Страшна історія жінки, яка пережила сексуальне рабство

Поговорити з людиною, яка пережила сексуальне рабство, – нелегка справа з двох причин. По-перше, щасливців, яким вдалося вирватися на волю, дуже мало та й на контакт вони йдуть вкрай неохоче. Зателефонувавши у десяток реабілітаційних центрів, все ж вдалося вмовити на розмову одну із жертв сексуального рабства. Місце та час назвала моя співрозмовниця – пізно ввечері в одній зі львівських кав’ярень. На інтерв’ю погодилася після аргументу: щоб застерегти інших.

Непритомну, її знайшли на вулиці

Перед тим мені у Центрі, назву якого я пообіцяла не називати, розповіли, що дівчина проходила реабілітацію рік тому. Тричі працівники Центру рятували її від спроби самогубства та передсмертних станів, викликаних алкоголем та наркотиками. “Ми знайшли її непритомну на вулиці, – розповіла соцпрацівник Галя. – Руки усі були в синцях, поряд – порожні пляшки з-під алкоголю та використані шприци. Три місяці дівчина вперто намагалася заподіяти собі смерть, істерично повторюючи: “Я не можу після цього жити!”. Лише через півроку вона розповіла свою жахливу історію нашому психологу”…

Сиджу у напівтемній маловідомій кав’ярні, нервую. Раптом мій погляд спиняється на темній постаті молодої худорлявої жінки, яка щойно зайшла до зали. Я не помилилася – це вона. Уся в чорному, наче з якогось кіно про спецагентів, мовчки сідає за столик, який також замовила наперед, озирається на всі боки і лише після цього знімає свої широкі окуляри і чорну шовкову хустку. Переді мною – молода жінка з надзвичайно помітними як для її віку (25 років) зморшками, холодними збляклими очима та пофарбованим чорним волоссям. Жодних прикрас чи слідів косметики. Лише глибокий шрам над бровою.

“Що, на шрам задивилася? – першою промовила жінка. – Це ще “квіточки”, не бачила ти моєї спини та ніг, порубцьованих батогами. Я погодилася на зустріч, лише щоб вберегти таких самих дуреп, якою колись була і я. Усі думають, що за кордоном нас усі чекають із розкритими обіймами. Ага! Чекають! А потім зачиняють у підвалах і тільки випускають відробити гроші, які ти наче комусь заборгувала”.

Дівчина захлиналася від емоцій, вона то нервово била пальцями по столі, то закурювала чергову сигарету, то пила міцну каву. На запитання, як же її звати, відповіла: “А називай мене як завгодно: Марія, Наталя, Ірина, Оля, Світлана. Я не одна, я краплинка у морі тих сліз, які виплакали українські дівчата там”. Врешті-решт, дівчина сказала звертатися до неї на ім’я Марія. До речі, при розмові вона часто цитувала найбільш відомі уривки з Біблії. Це пояснюється просто: тепер дівчина працює у тій же християнсько-громадській організації, яка колись підібрала її на вулиці.

“Ці вербувальники – прекрасні психологи”

“З чого усе почалось? У сімнадцять років я закінчила одну зі львівських шкіл і намагалась вступити до омріяного вузу. Батьки мені нічим не допомагали, хоч і не були бідними людьми. У нас в сім’ї панував принцип: “кожен сам за себе”. Я була дуже пізньою дитиною, брат уже одружився, коли батьки дізнались про небажану другу дитину. Не раз, як підросла, доводилось чути, як батьки “радісно” говорили про мою особу: “Нам до пенсії ще пару років, а тут вона на голову взялася!”

– Уявляєш, я була для рідних батьків нещастям?! – емоційно розповідала Марія, докурюючи другу сигарету. – Отож я закінчила школу. Звичайно, не на самі п’ятірки, але мала усі шанси вступити до університету. Я хотіла бути вчителем української мови та літератури, адже ще зі школи мала до цього хист. Але не вступила. Вступили діти, чиї батьки їм допомогли у цьому. Вдома батьки почали мене сповідати, мовляв, я така бездара, ніде не вступила і тепер буду далі сидіти їм на спині. На що я дуже образилася і, гримнувши дверима, пішла з дому. Найперше, на що у мене вистачило фантазії, це було піти у якийсь бар і напитись. Згодом пішла на дискотеку…”.

Саме ця дискотека стала для Марії фатальною. До неї підійшов чоловік тридцяти років – гарно одягнений, від якого пахло дорогим одеколоном. Незнайомець поцікавився, чому вона така сумна. Чоловік був дуже галантний та уважний, не дозволяв собі нічого зайвого. Він видався дівчині втіленням найбільшого добра у світі, адже так з нею ще не говорили, а головне, запропонував такий простий вихід зі скрутного становища.

“Він сказав мені: “От попрацюєш менше як півроку за кордоном, та й заробиш собі на найкращий університет, на нові модні шмотки та ще й на квартиру – подалі від своїх предків. Та й що то за робота? Склянки мити у дорогому ресторані. А ти знаєш, скільки в тебе буде вільного часу на екскурсії, музеї, театри… Треба лише зробити перший крок. А гроші я тобі сам позичу, бо знаю, що ти їх зможеш віддати за декілька тижнів”, – розповідала далі Марія із сумною усмішкою на обличчі. – Ці вербувальники прекрасні психологи. Він запропонував мені саме те, про що я так довго мріяла і що здавалося мені таким далеким та нездійсненним. А тут цей чоловік просто підніс мені мою мрію на тарілочці, ще й так гарно описав усе до деталей…”.

