Юнаки з села Мухавець, що на Тернопільщині, поклялися до кінця боротися за незалежну Україну

Стаття підготовлена на основі матеріалів архівно-кримінальних справ, які зберігаються в Управлінні СБУ Тернопільської області.

(Продовження статті : ЯК БОРОЛИСЯ МОЛОДІ ХЛОПЦІ ЗА НЕЗАЛЕЖНУ УКРАЇНУ У НЕВЕЛИЧКОМУ СЕЛІ МУХАВЕЦЬ, ЩО НА ТЕРНОПІЛЬЩИНІ)

Протокол допиту. 30 вересня 1944 року. Місто Борисоглібск. (Росія)

Я, уповноважений слідчий “Смерш” 16 ЗСД, старший лейтенант Черкашин переглянув матеріали про злочинну діяльність та допитав Осторовського Аркадія Юрійовича, що народився 1924 року в селі Муховець Вишнівецького району Тернопільської області, громадянин СРСР, українець, з заможніх, не одружений, не судимий, освіта 8 класів, в радянську армію призваний 18 березня 1944 року Вишнівецьким РВВ.

“Я, народився у селі Мухавець, Вишнівецького району і до 1939 року закінчив вісім класів польської школи. У 1939 році я поступив у Вишнівецьку ремісничу школу. З серпня 1943 року по березень 1944 року я працював машиністом трактористом у Вишнівецькій механічно-тракторній станції. В кінці березня, а саме 18 березня, мене призвали в радянську армію. Мій батько — Островський Юрій Федорович 1891 року народження, займається торгівлею м’ясом. Мама Островська Євдокія — домогосподарка. У мене є три сестри: Оля, Ніна і Феодосія та брати Яків та Нікандр. В Мухавецьку ОУН я поступив у квітні 1943 року. Мене одного разу перепинив Борейко Федір коло М тухавецької церкви і почав вести розмову. Та я все швидко зрозумів, бо про ОУН Вишнівця, я добре все знав. Мій старший брат Яків спочатку був в німецькій поліції, з липня 1941 поку по січень 1943 року, а у лютому перейшов у Вишнівецьке ОУН і займався заготівлею продуктів. Він в цей час перебував на хуторах коло села Дзвиняча. Про організацію ОУН в нашому селі я ще тоді не чув і тому швидко Борейкові дав згоду. Він сказав, що його кличка “Вишня”, і дав мені кличку “Наливайко”. Своїм батькам я не говорив про своє членство в організації, тільки сказав своєму брату Яшові і молодшій сестрі Феодосії. Брат через тиждень приніс мені пістолет і набої. Сказав, що треба мати зброю, бо ворогів тепер дуже багато. Так я став озброєним. В націоналістичній організації я був відповідальним за розвітку. Нас розвідників було троє: Волянюк Семен Профорович – “В’юн”, Козубський Василь Григорович – “Кремінь” і я. У наші обов’язки входило вияснити хто у селі Мухавець займається антиукраїнською агітацією, скільки проживає поляків які проти україни, хто допомагає радянським партизанам, хто лояльно ставиться до комуністів. Ми також старалися контролювати і переміщення радянських партизан, які часто появлялися невеликими групами у нашій місцевості. Ми повинні були подати скільки тих партизан, чим вони озброєні. У наші обов’язки входило виявляти чужих людей, що появлялися в селі. Особливо часото їх було вже осінню 1943 року. Всю інформацію ми подавали у районний провід ОУН, а саме Богуславському Володимиру, псевдо “Вогонь”. У його підпорядкування були всі розвідники Вишнівецького району. У січні 1944 року він зоорганізував сотню УПА, яка активно діяла на Вишнівеччині”. Ми також займалися агітацією, поширювали листівки та агітували нових молодих хлопців в ОУН. У лютому 1944 року німці покинули нашу територію, а радянська армія ще не прийшла. Два тижні було страшне безвладдя. Кругом рискала радянська партизанка. Нагло заходили до хати і брали все що їм подобалоя. Приходили і до нашої хати. Тоді мама була сама. Під’їхало троє на конях і один зайшов до будинку, глянув кругом і забрав подушку, а дві іншох розрізав ножем і викинув пір’я на підлогу. Потім стягнув все з постелі і витер свої чоботи. Прийшов на кухню, повикидав каструлі і побив миски. Вийшовши на двір, сів на коня і сказав по російському, що завтра знову приїде в гості. Місцевих людей лякали, що прийдуть поляки і будуть вирізати все село. Люди такі були перелякані, що сім’ями на ніч йшли, хто в Лози, а хто в Бодаки. Це такі чутки поширилися, коли на Старому Вишнівці і у Вишнівці за одну ніч побили поляків. Ми постійно чергували по ночах. В кінці лютого 1944 року прибули перші радянські солдати. Йшли вони як і в 1939 році з сторони Лановець. Не на машині і не танками. А замучені прості солдати пішшим ходом. Це було 27 лютого, падав мокрий сніг. Їх люди не зустрічали, так як у вересні 1939 року. Бо наші мухавчани вже боялися всіх. Бо кожна влада, яка приходила керувати на наші землі приносила смерть. Всі говорили, що знову відкриють тюрми, знову будуть виселяти в Сибір, забирати добро і саме страшніше, це всю молодь відправлять на фронт. Не навчаних тримати зброї, і навіть без зброї на вірну смерть проти німецьких, добре озброєних солдатів. Наші оунівські хлопці в цей час провели два мітинги. Ми закликали людей не піддаватися паніці і виходити вечорами на постійне чергування, брати зброю і йти в Повстанську Армію. Але люди були пасивні. Вони хотіли, щоб прийшов до них добрий пан з палкою і заставляв їх бути рабами. А вони, як вівці будуть бігати, хто в Сибір, а хто в армію на фронт. І знову з перших днів приходу совітив пішли до них місцеві запроданці. Почали все розказувати і доносити на молодих хлопців, які так хотіли незалежної, вільної України. І як змінилися люди за декілька днів. Почали один одному щось випоминати, пересварились між собою, а саме страшніше почали доносити один на одного. А чужинці руки потерали. І знову запрацювали тюрми. А молоді хлопці: хто на фронт, хто в глибоке підпілля, хто зі зброєю в УПА, а кого на другий день забрали в тюрму. У нас третього березня відбулися збори Муховецької ОУН. Ми провели, так що майже ніхто навіть з рідних не знали. Було прийнято рішення спочатку йти в радянську армію, а потім ми мали через декілька місяців таємно повертатись назад додому, але вже зі зброєю в руках. Так ми всі через воєнкомат були призвані до лав армії. Я ще у березні пару раз зустрічався з Борейком Федьою. Він мені давав вказівки, що я мав робити. Я ще зустрічався з всіма своїми, але практично цінних вказівок з з районного віділу ОУН ми не отримували і ми не знали що робити. Ми були не члени УПА і не військова група. Мій сусід Климчук Олександр – “Ясен” також вирішив йти в армію”.

