Люди в печерах на теренах Дністра були 7-10 тис. років тому: що таке спелеологія і звідки взялася

«10 млн років тому дно Сарматського моря служило збірником усілякого непотребу, який з плином часу трансформувався на 20-и метровий пласт гіпсу. Оскільки підрядник виявився недобросовісним, гіпс вкрився цілою мережею прикрих тріщин. Біда ніколи не ходить одна ‒ крізь тріщини почала протікати вода. Збутися її вдалося лиш в останні 100 тисяч років, але на вогких печерних стінах, мов грибок, почали наростати різноколірні кристали (зі швидкістю 1 мм + ‒ за тисячу років). Наступила  «коридорно-гротова стадія розвитку» ‒ в печері з’явилася можливість дихати. За першої нагоди в підземелля вповзла людина не зовсім розумна, але достатньо, щоб намалювати на стіні улюбленого себе, з луком чи бубном.

Короткий період в історії людської цивілізації, коли дозволено було залишати  петрогліфи на скелях чи стінах печерах ‒ кінець-початок XIX-XX століття. Саме тоді своїми каракулями вкрили Писаний камінь Василь Стефаник,  Осип Маковей та інший квіт української інтелігенції. Стосовно сучасників же, суспільна думка категорично таврує створення нових петрогліфів, аки вандалізм.

Перша зафіксована вченими людська інвазія (вторгнення) в печери на теренах Верхнього Дністра мало місце бути 10-7 тис. років тому. У привхідному гроті печери  Баламутівська (на буковинському березі Дністра) знайшли сліди мезолітичного художнього пленеру  ‒ більше півсотні малюнків (орнаменти, тварини, людські постаті з луком і шаманським бубном). «Привхідним» грот став внаслідок обвалу на тій же межі XIX-XX ст., коли за допомогою стамески крізь Писаний камінь в історію прошкрябувалася Ольга Кобилянська.

Прадавні маляри в художню майстерню-грот проникали крізь якийсь інший вхід, ніж вчені від 1951 року і пізніше ‒ зображення виявилися вкриті зверху тонкою кристалічною плівкою (міліметр якої росте за 1 тисячу років), а могла вона утворитися лиш глибоко в печерних надрах.

На жаль, зображення не є, а саме «були» ‒ разом з вченими, в мальований грот крізь свіжий провал проникали холодні, теплі, а потім знову холодні  і знову теплі атмосферні маси. Внаслідок кріогенного вивітрювання гіпсову стелю гроту вкрила ціла мережа тріщин ‒ підрядник знову виявився недобросовісним. В наш час залишки малюнків побачити можна, але лиш якщо точно знати, де їх знайти. І якщо перші вчені на долівці гроту не мали каменя, за який зашпортатися, то зараз пройти по ньому на лабутенах і в восхітітєльних штанах чорт ногу зломить».

І от, нарешті справжній археологічний феєрверк! Протягом 700 років (6000-5300 років тому)  печеру Вертебу поблизу села Більче-Золоте експлуатували носії трипільської культури. За результатами археологічних робіт Г. Оссовського і пізніше                         

В. Димитрикевича на перетині XIX-XX ст., знайшли і акуратно поскладали більш ніж 35 тисяч (!) знахідок ‒ в першу чергу, мальованої кераміки. «Наддністрянська Помпея»-Вертеба надала дослідженням подільських печер історико-культурного спрямування ‒ а іншого сценарію і не могло бути: Готфрід Оссовський починає досліджувати Вертебу ще в 1891 році, за два роки до того, коли (1893) Едуард Альфред Мартель вводить у вжиток сам термін «спелеологія».

 

Батьки-засновники світової спелеології  ‒ Е.А. Мартель та Норбер Кастере. Батьки засновники американської/світової демократії ‒ Вашингтон, Джеферсон, Лінкольн та Рузвельт. Монумент в гранітній горі Рашмор вирізаний в 1927 році. В граніті печери не утворюються, тому нерукотворними пам’ятниками засновникам спелеології є самі досліджені печери.

По теорії шести рукостискань кожна людина опосередковано знайома з будь-яким іншим жителем планети через недовгий ланцюжок спільних знайомих (в середньому складається з шести осіб). Подібну теорію можна прикласти і в розрізі часу – моя червона нитка через Володимира Добрянського крутиться до Онисія Тура, до Леонтія Скібицького, до Карла Гадачека, Юрія Полянського … тобто, якщо ви дочитали текст до цього місця, так і до Рудольфа Вірхова чи самого Карла Ліннея недалеко. Зрештою, згадана нижче Ольга Кобилянська товаришувала з Лесею Українкою, яка племінниця Драгоманова, який наставник Франка, який… не тільки краєзнавство Тернопілля клубок червоних ниток. 

*

Археологічні артефакти в підземних порожнинах Верхнього Дністра не є рідкістю ‒ окрім Баламутівської, мезолітичні пам’ятки знаходив Леонід Мацкевий, знаходив також ранньозалізного та трипільського часу. Проте, більшість знахідок були зроблені у невеликих печерах, гротах, кавернах, під скельними навісами. Станом на 2021 рік в кадастр лиш Тернопілля вписані 130+печерних об’єктів від 5 м до 250 км+ ‒ але коли мова про саме про багатокілометрові лабіринти в гіпсах, такі об’єкти є, передусім, геологічними пам’ятками природи.

Цікаво: в Збруцькому культовому центрі на горі Богит археологами виявлено два вертикальні колодязі, які, вірогідно, мали збруцьке культово-центричне призначення. Генди на городищі Звенигород, у вирубаному в скелі колодязі, забитого глиною та камінням, виявлено зіщулений кістяк чоловіка із пробитим черепом,  томагавку та кераміку ХІІ ст. На роль «культового роль жертовного колодязя» сватають також подібну до збруцьких колодязів «Турецьку криницю» ‒ вертикальну, вирубану в гіпсі штольню (за кілька кілометрів від згаданої вище Баламутівської печери) ‒ гезди давньоруський язичницький храм XI-XII ст. ‒ зрештою, всі об’єкти досліджені та інтерпретовані одним дослідником. Знайти культурний шар в Турецькій криниці поки не судилося ‒ на глибині 13,6 метрів, на чесному слові, підвисла підступна каменюка; при спробі підкопатися під нею до вірогідних людських кістяків можна залишити свій.

Не раніше кінця XIV століття в гротах Дністра та його приток поширився культ святого Онуфрія. Останні монахи-відлюдники доживали віку вже паралельно колгоспам та іншому соцреалізму.

Для місцевих мешканців печери були схованками, в яких можна було пересидіти ворожий напад ‒ от як для шляхти та їй співчуваючих слугували оборонні замки.  Володимир Боніфатійович (по-батькові) Антонович (прізвище) віднайшов у Кам’янецькій земській записовій книзі 1544 року:

«Воістину печера повинна залишатись назавжди і навіки у спільному користуванні людей… ні одна сторона не повинна її вважати своєю виключною власністю, але вона повинна слугувати місцем спільного сховища від поганих та від усякого іншого ворога під час набігів на країну».

*

В першій половині XX ст. печерна тема на хайпі: На проект гербу Борщева пропонують золотий сніп та розтин печери з кількома сталактитами і сталагмітами (як «символ урожайних земель повіту та великої кількості гротів і печер». З появою перспективи комерційної експлуатації «Кришталевої» печери в Кривче виникає конфронтація між українською та польською громадами. Втім, між галичанами мала місце бути і співпраця  – наприклад, тандем Полянський (геолог-українець)-Круковський (археолог-поляк). Бо там, де двоє б’ються, виграє третій*.

Цікаво, що на логотипах більшості спелеоклубів світу ‒ кажан, тоді як борщівського спелеоклубу «Музей» ‒ лис. В 1823 року печера Вертеба (яку в першу чергу вони досліджують) була відкрита під час полювання на лиса, коли Ян Хмелецький підстрелив звіра, який зник під землею, в лабіринтах печери.  

Під час окупацій Другої світової війни печери Поділля використовували за предковічним звичаєм ‒ в них переховувалося цивільне населення. Знаходимо в «Літописі Борщівщини» в нарисі Софонія Колтатіва:

«у час Вітчизняної війни у Вільхівці всего раз квартирувала німецько-фашистська моторизована частина. І лише тому що надіялася на переправу через Дністер. Якщо в недалекому Окопі .. проходили всякі частини, там були й сильні бої, то у Вільхівці не було жодного руху. Від німців, що прибували за контингентом, селяни крилися як чуть не в час турецько-татарських наскоків».

Між Вільхівцем  і Мельницею-Подільською гіпсові печери ‒ є. Безумовно, споконвіку люди знали про них, могли ховатися там від наглої загрози.

*виграє третій:

В той час, коли вектори розвитку світової спелеології встановлювали натуралісти-ентузіасти і навіть трохи вчені, на теренах 1/6 земної кулі батьками-кураторами спелеології стали Йосип Сталін та Лаврентій Берія.  Вже наприкінці червня 1941 року на екстрених засіданнях геологам оголосили  перебудову наукових робіт на оборонну тематику. У відділі геолого-географічних наук, для «оперативного виконання оборонних робіт», створено чотири спецкомісії (зокрема печерна № 2), які в серпні 1941 були об’єднані в секцію оборонних робіт бюро (ОГГН). В серпні 1942-ого ОГГН перейменована на «Комісію по геолого-географічному обслуговуванню Червоної армії».