Далі був скандал із батьками, які дорікали дівчині: “Що, проституткою за кордон зібралася?”. Тоді дівчина гордо відповіла, що працюватиме у дорогому барі у центрі Стамбула. Славік, так звали вербувальника, попередив, що не потрібно брати багато речей, лише найнеобхідні- ше. Мовляв, у Стамбулі вона зможе купити собі значно кращі та якісніші речі. Марія сліпо вірила кожному слову, зовсім не вловлюючи гіркої іронії: на новій роботі одяг їй справді не буде потрібний. Свою валізку вона востаннє бачила в українському аеропорту, коли сідала на літак. Тоді ж у неї Славік забрав і паспорт, начебто для оформлення якихось документів.

“Невже за весь цей час у вас не виникло жодного сумніву щодо цього незнайомця і його пропозицій?” – не вірилось мені. “А які у мене мали бути сумніви? Я тільки закінчила школу, навіть не була повнолітньою, ніякої підтримки від батьків, залишитися ніхто не вмовляв. Перші підозри закрались, коли я вже була в літаку і летіла не разом зі Славіком у першому класі, а в останньому, де, крім мене, було ще декілька дівчат – Віка, Юля і Таня. Пам’ятаю їх, ніби як учора бачила. Що з ними сталося, не знаю, – Марія затнулась і після кількасекундної паузи продовжила. – Ми почали знайомитись. Виявилося, що всі знаємо Славіка і всі їдемо працювати посудомийницями у ресторані, що у самому центрі Стамбула. Я почала панікувати. Найстарша серед нас Таня обрізала: “Не вдавай із себе дурочку, ніби ти не знала, які тарілки будеш мити”. Пам’ятаю досі, як холодний піт обпік мене після почутого”, – пригадала Марія.

З’явився Славік. Він ще раз показав дівчатам зображення ресторану, розповів, як добре і комфортно їм працюватиметься у цьому райському місці, а потім у аеропорту передав “товар” “своєму другові дитинства, який їх і пальчиком не зачепить” Мурату. Славіка дівчата більше не бачили.

“Або відробляй, або депортація”

“Ні, спершу нас справді поставили мити тарілки у якомусь кабаку, якому до ресторану було дуже далеко, а до центру Стамбула – ще далі.. Хоча, хто його знає, точного місця розміщення цього закладу я й досі не знаю та, дай Боже, щоб уже ніколи і не дізналась… Нас розкинули по різних барах, тож ми більше ніколи не бачились. Як і слід, перед початком роботи у закладі харчування у мене взяли усі можливі аналізи крові та інших органів. Я ще тоді, наївна, подумала, як тут за нас дбають. Вже потім зрозуміла, що дбали зовсім не про нас. Одного вечора, коли саме добігав кінця мій термін стажування на цій роботі, господар бару не дорахувався у своїй касі кругленької суми. Усі підозри впали на мене, навіть знайшовся свідок. Мене поставили перед фактом: або відробляй, або депортація. Відробити у цьому ж барі мені не дозволили, бо “не хотіли більше тримати злодюжку”. Я мала віддати борг через день, інакше – депортація”. А далі до дівчини підійшов ще один “добродій”, на кшталт Славіка, і запропонував залагодити її проблему – за одну ніч з ним. Неймовірно, але дівчина погодилася. Вона втішала себе думками, що це буде один-єдиний раз, далі віддасть борг, а потім знайде пристойну роботу. Але насправді у неї не було вибору.

Били, не давали їсти, ґвалтували і знову били!

Того ж вечора її зґвалтували одразу троє чоловіків, після чого оголосили свій вердикт: “Годиться”. Марію закрили у кімнаті, де були туалет та ванна. Двері відмикали лише для того, щоб запустити наступного клієнта. їсти спершу не давали, казали, хай вгамує свій “хохляцький” дух. (Ти диви, і турки такі слова знають!) “Нас били, не давали їсти, ґвалтували, а потім знову били. Тим, хто намагався оборонятися, кололи наркотики… – розповідає Марія. – За день у мою кімнату запускали до двадцяти клієнтів. В низу живота страшенно нило та боліло. Щоб полегшити біль, ми просили клієнта замовити випивку. Та від алкоголю не ставало легше. Біль тілесний доповнював біль душі, було гидко лише від однієї думки про все те… Мені зараз 25. 3 17 років я працювала проституткою у борделях Стамбула. Приблизно раз на півроку «работорговці» змінювали свої точки, проте, як не дивно, клієнтура практично не змінювалася. Десь на шостому році життя у борделі я, нарешті, змирилась зі своєю долею, яка била мене ще з дитинства. Але у 2006-му на бордель було здійснено поліцейський рейд, і мене депортували в Україну. Як жити далі, я не знала, хоча нас і спровадили у якийсь реабілітаційний центр, з якого я втекла наступного дня. Повертатись до батьків не було сенсу – вони відреклись від мене ще задовго, як я стала проституткою за кордоном. Почала пити. Коли гроші, які мені дали у соціальному центрі реабілітації, закінчились, спробувала заробляти на життя звичним для себе шляхом, але тут, в Україні. До речі, в самій Україні також торгують людьми, але це інше. Потім мене підібрали люди з благодійної організації. Я у них пробула більш як рік і, нарешті, подумала, що життя налагодилось. Але ні, неприємності тільки починаються”, – криком випалила жінка і раптом вилетіла з кав’ярні. Ані її поведінка, ані останні слова мені були не зрозумілі, отож зателефонувала ще раз у реабілітаційний центр. Там мені все пояснили: “У Марії – СНІД”.

 Оксана Жила, Золота Пектораль