Ми повинні перемогти у цій війні, щоб наші діти не розплачувалися за помилки батьків, – Андрій Гожій

Порожня траса Київ-Чоп, розбиті дороги, зруйновані будинки, спалена ворожа техніка. Саме так Київська область зустрічала колону зведеного загону поліції Тернопільщини. Зачищати територію, розміновувати її та допомагати місцевому населенню – основні завдання, які ставило керівництво правоохоронцям. На Київщину хлопці заїхали у першу неділю квітня. Зведений загін очолив Андрій Гожій.

“Особисто для мене війна розпочалася ще у 2014 році. Якщо дехто після того, як росія вдерлася на територію України та незаконно анексувала Крим, плекав надію, що це тимчасово, то я розумів, що кацапи без України не зможуть існувати. росія не та країна, не та нація, яка просто так дасть нам утримати свою незалежність”.

Андрій Гожій – начальник сектору дізнання Головного управління Нацполіції Тернопільщини. Війна для нього розпочалася, як і для багатьох силовиків, ще у 2014 році. Саме тоді поліцейський у складі зведеного загону поїхав на схід України у місто Попасна. Після вторгнення росіян у лютому 2022 він один із перших зголосився їхати й боронити свій край.

“Я прийняв рішення, тим більше я офіцер, коли, як не зараз. Ми приймали присягу і вибору не було. Страху, як такого, не було взагалі, бо дома сім’я, діти, батьки. Я розумів, що потрібно захищати. Я бачив, що у 2014 році робилося на сході України і не хотів, щоб це прийшло в мою домівку на Тернопільщині”.

Шостого квітня загін під керівництвом Андрія Гожія вирушив на Київщину. Буча, Гостомель, Макарів… – це лише частина населених пунктів, які хлопці мали підготувати до повернення місцевого населення. Росіяни уже тікали, але частина загарбницьких військ все-таки лишалася на території, ховалася по лісах та селах.

“Мотивувати не потрібно було нікого, бо добровольців було в 3 рази більше, ніж потрібно. Я особисто з кожним говорив, пояснював і всі знали та розуміли, що ми маємо робити. Всі знали, куди ми їдемо. Ніхто не боявся, ніхто не вагався. Були й такі, що до сьогодні ображаються, що я їх не взяв тоді”.

В душі була порожнеча, – пригадує поліцейський. Дорога, яка завжди була заповнена транспортом, на якій ніколи не припинявся рух, перетворилася на пустку. Лише де-не-де у вікнах сиділи люди і благословляли та хрестили колону військових на добру путь й щасливе повернення додому.

“При в’їзді в Київську область нас зустріла розбита ворожа техніка на дорогах, знищені цивільні машини. Ми застали все те, що залишили росіяни – розруху”…

Загін Гожія стартував із міста Макарів і поступово, день за днем, квартира за квартирою, будинок за будинком, просувався в напрямку столиці.

“Наша робота полягала в зачистці території, виявленні вибухонебезпечних предметів, бо населення в той час ще не було, але люди планували повертатися і від нашої роботи залежало їхнє життя, їх спокій та безпека. Ми обійшли та оглянули кожен будинок, господарство, кожен сарай та гараж. Вражала підступність росіян. За Макаровим стояла банка біля входу в будинок, а під нею вибуховий предмет. Зверху на банці кошик з живим котиком, який нявчав й просив їсти. Я зрозумів, що в росіян людська сторона відсутня взагалі”.

Тікаючи, росіяни залишили чимало “подарунків” у самих будинках. У квартирах вони поробили розтяжки, поховали міни, а в простирадла позамотували гранати. Один необережний рух – і все могло підірватися.

“Узбіччя доріг, поля, будинки – було все заміноване. Дорогою ми старалися, якщо їхати, то лише центральною. На шляху валялися уламки будинків, арматура, скло. Проблема, з якою ми стикалися найбільше – це пробиті колеса. Шиномонтажів нема, світла нема, колеса різалися. Ми використовували транспорт по мінімуму. Доїжджали до точки дислокації і працювали методом обходу”.

За словами Андрія Гожія, він разом з хлопцями працювали у світлу пору доби, а тому намагалися робити усе швидко, але якісно. Ми знали, що по селах та в лісах ховаються окупанти, які переодягнулися в цивільний одяг. У такі моменти інколи слово “паляниця” спрацьовувало, як годиться.

“Місцеві розповідали, що неподалік села Немішаєве стояв мінометний розрахунок з якого вівся вогонь по Бучі. Люди показали нам напрямок. Там був хутір і я разом з товаришем пішов туди. Ми нарахували споряджених 94 міни 120 калібру. Міномету не було, певно встигли забрати. Ми зібрали усі ці міни й передали нашим ЗСУ. Хлопці повернули їм їхнє в бахмутському напрямку».

Людей на вулицях практично не було, але ті, хто залишився, зустрічали воїнів та поліцію душевно – обіймами, подякою та гарячим чаєм. Саме ці щирі емоції надихали наших хлопців і стимулювали працювати далі.

Ми зупинилися поїсти, коли до нас підійшли місцеві – дві дівчинки й жінка. Дівчинка дістала браслет з написом “Все буде Україна” і сказала, що цей браслет сплела, коли тут були росіяни і вона сиділа в підвалі. Вона подарувала його мені”.

Навкруги панувала розруха, стрес, страх та небезпека. Андрій каже, що страху не мають лише психічнохворі люди. Страх є завжди й страх – це самозбереження. Якщо не боїшся, то інстинкт виживання відсутній. Проте з кожним днем звикали, втягувалися і навчилися визначати звідки й що летить.

“Ця війна повинна закінчитися лише нашою перемогою. Ми не повинні нашим дітям передавати війну. У мене 2 сини і я не хочу, щоб вони виправляли наші помилки, помилки попередніх поколінь. росія не дасть нам вільно існувати, якщо вона залишиться такою, як є зараз. росія повинна розпастися. Ми розуміємо, що на даний час там нема керівництва, яке б підтримало Україну. Нам треба жити, як Ізраїль. Завжди бути готовими. Для чого державі армія – щоб запобігти, а якщо це не вдається, то стримати”.

Андрій Гожій від себе та від імені усіх побратимів вдячний волонтерам та небайдужим жителям не лише України, але й світу. Люди віддавали останнє. Проблем із забезпеченням не було. Була техніка, харчі, провіант, забезпечення – у нас все було».

Вдруге Андрій Гожій із загоном поїхав у відрядження наприкінці червня. Цього разу це був Бахмутський напрямок.

«Поліція під час повномасштабного вторгнення виконує свою роботу на відмінно. ЗСУ, поліція, Нацгвардія та рятувальники знаходилися у містах, де велися бої. Першими прийняли удари окупантів поліцейські разом з військовослужбовцями».

Довідка: 20 жовтня розпочалася двісті тридцять дев’ята доба героїчного протистояння Української нації російському широкомасштабному вторгненню. Ворог, порушуючи норми Міжнародного гуманітарного права, закони та звичаї ведення війни, завдає ударів по критичній інфраструктурі та помешканнях цивільного населення.