Дністер: між гарячим і ще гарячішим

Коли у водній подорожі Дністром з берега до вас лунає «куда путь», єдина сутнісна відповідь – до моря

Люди завелися понад Дністром із прадавніх, кам’яних часів. На місці сучасних сіл археологи понавишпорпували по кільканадцять (а де менше – недостатньо ревно шукали) стоянок різних періодів. Он поруч впадіння в Дністер річки Бистриця відомі аж 4 стоянки, тільки з верхнього палеоліту (під покривом 3-5 м піщано-гравійної суміші, якшо шо).

Від цього місця до моря Дністру залишається пропетляти  – рівно! – 1111 км. Не вірите, перевірте лінійкою.  

Офіційно Дністер тече 1362 км. Але ще якихось 150 років тому безпосередня довжина русла Дністра в межах королівства Галичини і Льодомерії була довшою, значно довшою. 

Обсервуємо на австрійських мапах: у XVIII-XIX ст. на Дністрі (від Розвадова до Жванця) численні острови, оточені старицями; русло лягало на ландшафт великими закрутами. Заплави і мочари булькали собі автономно, об’єднуючись в часи повеней в один Великий Дністер.

Насправді, вся ця придаткова система Дністра відігравала регулюючу функцію, вбираючи хвилі раптових паводків, віддаючи після чого воду протягом періодів засухи «по ложці» воду. Тому Дністер не пересихав критично, як зараз восени. Але після того, як значна частина стариць-заплав була врегульована-відрізана від основного річища дамбами, щось ми втратили напевно назавжди. Якщо пригадувати наслідки катастрофічних повеней на Прикарпатті ‒ найбільше страждають ті села, території яких були «захищені» зроблені радянськими криворучками дамби. Вони обов’язково проривалися, і коли в природних межах Дністер знов повертається в береги, за дамбою смердюче болото, без жаб (кажуть, їх ловлять і здають в ресторани по 25 грн за голову).  Замість природного механізму регулювання в наш час себе намагається позиціонувати вітчизняна гідроенергетика. Декларовані завдання:

«в першу чергу, боротьба з повенями, потім гарантоване водозабезпечення,  і на третьому місці  (а не на першому, як можна було б подумати із словосполучення «гідроелектростанція») ‒   вироблення дешевої, екологічно чистої енергії»

читати більше тут: займатися життям на берегах Дністра 

В умовах таких різноманітних habitats (природних оселищ) птахи, риба і гадина, хижа і не дуже звірина, мали право вибору ідеального середовища (адаптація до якого і «вишліфувала» їх, як вид), за власними потребами та забаганками. До нашого часу більшість цього біорізноманіття або виздихало, або ж на ладан дише аки реліктові ендемічні види. Середовища, в яких вони були успішними, вже змучені людьми. Ми, homo sapiens – не «над природою», а її частина, в якості неприскіпливого суперхижака по типу сонячного окуня чи саранчі.

Вчені стверджують, що перехід від мисливства до рибальства відбувся не раніше 12 тис років тому (в мезоліті), коли основне поголів’я великих тварин вже вжили для гастрономічних потреб. На мезолітичних стоянках, поміж всякої галантереї, знаходять риболовні знаряддя (згрубша такими ж тенетами з тягарцями автохтони-подністерці послуговуються до нашого часу).

На відміну від хай буде борсуків, яким для повноти щастя достатньо їсти і кохання, людина розумна як біологічний вид ‒ соціалізована істота. Страждає від творчості, самореалізації, створення та вирішення проблем. З метою реалізації цих потреб, Дністер здавна використовували в якості транспортної артерії. 

 Ті ж самі «природні особливості» русла Дністра, виключні для біорізноманіття, накладали суттєві обмеження для навігації човнів. До пори до часу люди не володіли технологічними можливостями врегулювати фарватер ‒і не мали б і до нашого часу, якби не бабця Австрія. Австріяки майстерно займалися не лиш геодезією: вже наприкінці 40-их років XIX ст 10 з хвостиком км Дністра регламентовано гідротехнічними спорудами (дамбами).

