишніх сіл та місцеві головорізи пішли хапати беззахисних дітей, жінок і старших людей і кидати їх в глибоку криницю. А потім мішками носили  і одежу і перени та подушки і різні цінності. Але як говорили свідки слідчим, було вбито коло 20-ти поляків. А там у глибокій криниці аж 49.  Що за другі жертви? Хто їх вбивав? Коли їх кидали в цю глибоку криницю?

Тепер повертаємося до протоколів допитів справи №10664 по факту вбивства бандитами радянських громадян у березні 1944 року на хуторі Мацки, що на Вишнівеччині.

Волохатий Артем Семенович 1901 року народження, житель села Бодаки Вишнівецького району Тернопільської області, українець, громадянин СРСР, безпартійний, несудимий.

“ Це було на початку березня 1944 року.  Вже почало темніти і падав дрібний мокрий сніг. Я  за день так наробився і вже збирався йти до своєї хати. В цей час я був ще в хліві коло худоби і почув що сильно почав гавкати мій собака. Я вийшов на двір і коло воріт побачив Сінкевича Сидора. Я підійшов до нього і там на дорозі стояли ще  Школяр Павло, Собко Микола, Собко Володимир. Вони всі були озброєні гвинтівками і напевне вони збиралися кудись їхати. Тоді Сидір звернувся до мене  приказовим тоном і сказав, щоб я запріг свої коні і повіз їх туди, куди вони скажуть. Я почав казати, що коні мої дуже втомлені і не можуть їхати. Тоді Сінкевич мене сильно вдарив і сказав коли я не послухаюсь їх, то  мене накажуть. Я змушений був їх послухатись, запріг коней і вони посідали до мене на віз. Ми виїхали в напрямку села Лози. При виїзду з села Бодаки до нас підійшло ще декілька озброєних людей. Коли вони почали сідати на віз, то я їх впізнав. Це були: Чимирис Карпо, Прошак Сидір, Цимбровський Іван, Янусь Демян, Гушпет Данило. Коли ми підїхали в село Лози то там вже нас чекав на возі Котульський Михайло. В нього на возі вже було декілька Лозівських  хлопців яких я не міг впізнати. З мого воза декілька чоловік пересіли на віз Котульського і ми поїхали в сторону села Старий Вишнівець. Там мені сказали куди мені їхати дальше аж до села Федьківці. Потім ми поїхали дальше і доїхали до млина, що в селі Кинахівці. Там я побачив багато возів з озброєними людьми. Це напевне були  люди з різних сіл. Ми трохи постояли і поїхали в село Поляни. Мені невідомо звідки вони приїхали і хто на цих возах  сидів. Але всі мали зброю і швидко позлазили з возів і обкружили все село. Тоді почали заходити в кожну хату і там де знаходили поляка то виводили на двір  і садовили на віз. Там забирали всіх малих і старих поляків. Було чути сильні крики і голосні плачі і прохання не чіпати. Так я чув як просили не чіпати малих дітей щоб помилувати їх. Довго було чути жалібні плачі  жінок. Ми підїхали до гори і коням було тяжко підніматися з возами на яких сиділи люди, на гору. Тому всіх вигрузили і повели озброєні невідомі мені люди підганяючи поляків, які несли на руках своїх дітей. Ми, їздові, залишилися на возах. Через короткий час стих крик і ми не почули ніяких пострілів. Через 10-15 хвилин вернулися і до нас підійшов Школяр Павло та Собко Михайло та принесли два  повних мішки одежі. Я зрозумів що поляків, перед тим як вкинути в криницю, роздягали і одежу забрали. Ці мішки кинули мені на віз і самі посідали на них. Я завіз їх в село Кинахівці, і вони коло однієї з хат скинули мішки і самі злізли з воза. Мені сказали щоб про все що я бачив, то повинен мовчати і нікому нічого не говорити. Після цього дали мені команду їхати в село Бодаки, тобто додому. Я приїхав аж під ранок”.

Так, Володимир Артем назвав декілька прізвищ своїх односельців а саме ПРОШАК  САФРОНА ІВАНОВИЧА. Я  розпочав ознайомлюватися з протоколом допитуту Прошака проти якого свідчив Волохатий Артем, як учасника кривавих подій на хуторі Мацки.  Прошак Сафрон не був судимий. Проживав з 1956 року в Дніпропетровській області, а саме в Покрівському районі. Допит проводився 11 серпня 1960 року.