Роботи геологічної комісії по обслуговуванню Червоної армії велися за завданнями оборонних і воєнних органів, що знаходилися в підпорядкуванні НКО (народний комісаріат оборони) та НКВД. Матеріали цих досліджень мали гриф секретності.

У 1942 р. на стіл до Сталіна лягла доповідна записка академіків А.Є. Ферсмана і Д.І. Щербакова про створення ЕОН (експедиції особливого призначення). В її рамках печерна комісія проводила експедиційні роботи штучних і природних підземель для різноманітних воєнних завдань ‒ роботи по вивченню мінеральної стратегічної сировини, методах маскування, природних схованках, видавала воєнно-географічні довідники. До прикладу, використання криги у воєнній справі вивчав А.М.Чекотилло – той самий, що обґрунтовував для Хрущова вирощування кукурудзи. 

У 1945 р «ЕОН» переформована на абревіатуру-нагромадження «ККНИКСС». У 1948 р. біля Кунгурської Крижаної печери на Приураллі створено стаціонар (в жовтні 1941 року геологічні установи евакуювали на Урал).

З першої публікації про печери Млинки та Угринь: «влітку минулого року тут побували уральські геологи» – це про експедицію 1959 року в печери Поділля, яку провели співробітники Кунгурского стаціонару (Лукін, Єжов, Туришев).

Чому геологія це важливо для держави: бачимо в кінострічці «З міркувань совісті» (2016 р.) битву за Окінаву. Японці вивчили і вміло використали карстовий (печерний) рельєф острова ‒ глибоко під землею солдати перечекали тотальне бомбардування, після чого на американців чекав не легкий променад (як їм обіцяли), а справжня м’ясорубка.

Під час визвольних змагань 1940-50-их років в печерах квартирували повстанці. Безумовно, об’єкти були ретельно дослідженими ще в довоєнні роки: з мотузкою та огарком свічки, вивернувши одежу другим боком (щоб мати не сварили), місцеві Том Сойєри та Гекльберрі Фіни залишали наймолодшого пасти худобу, а самі вивчали підземелля. Втім, розвідки місцевих мешканців в спелеології називати «дослідженнями» не прийнято – обов’язково мають залізати приїжджі, на вигляд вчені люди.

повстанські автографи в печері Вертеба. Фото автора                                                                           *

У другій половині 1940-их-поч.50-их НКВД-МГБ-КГБ, обізнані в специфіці печер Поділля, підірвали входи до більшості печер Тернопілля (найбільш повна монографія на цю тему – «Дух одвічної стихії і голосу крові. ОУН, УПА в печерах Тернопільщини» Нестора Мизака). Аж до наприкінця 50-их років печери ніхто не рухав – був ризик, що входи до лабіринтів на довгу і незабутню пам’ять залишили замінованими.        Наприкінці 1950-их років, у зв’язку із нагнітанням Холодної війни, виникла необхідність оцінити можливість використання карстових печер в якості природних укриттів від мирного атому. У 1958 р. ухвалою Президії АН УРСР створено ККЕ (Комплексну карстову експедицію), яка складалася із п’яти “статусних” загонів: шахтного, геофізичного, гідрологічного, археологічного, біологічного. Щоліта із ними зкліщувалися «аматорські» загони науковців усієї країни.

Наприкінці грудня 1958 р. в “Комсомольскій правді” опубліковано статтю «Печери кличуть романтиків». Цитуємо з автобіографії видатного радянського спелеолога В.Н.Дублянського «Пещеры и моя жизнь»:

«Розвиток спелеології в СРСР було покладено вченими, що грамотно використали інтерес туристів до печер. До кінця ночі колективними зусиллями гасла, або як зараз кажуть – бренди, народилися. Для чиновників це було: «мета спелеотуризму – розвідування печер, з тим, щоб ці пам’ятники природи стали надбанням широких мас трудящихся»; для туристів – «спелеологія = спорт + наука», для бюрократів від науки: «спелеологія = наука + спорт» Вірна тоді була знайдена стратегія взаємодії. Абсолютно вірна».

Втім, легенда каже, що вчені та романтики, відкриваючи для себе підземний світ, вирішили ні з ким ним не ділитися, тому у всіх наукових звітах писали, що печери ні для чого не придатні. Назви вони давали на честь всього радянського, але часто сатиричні: умовно, “Галерея перспектив соціалістичного ладу” закінчувалася безпросвітним тупіком. 

