Як стають донощиками. Протокол допиту чоловіка, який був засланий на Тернопільщину

ПРОТОКОЛ ДОПИТУ АГЕНТА НКГБ ПОСВЯТЕНКА АНТІНА, ЯКИЙ БУВ ЗАСЛАНИЙ НА ТЕРНОПІЛЬЩИНУ.

Р31 Посвятенко Антін Миколаєвич, народився у 1924 році в селі Михайливці Тиврівського району Вінницької області, українець, освіта 7 класів, невійськовий, неодружений. Агент НКГБ від листопада 1945 року.

“Я, Посвятенко Антін, син Миколи і Мотрі народився на Вінничанині у сім’ї бідняків. У травні 1942 року німці забрали мене на роботу до Німеччини у місто Бремен. Там працював я на військовому заводі, де виготовляли амуніцію. Я там працював до того часу, поки нас не звільнили американці. Після звільнення, до нас прибув радянський представник, який говорив, що ми, всі робітники, можемо їхати на батьківщину, де чекають нас у дома батьки та матері, де чекає нас “Большая родина”. 24 травня 1945 року американці перевезли всіх робітників на радянську зону окупації Німеччини, де частково відпустили додому. Я прибув в свої село і через тиждень мене заарештували РО НКВД і відправили в місто Тивр. Там допитував мене начальник РО НКВД Шипочкін. Він розпитував чи добровільно я поїхав у Німеччину, що там робив, як харчувався. А на при кінці заявив, що я працював на німців, то тепер мушу себе виправдати перед радянською владою, тобто поїхати в шахти Донбасу і там відпрацювати. Після цього мене звільнили. Через тиждень мене відправили на Донбас і я став на роботу в будконторі. Через два місяці я втік і приїхав додому, а через тиждень мене знову заарештували. Допитував мене знову Шапочкін. Я пояснив, що втік тому, що не міг прохарчуватися, і щоб не вмерти з голоду зробив побіг. Мені слідчий пояснив, що радянська влада засудить мене на 5 років тюремного ув’язнення, бо я працював на німців, а втік від роботи на радянському підприємстві, та ще мене зарахують дезертиром з ЧА і дезертиром від роботи. Але я може себе виправдати перед державою лише співпрацею з органами НКГБ і НКВД. Потім сказав, що мені дадуть відповідний інструктаж і пошлють на Західну Україну. Там є багато бандитів, які співпрацювали з німцями. Армія прогнала німців, але бандити не пішли з ними а залишились по лісах. Мені видали 50 крб. та послали в столову на обід. На другий день мене завели в підземну кімнату, де стояло 50 крісел. Там були чоловіки. Через деякий час зайшов чоловік в цивільному одязі і сказав, що тут зібралися люди, які провинилися перед радянською владою, бо в критичні дні помагали німцям. Далі казав, що тут сидять колишні німецькі поліцейські та робітники, які своєю працею нанесли немало шкоди радянській владі, працюючи на німців. Потім він перейшов до питання українсько-німецьких націоналістів. Говорив, що як наслідок війни в Західних областях України залишилися українсько-німецькі націоналісти, які є ворожі і небезпечні радянській владі. Ми, які провинилися перед батьківщиною, повинні виправдати себе. А виправдати себе можна тільки співпрацею з органами НКВД і НКГБ. Після закінчення його мови ми всі одноголосно заявили, що виправдаємо себе і будемо співпрацювати з органами НКВД і НКГБ.

Нас вчили, як все вивідувати, як маскуватися, як прикидатися голодним, нещасним і бідним, як зав’язувати розмов. Ми пройшли добрий вишкіл “сексота”. Ці навчання тривали коло місяця. Під час навчання, нас добре харчували. У кінці нам сказали що родина кожного агента буде забезпечена продуктами, крупою, мукою, цукром, сіллю, сірниками, та іншими продуктами. Крім продуктів мали платити і 100 крб. кожного місяця. В кінці листопада 1945 року нас погрузили у вагони і відправили на Західну Україну. З нами поїхав мл.лейтенант Мосійчук. Ми приїхали до Лановець Тернопільської області і добрались до місцевого НКГБ. На другий день нас всіх розподілили, хто мав йти по яких селах. Мене послали в село Нападівка Лановецького району. Я мав там висліджувати бандерівців і навіть у ночі повідомляти енкаведистів. Я прибув у село і ходив з хати до хати шукаючи роботу. В одній із хат я зустрів дівчину з якою був у Німеччині. Там я залишився на три дні. Одного разу в січні 1946 року я довідався від неї, що по сусідстві є п’ять повстанці. Я відразу пішов в район і повідомив НКВД. Ці негайно приїхали в Нападівку і я з ними також. Ми обкружили хату, однак нікого не знайшли. На моє твердження, що там були бандерівці, більшовики спалили все господарство. Після того я захворів на туберкульоз і пролежав в лікарні у Ланівцях п’ять місяців.