˜

“ Я під час німецької окупації проживав в селі Бодаки Вишнівецького району Тернопільської області і працював на себе у своєму господарстві. У червні 1944 року мене призвали до радянської армії. Спочатку служив у військах 1 – го Українського фронту, а потім у військах 2-го Українського фронту. В кінці грудня 1945 року був демобілізований з Радянської армії і повернувся у своє село Бодаки. Через декілька  днів після повернення з армії я поступив в наш колгосп на роботу. Мене тоді відразу  направили вчитися на трактор. Я потім одружився і виїхав з свого села Бодаки у Дніпропетровську область. А тепер розкажу трохи про свою діяльність  весною 1944 року. Коли з Вишнівеччини вигнали німців  то я на початку квітня почав переховуватися. Десь в перші дні квітня до мене в хату прийшло двої озброєних гвінтівками і сказали що я йшов воювати за Україну, а потім поступив в сотню УПА до “Сокола”. Я довго не роздумуючи одягнувся і пішов з ними. По дорозі ми зайшли в нашому селі до хати  Онищука Андрія і він також  пішов з  нами. Нас провели в село Перемерка Лановецького району. Там на початку села нас завели у велику стодолу де вже       було коло 100-та озброєних повстанців з різних сіл. Там відразу дали Онищуку гвинтівку, а мені сказали що дадуть пізніше. Ми мали всі разом йти на  Шумщину. Перебувши в стодолі до ранку, а потім ще аж до вечора ми з Андрієм вирішили тікати від поавстанців, бо не хотіли бути в УПА. Це ми зробили наступної ночі. І вже у ранці ми були в Бодаках. Розійшовшись по домівках ми домовилися, що через годину зустрінемось коло лісу. Вдома я швидко поїв, взяв лопату і пішов в поле де вже мене чекав Онищук також з лопатою. Ми пішли в напрямку села Кривчики, а саме на Зімнє. І почали копати велику яму щоб у ній переховуватися від радянської влади і від повстанців. А через два дні до нас приєдналися наші оносельці, а саме: Цимбровський Іван Олександрович, Волохатий Мифодій Петрович, Басюк  Роман Іванович, Собко Аверій Хомович. Ми також знали що недалеко, за пів кілометра від нас, як на село Кривчики було ще декілька схронів з хлопцями , вояками УПА. Там ми переховувалися майже до кінця травня. Одного дня над ранок на нас зробили облаву, закидавши гранатами. Енкаведисти робили облави на всі криївки і побили тоді багато. Всі були вбиті, тільки я і поранений Цимровський залишились живими. Нас взяли в полон. Зброї я коло себе не мав. І перебуваючи у криївці я не виконував ніяких уонівських завдань. Я там переховувся, щоб не йти на фронт. Це я чесно признаюся. Цимбровський на слідстві казав що я був озброєний німецьким автоматом, але це неправда. Він на мене видумав. Атомата мав Онищук. Чимирис також казав на мене неправду. Я не перебував в ОУН і ніякої клички не мав. Кличку “Дунай” я вперше почув від слідчого. Це все видумав Чимирис. Мене затримали в криївці тоді коли були вкинуті гранати. І переховувся я там щоб не йти в радянську армію і не бути вбитим на війні. Там тоді були вбиті від гранат Онищук Андрій, Волохатий Мефодій, Басюк Роман, Бондар Семен, Собко Оверян, мене трішки поранило осколком гранати а Цимбровського добре поранило, бо його виносили з криївки. З нами в криївці ще був Гуцало Касьян, але коли була облава то його з нами не було, бо він ходив тоді в село Манево за продуктами. Там також була облава і його в селі заарештували. На мене дуже багато набрехав Тимчук Андрій Калістратович. Він чогось видумав, що я охроняв полонених поляків у літку 1943 року. Він видумав, що я охороняв Садовського і Мазура яких потім вбили. Це все неправда. А про вбивство поляків на хуторі Мацки я нічого не знаю і нічого ніколи про ці події не чув. Я там ніколи за своє життя не був і туди на возі не їздив. Це брехня, що я їздив туди ще озброєним. Я до Волохатого Артема на початку березня 1944 року не приходив і з ним і село Поляни не їздив. Я не підтверджую його покази проти мене. Він подає на мене неправдиву інформацію. Це все що я  розказав на слідстві 11 червня 1960 року, правда. Я  не приймав участі у вбивствах на хуторі Мацка. Я не був в УПА. Все це видумано.”

(Далі буде. Покази свідків трагічних подій)

МАТЕРВАЛИ ПІДГОТУВАВ ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ

 

Comments are closed.