Радянські романтики-спелеологи,  які на початку 1960-их років почали пробувати вторгатися в печери Тернопілля, мусили відкопувати завалені входи. Завалені не лиш від вибухівки – в багатьох карстових лійках оперативно були влаштовані скотомогильники. Залишається лиш здогадуватися, чи внаслідок колгоспної безгосподарності (бо в ґаздів худоба не дохне), чи здохлятиною маскували входи до підземель, в яких було заховано щось цікаве. Справді, в деяких печерах були знайдені архіви УПА (печера Вітрова). В печері Озерна (стара назва – Попова яма) в привхідній залі на великому камені, біля якого повстанці (вірогідно) приймали присягу  був вибитий хрест та тризуб (згодом перебитий на якусь з фігур тетрісу сотрудніками).  

Селяни – від часу неолітичної аграрної революції є рільники (жити в селі є сенс саме тоді, коли ти аграрій). Спелеологи теж порпають землю, лиш не з того боку. Так є, що основна маса спелеологів УРСР – прийшле плем’я (наприклад, т.зв. “корінні львів’яни після 1945 року”).

З одного боку, їм було потрібне осібне від аборигенного населення середовище для дозвілля, де б вони були самі свої;  з іншого боку (от надворі 1960-і), уявний юнак Андрійко з подільського села подружився з такими чудовими людьми і тепер буде лазити в печери, неньо тет-а-тет поясне, що його покійний стрийко того і покійний, що вступив в нерівний бій біля тієї ж печери, яку ці товаріщі зараз будуть “исслєдовать” і хай уважно прочитає Тараса Бульбу стор. 269;

з боку третього радянській державі спелеологи, як ентузіасти бабратися в болоті, порпати кілометрові траншеї під землею є чудовим резервом в саперні війська та інший стройбат. Але без хіхі-хаха – сучасна спелеологія вимагає від спелеолога відмінних тактико-технічних навичок. От гірськострілецька рота спеціального призначення «Лава́нда», (Гірські стрільці готові до пошуку і ліквідації злочинних формувань в гірській місцевості) – “к их подготовке привлекли в качестве инструкторов опытных членов симферопольского клуба спелеологии” (у лютому 2014 року рота мала бути задіяна проти Євромайдану (я бачив одного з них біля Маріїнського палацу на поч. грудня, виглядав як Саруман між беркутівців-урукхаїв); розформована в 2014 році). 

Безумовно, проукраїнсько налаштовані люди серед вітчизняних спелеологів завжди траплялися. Навіть окремі спелеоклуби (у всіх на емблемі кажани, а в борщівців – лис, в оригінальний спосіб бути особливим). Серед тих же згаданих нижче львов’ян був і Мирон Савчин (почесний мешканець Борщівського району). Про його товариша Георгія Бачинського Дублянський, недалеко від рядочку “в 1953 году умєр Сталін ето било большоє горє для страни”, пише: що «успешно защитил диссертацию, но потом был уволен из Академии «за украинский национализм». 

“За збір підписів під листом-протестом проти відновлення політичних репресій, Бачинського було звільнено з Академії, палеозоологічний загін розформовано, а вже готовий до друку набір книг розсипаний … Після декількох років безробіття Бачинський повернувся до Львова, до своєї основної професії інженера геолога. … фактично заборонивши займатися педагогічною і науковою діяльністю… Матриці двох його книжок зі спелеології були розсипані й переплавлені. Якийсь час поневірявся безробітним, а потім під постійним наглядом КДБ понад десять років працював у виробничих інженерно-геологічних організаціях” (джерело). 

Ясна справа, коли найдостойнішим, замість направлень в університети, діставалися путьовки в місця не столь отдальнниє, або ж доводилося все життя поневірятися по шабашках, сільському населенню важко генерувати адекватні ідеї. Безумовно, в наш час карстові лійки засипають сміттям не через те, що намагаються приховати повстанський архів, а через невігластво.

На початку XXI століття взаємовідносини місцевого населення і спелеологів – конфлікти, непорозуміння, взаємні образи, шпильки. Це – просто ще одна сторінка конфронтації між місцевим населенням та “визволителями”. Як в анекдоті “а чого ви коли курку варите, їй ноги відрізаєте?” – “Бо так бабця робила, а в тої бабця, а в пра-прабабці був гладущик маленький”. Але.

З 1 січня 2021 року землі запасу передані від облрад до територіальних об’єднаних громад, і поверхнева значна частина карстових об’єктів в розпорядженні саме громад.

“Печери в ПЗФ передані в  НПП” – покажіть межі винесені в натуру охоронні зони об’єктів ПЗФ, проекти землевідведення зокрема і проект організації території НПП в цілому, ”  – хто на що вчився. 

З Державної стратегії регіонального розвитку на 2021-2027 роки”, завдання за напрямом “Формування мережі природоохоронних територій, збереження та відтворення екосистем, поліпшення стану навколишнього природного середовища” п. 2 “Включення мережі печер гіпсового карсту Західної України до Попереднього списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО та підготовка відповідної номінації”.

Андрій Мельничук, магістр екології