*

Станом на середину XIX ст сприйняття річки Дністер, як транспортної артерії, було природним/логічним ‒ бо ж яка альтернатива до дністерських хвиль? Першу колію на Галичині (ві Львів) збудовано лиш-но 1861 року. До кінця  (XIX) століття, зусиллями Товариства побудови Подільських залізниць, залізничні гілки були розведені до основних економічних центрів краю.

(До появи залізниці), звісно, галицькі комерсанти раділи б з’яві збуту продукції напряму на європейський ринок, от як водним шляхом-річкою Тисою (впадає в Дунай), їх колеги-закарпутчики могли транспортувати ліс просто до Відня. На жаль, продукція, створена над Дністром, мусила рухатися, куди тече та річка – на південний-схід, до моря, до порту Одеса; детермінований торговий партнер ‒ Російська імперія (куди входило на той час Східне Поділля/Південь України).

Саме дари лісу (дерев’яні плоти з пиломатеріалами)  ‒ основна продукція з берегів Дністра в межах тодішньої Галіції-Льодомерії. Існувало певне лоббі, пов’язане з торгівлею  лісом, а ще більше ‒ із реалізацією дерев’яних транспортних суден. Щорічно із галицьких/буковинських повітів понад Дністром  ставили на воду більше 2000 човнів (в літературі ‒ «галер»), завантажених брутто сільськогосподарською продукцією. На Півдні хліб (зернові культури) завжди кращої якості, тому не хліб-нетто, а саме тара-дерев’яні судна були основним ходовим товаром.

 

Старий анекдот: совєцький солдат тарабанить через КП тачку з гівном ‒ одну, другу, третю. СторОжа, щоразу впіймавши облизня в тачці, нарешті, його вмовляє (тобі нічо не буде і бутилка) зрадити таємницю, що саме він краде.

‒ Тачки!

 Важливо, що у виробництві човнів задіювали масу робочих рук. Після скасування кріпацтва 1848-ого року, галицьким комерсантам мусово було оплачувати їх працю, відповідно, програвати в конкуренції з кріпацькою працею задарма в Російській імперії. Проте, реформа за порєбріком була неминучою. На момент відміни кріпацтва (в них було скасоване 1861-року), галицький бізнес вже оговтався від нових господарських зносин ‒ і вже він мав перевагу. Ніби так, але трохи не так (вказували тодішні аналітики зі стратегічним мисленням): «одвічні партнери», програючи в ринкових умовах, доклали б усіх зусиль недобросусідськими методами, щоб не допустити конкурентів до моря. 

За вагою цих всіх причин, коли у 1850-і на Галицькому Дністрі виникали перші пілотні проекти пароплавних товариств, вони одразу «а наш човен шкробає по дну». В альтернативній технології ‒ пароплавах, вбачали загрозу консервативній економічній моделі, яка всіх місцевих влаштовувала «працює, не чіпай». Формат акціонерних товариств передбачав загрозу входження в регіон Великого Капіталу. Регіональні еліти доклали всіх зусиль, щоб, попри гучні декларативи й прокламації, пароплави плавали майже виключно в околицях Галича.

Один із засновників Товариства парового судноплавства на Дністрі в  місті Галич (1863-1932) граф Густав Блюхер фон Вальдштадт, внук того самого  генерал-фельдмаршала Гебгард-Леберехт фон Блюхера, об чию армію спіткнувся  Наполеона Бонапарта під Ватерлоо в червні 1815-ого.  Цікаво, що граф Густав був фактичним засновником Гермаківського дендропарку, про що ми писали раніше 

Гермаківський дендропарк на Борщівщині: понад 200 років історії

як кораблі в ставку

Вроді тока начав плавать, а уже на дну

Но це не тітанік, тут ніхто не втонув

Хто тут утоне, тут глубина три метра

Глубина три метра над уровнем глини,

А глина з запахом ваніліна

Курган і Агрегат, «В Ставку Кораблі» 

Справи Товариства пароплавного товариства йшли не надто добре, бо зовсім погано ‒ в них постійно щось тонуло і ломилося. Природний повеневий режим Дністра множив на нуль всі спроби окультурення. І хоч регулювальники водного руху писали, що «розчищення потребує» 314 км русла (від Розвадова до Жванця), фактично, роботи проводилися на 14-и кілометрах, де пароплави від кар’єру поблизу с.Дубівці тягали баржі  з будівельним матеріалом і періодично терпіли пароплавні катастрофи. А що ви хотіли? ‒ Дністер примхлива річка, легким помахом руки в часи повеней перетворюється у прийшли великі хвилі й забрали всьо то що я ліпив.

Подейкують, що через всі ці кризи з його пароплавним товариством граф Блюхер фон Вальдштадт не витримав і помер.

 *

Після кризи Першої Світової, в 1920-их роках, вже польський окупаційний уряд набрався наглості здійснювати Дністру пацифікацію ‒ після ідеї-фікс будівництва водного каналу “Сян-Дністер” (1927) в 1938-ому професор львівської політехніки М. Матакевич пропонує прокопати водну магістраль між Балтійським-Чорним морями, через Віслу-Сян-Дністер-Прут-Дунай. На щастя, (для Дністра), плани поховала (разом з Матакевичем, 1875-1940) Друга світова.

Надзвичайно цінний в XXI ст ресурс людства ‒ прісна чиста вода. Якщо її відвернути від основного русла в канал, на планеті немає «якоїсь іншої води»  натомість. Ніщо нізвідки не виникає, а крім кількості, грає роль води якість. Самовпевнені дії «регулювальників природи» викликають ланцюгову реакцію екологічних катастроф. 

Оригінальні плани «річок навиворіть»  ‒ то не лиш епоха радянської гідроінженерії (розвернути річки Сибіру в потойбіччя степів Середньої Азії). В наш час розглядається (на найвищому державному рівні), «Проект міжнародного водного шляху Е40» між Балтійським-Чорним морями, через Чорнобильський радіаційно-екологічний біосферний заповідник. Професіонали вже знайшли спосіб, як обійти хирляві бар’єри, виписані в природоохоронному законодавстві (пов’язані із зонуванням території).

У радянський період  «судноплавство на Дністрі» носило «косметичний характер». Мало місце бути а наш човен шкробає в 1960-і-70-і  теплоходів (від Заліщиків до Могилева-Подільського). Після побудови наприкінці 1970-их греблі Новодністровської ГЕС довгі «трансдністерські» рейси всьо. Проте, руслопоглиблювальна служба, під шумок «користі для навігації», продовжувала шкробати з дна Дністра піщано-гравійну суміш, «поглиблюючи фарватер» повсюдно на Дністрі («від Розвадова до Жванця»).

Дністер в межах Новодністровського водосховища, що наповнювалося протягом 1980-их, в наш час перетворений (злою чаклункою) на штучну водойму озерного типу. Саме такою ‒ із застійною водою, ставковою рибою та прудкими моторними катерами його знає покоління, народжене не раніше 1980-их. Ми вже не застали тут живого Дністра, тому толеруємо поточний стан водойми (колись-річка Дністер перетворилася на трупа, привабливого (от як Ленін в мавзолеї, чогось ж на нього приходять дивитися, хоч він і  неживий! На ньому цілком мешкають різні живі мікроорганізми, може й рідкісні, захищені конвенціями про біорізноманіття).

По факту, основний транзит в нашому регіоні здійснюється за допомогою автомобільного транспорту. При всій стратегічності «альтернативи» ‒ залізниці  ‒ колії до (більшості) периферійних міст Тернопільщини (Скалат, Іване-Пусте, Бережани, Скала-Подільська, Гусятин, ..) полишені не нами, але нами занедбані і осквернені. Виглядає як в кіно, де на запущеній станції  в будці починає битися в припадку телефонний апарат.

Останні десятиліття Дністер вище Новодністровського водосховища (умовно вище впадіння Збруча, те, що ми називаємо «Дністровським каньйоном») поступово почав повертатися до природного вигляду (з косами, мілинами, перекатами, іншими, непоєднуваними з господарським судноплавством, речами). 

Концепція «Дністра для потреб водного транспорту» ‒ десь посередині між нісенітницею і злочином проти людства. Проте,  транзитна функція Дністра, безумовно, є ‒ але не для народе мій, замучений, розбитий, мов паралітик той на роздорожжу («народного господарства»), а транспорту (міграцій) прісноводних видів риб. Не ададромних(!):

Анадромні види риб — ті, які для набутків (нагулу) мешкають в солених (морських ) акваторіях, а для нересту повертаються у прісноводні водойми 

Після першого (гребля ГЕС в м. Дубосари, Молдова, 1950-і)  і останнього цвяху в труну Великого Дністра (гребля ГЕС в м.Новодністровськ, на стику 70-их-80-их) анадромні риби (мова, допершу, про більшість видів осетрових ‒ білугу, севрюгу, осетра руського й осетра-шипа), від Дубоссарської ГЕС і до самих витоків закінчилися.

До побудови Дубосарської ГЕС  на Дністрі від с. Наславча  до Дністровського лиману було 62 гравійних та 16 піщаних перекатів, загальною протяжністю близько 112 кілометрів (!!!), а також 54 острови. 

 Відбулося знищення (затоплення) більшості оселищ (мілководних піщано-гравійних ділянок), на яких осетрові і терлися (нерестилися). Вище Новодністровської ГЕС залишилася тільки стерлядь повністю прісноводна («на плаву» її популяція  підтримується за допомогою постійного «штучного дихання» (заходів зарибнення). 

Всі (вцілілі) види осетрових риб є під захистом Боннської конвенції ‒ міжнародної угоди, підписаної Україною 1979 року. (збереження наземних і морських мігруючих видів птахів та тварин (риби також тварини, хай і мовчазні). 

Природні середовища (оселища) захищає Бернська Конвенція (про охорону дикої флори та фауни).

У статті 9 Конституції передбачено, що «чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України».

Також завдає захисту і вітчизняна природоохоронна система. От від 12.12.1994 р. ганебна практика видобутку з річок шутиру (піщано-гравійної суміші), згідно правового поля України, оголошена  злочином (шутир зазначений в переліку, як корисні копалини загальнодержавного значення). Тому саме контроль з боку міжнародних угод та конвенцій про права та свободи птахів, риб, гадини, хижої і не дуже звірини (зазначені в Конституції України) є дієвим. Щоб не було, як в прикладі  з Чорнобилем вище за текстом. 

Або: 03.12.2020 у вітчизняне правове поле було введено Закон про внутрішній водний транспорт, зокрема:

71) судновий хід (фарватер) – безпечний для навігації прохід внутрішнім водним шляхом, позначений на карті, а за необхідності ‒ також навігаційними знаками (засобами навігаційного обладнання) на місцевості;

Всі ми 30.04.2021 мали можливість спостерігати повідомлення в газеті м.Заліщики  («узгоджений з місцевими органами державної влади») про Оголошення про початок громадського обговорення звіту з оцінки впливу на довкілля, де зокрема мріють про розчистку р.Дністер для облаштування суднового ходу «на протязі 21,5 км» (від с.Устечка до Печорної). 

Найцікавіше те, що ми маємо справу із Dumb & Dumber( Великим і ще-більшим-Злом).

Знищення Дністра каскадом ГЕСів ‒  поки відбувається тільки декларація про наміри. Якщо цей процес почнеться по-дорослому, найактивнішу опінію супроти гесівців відіграватимуть саме ті, хто зараз перетворює Дністер на промисловий кар’єр. В них є мотив, є ресурс. Бо з  дна водосховища шутир не добудеш. По замислу одних, от поблизу Городниці має бути гребля, інших – кар’єр:

“Робочим проектом передбачено, що розчистка р. Дністер від алювіальних та ґрунтових відкладів з дна русла здійснюватиметься земснарядом та екскаватором з навантаженням на баржу та автосамоскиди, для планування території використовуватиметься бульдозер.

Дана альтернатива є оптимальною і технічно обґрунтованою для організації і покращення суднового ходу, збільшення навігаційних глибин, покращення використання рекреаційного потенціалу прибережної території, а також домінуючою і загальноприйнятною в Україні” .

(Повний текст за посиланням в Єдиному реєстрі з оцінки впливу на довкілля)

Андрій Мельничук, магістр екології

фото автора та Петра Площанського