Після оздоровлення, я переїхав у село Борсуки Лановецького району. Це була середина місяця травня 1946 року. Я туди пішов за власним бажанням бо мав там товариша Колодія Миколу по німецькій роботі. Я у нього жив і ми говорили на різні теми і я його завербував у агентурну сітку НКВД. Ми разом розвідали , що в одному господарстві є криївка у стодолі, яку Микола вислідив і що туди в ночі заходять повстанці. Коли я повідомив НКВД, то прибули швидко, але там нікого не знайшли. Я довго ходив по селах але нічого вивідати не міг. Тоді мене перекинули на Вишнівецький район. У Вишнівці я зголосився в МГБ. Говорив зі мною начальник МГБ, старший лейтенант ( прізвища не пам’ятаю). Він мене передав сержанту Супольцеву. Мене направили в Бодаки, де мав вести розвідку за бандерівцями. Прийшовши у Бодаки, я ходив від хати до хати, просився на роботу за харч, але мене ніхто не брав. Так я перебув до кінця травня. В кінці травня я зайшов до одного господаря ночувати на соломі. Господар не знав, що я у нього сплю. В ночі до нього приїхала підвода, а з нею чотири військових. Один з них постукав у вікно хати. Вийшов господар і щось довго шепотіли. Після цього підвода поїхала. Я слідкувати не міг, бо господар ще довго був на дворі. Я декілька днів ночував там, але більше ніхто не появлявся. Я все доповів у Вишнівець Супольцеву і на другий день прибули більшовики, заарештували господаря і все пограбували.

На другий день я зайшов до сусідки цього господаря. Вона мені розказала, що вночі були енкаведисти і заарештували її сусіда, бо знається з бандерівцями і ніхто з його хати не пішов на фронт. А вона бідна, чоловік загинув на війні, а в селі багато таких, як її сусід зв’язаних з бандерівцями. Вона показала мені ще одного свого сусіда до якого приходять в ночі повстанці. У вечорі я пішов до нього і заліг в клуні ночувати. А вночі зайшли четверо повстанців і господар приніс їм їсти. Коли поїли то пішли всі до хати. Я швидко виліз і побіг в район, де все розказав. Ще до дня туди прибули військові. Вони в хаті знайшли криївку, вбили двох, а третього поранили. Де подівся четвертий не знаю. Тепер я поміняв село і перейшов у Снігурівецькі ліси. Я мав розвідувати у лісі під видом скитальця, якого ніхто не хоче приймати на нічліг. Тоді, випрсивши в селі хліба та картоплі без жодного підозріння можна йти в ліс, ночувати там та днювати, а в цей час обстежувати все навкруги. Там я мав розвідувати про місцевих бандерівців і знайти криївки, а саме слідкувати за людьми чи носять їсти в ліс чи в криївку, слухати чи не тріщать в ночі кущі, а потім прослідити все. Ночувати треба край лісу, а коли люди будуть дивитись, то пекти картоплю без солі та говорити різні нісенітниці на радянську владу. По дорозі на своє слідство я забрав з Корначівки собі на допомогу ще одного хлопця з Камянець-Подільська, Ткачука Івана з яким приїхав сюди висліджувати ворогів. Ми пішли в Катербург і набрали собі порченої картоплі. Я взяв собі товариша, бо в лісі самому було б страшно, а так веселіше. Ми ночували у Вікнинському лісі. Розпалювали вогонь, щоб бандерівці нас побачили. Так пройшов тиждень, але безрезультатно. В день ми ходили по хуторах і просили їсти. Одного разу ми сиділи скраю лісу в корчах і побачили, як з нього вийшли два озброєних повстанці. Вони пішли на хутір. Через деякий час вони повернулись назад. Я вирішив на другий день дослідити їх місце перебування. Я пішов коло хутора і побачив, як дівчина несе щось у відрі їсти в ліс. Я перейшов і попросив води. Води я не напився бо у відрі вона мала хліб і ще якісь харчі. У вечері ці люди за якими я слідкував мене арештували”.

ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