Борейко Федір Федорович – “Вишня”.

“Коли прийшли совіти у лютому 1944 року в наше село, то нам була вказівка вищого нашого керівництва ОУН, провести збори і прийняти рішення про можливість добровільно піти в УПА, а декому з наших лишитись на місці у глибокому підпіллі і двом-трьом піти в радяньську армію, щоб потім дизиртирувати зі зброєю в руках до Мухавця. Ці збори ми провели третього березня на хуторі в Чернівських, пізно в ночі. Прийшли всі. Це були останні наші збори, але без районного керівництва. Та хлопці були патріотично настроєні. Всі сказали, що не стануть на коліна перед московською навалою, а присв’ятять себе боротьбі за вільну Україну. Кожен з нас сказав свої палкі слова, що зрадниками не будуть. І завжди допомагатимуть один одному. А саме головне, при будь яких обставинах продовжувати боротися за нашу незалежну Україну. Я добре запам’ятав цю їхню останню клятву на вірність своїй ненці Україні. Цю клятву провели на Біблії. І справді, вони все своє життя виконували свою обіцянку.

Я знову продовжую розказувати про Мухавецьких патріотів ОУН.

8 Слюсарчук Андрій Петрович 1922 року народження, псевдо “Сокіл”. Свою націоналістичну діяльність розпочав з сімнадцяти років. Ще влітку 1939 року навчав молодих юнаків військовому вишколу. Вони мали дерев’яні карабіни, марширували, вчилися тримати зброю, вели рукопашні бої. Він вже тоді готівав своїх однолітків до військової справи. У вісімнадцять років поступив в ОУН у Вишнівці. Але розпочалися арешти і хлопці пішли в глибоке підпілля. Андрій десь почав переховуватися. Його брат Олександр, казав що Андрій поїхав на Схід, але люди казали що він втік у Німеччину. А коли прийшли німці то і появився Андрій. Але він не пішов служити німакам, а почав знову активну націоналістичну діяльність. І на останніх наших зборах він сказав що йде в сотню “Сокола” і міняє своє псевдо. Яку він вже мав кличку, я не знаю. Але в кінці березні 1944 року він вже був сотні “Сокола”. Він, перебуваючи у Мухавецькій ОУН влітку 1943 року також розпочав навчання військовій підготовці чоловіків Мухавця. Займались два рази на тиждень на березі річки Горинь. У нього було багато товаришів не тільки у Вишнівці, але і в навколишніх селах. Весь час мріяв жити у вільній, незалежній Україні. У нього постійно на одежі була жовто-блакитна стрічка.

9. Волянюк Семен Профорович “В’юн” з 1924 року народження. Він з дитинства товаришував з Островським Аркадієм. Будучи сімнадцятирічним він побачив закатованих молодих хлопців енкаведистами у Вишнівецькій тюрмі. Це страшне видовище і дало йому поштовх до боротьби за незадежність України. Він сильно ненавидів поліцейських, які служили німцям. Він ніяк не міг зрозуміти, чого вони пішли до загарбників. Значить вони проти нас. Він постійно спорив з Островським Аркадієм. Адже його рідний брат Яша був в німецькій поліції і огороняв єврейське “ГЕТТО”. А Аркадій казав, що його силою німці заставили йти в поліцію і в нього виходу ніякого не було. Він був дуже настроєний і проти радянських партизан. Він їх називав бандитами, які грабують український народ і не воюють вони з німцями. Це страшна татарська орда, казав він. Він в ОУН був розвідником і підпорядковувся Островському – “Наливайкові”. Він постійно вислідковував всіх, як тільки хтось з нових появлявся в селі. Постійно слідкував за чужинцями. Також вів розвідку за партизанами. А партизани часто заходили на села, щоб наїстися та добре напитися. А потім п’яні спали в стодолах по два дні. Хлопці в них крали зброю, були такі випадки, що вони і вимінювали на горілку нашим. Саме бульше зброї ми отримали від мадярів. Коли вони проходили через Вишнівецькі землі, то вимінювали боєприпаси і зброю на цивільну одежу. Багато зброї виміняли і селі Лози, бо вони там квартирували. Також вони зупинилися на обід коло Мухавецької церкви і там йшов обмін. Всю зборою, яку ми вимінювали передавали воякам УПА.

(Продовження буде)

МАТЕРІАЛИ ПІДГОТУВАВ ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ)