Вимогливість до пацієнтів набувається з досвідом, – лікар Богдана Корчинська

Богдана Федорівна Корчинська – тендітна жінка, мати двох діточок, лікар не лише за фахом, але й за призначенням. Працює лікарем-педіатром дитячого відділення ТРТМО села В. Глибочок, дільничним педіатром с. Гаї Шевченківські та с. Домаморич Тернопільського району.

Про професійну діяльність, шлях становлення педіатром і любов до дітей спілкувалася з пані Богданою нещодавно.

«Першою причиною, яка мене схилила до того, щоб вибрати медицину, був мій брат»

– Що стало поштовхом, стимулом, який схилив обрати саме професію лікаря?

– Лікарем я хотіла стати ще змалечку. Спеціальність обирала відштовхуючись від своїх дитячих мрій. Справа в тому, що в мене є старший на 20 років двоюрідний брат Мирослав. Ще з дитинства пам’ятаю, як він приходив до нас у гості. Я тоді ще була в садочку, і ним так захоплювалася! Казала: «От мій брат, він вчиться на лікаря, і я хочу бути такою, як він». Я дуже любила його, поважала, він для мене був великим авторитетом. – розповідає Богдана Федорівна. – Отож, першою причиною, яка схилила мене до того, щоб вибрати медицину, був мій брат. Ну і звісно, любов до майбутньої професії, бажання допомагати людям долати хвороби, розраджувати пацієнтів. Адже лікар має не тільки лікувати медикаментами, він повинен також дати мудру пораду, підтримати в нелегкі часи нездужання.

Перебуваючи на різних кафедрах, проходячи практику в різноманітних лікарнях, зрозуміла, що оберу педіатрію, бо з дітьми мені було дуже легко. Я бачила, що дітки до мене йдуть, вони мене не бояться. Дитину я могла діагностувати і послухати фонендоскопом без особливих з боку малечі капризів, взагалі – без проблем. Переважна більшість дітей зі мною були завжди відкриті. Перед тим, як обстежити маленького пацієнта, потрібно було поговорити з ним, погратися, вислухати його розповідь про себе, свої вподобання та незадоволення. – каже п. Богдана. – Якщо дитина сміється, грається – все нормально, можна її обстежувати, дивитися в горлечко і здійснювати решту тому подібних «маніпуляцій», які діти не дуже полюбляють, – усміхається. – Тому, бажання стати педіатром у мене було ще з університетських часів. Я діяла за принципом – обирати ту лікарську спеціальність, яка мені приємна. Ви знаєте, якось так повелося, що професія хірурга вважається дуже поважною, акушер-гінеколог – також почесно. А педіатрія? – запитує, дещо з обуренням, Богдана Федорівна. – Це ж так відповідально – мати стосунки з наймолодшими пацієнтами!

Професія лікаря – не обтяження, це вроджений фах, але й не без набутих навичок

– Чи можете з впевненістю сказати, що Ви – лікар за покликанням?

– Звісно, за покликанням! – жваво відповідає п. Богдана. – Лікарська справа – це не якийсь тягар чи обтяження. Вибір майбутньої професії я обдумувала завчасно. Мама – агроном та батько-зоотехнік не були проти мого вибору професії, заохочували мене, підтримували. Обравши для себе фах лікаря, поступила в Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського. Спершу навчалася за спеціальністю «Лікувальна справа», згодом – на інтернатурі за спеціальністю «Педіатрія».

– У преамбулі Статуту Всесвітньої організації охорони здоров’я говориться, що здоров’я – це не лише відсутність хвороб або фізичних дефектів, а й стан повного фізичного, психічного та соціального благополуччя. Що скажете про таке визначення ВООЗ?

– Звичайно, я погоджуюся! Все починається з огляду новонародженої дитини. Для лікаря важливо бачити як мама поводиться з дитиною, чи є допомога по догляду за новонародженим, які умови проживання в сім’ї, стан мами. Все це має значення! Якщо вдома холодно, невпорядкований побут, то яким може бути фізичне, моральне здоров’я мами? – дивується педіатр. – Перший місяць після пологів – мати перебуває у стресі. Їй потрібно допомогти, вона потребує уваги. Щоби підготувати жінку до материнства, треба навчатися цьому ще зі школи, коли ж плануєте вагітність – бажано відвідувати разом із чоловіком «Школу материнства». Завдання лікаря – допомогти мамі справитися з післяпологовим  психозом (депресією), підтримати її психологічно. Матері потрібно відпочивати, а не бути «загнаним кроликом». Не виснажуватися фізично, психологічно. Дбати про психічне здоров’я дитяти – не менш важливо. – підкреслює лікар. – Мама задає загальний психологічний настрій дитині, створює сприятливий мікроклімат. Одне слово, все передається від матері та від середовища, в якому проживає маля та умов, в яких воно перебуває. – підсумовує Богдана Федорівна. – Проте, варто пам’ятати, що гіперопіка – також не є добре.

Щодо функцій лікаря – то останній повинен не тільки виписувати перелік необхідних для прийому медикаментів, але й пояснювати методи профілактики здоров’я. Потрібно не забувати спостерігати за розвитком дитини дуже ретельно, прислухатися до рекомендацій педіатра з тих чи інших питань.

«Треба, щоб люди думали на перспективу: попереджали хвороби, займалися профілактикою…»

– Яке, на Вашу думку, ставлення сучасності до медицини та візитів до лікарів?

– Інколи мами при спілкуванні з лікарями позбавлені такту, висувають вимоги, щоб їх дітей оглянули невідкладно, негайно та у цю ж секунду… – розчаровано зауважує п. Богдана.

– Звичайно, треба, щоб люди думали на перспективу: попереджали хвороби, займалися профілактикою та були ініціативними у проходженні планового огляду самостійно, без нагадування лікарів. Мами зі своїми дітками повинні періодично приходити на огляд до педіатра для того, аби виміряти, зважити малечу, щоб лікар перевірив чи дитя добре тримає голівку, оглянув животик.

Хоч я і не дитина радянських часів, – продовжує Богдана Федорівна, – але цікавим є те, що раніше без рентген-знімка та без попереднього огляду гінеколога йти на обстеження до лікаря не дозволяли.

Прикро, що і до планування самої вагітності підхід дещо збайдужілий. – із нотками суму додає п. Богдана. – Не лише жінка повинна готуватися до зачаття більш відповідально, але й чоловік!

– Як Ви вважаєте, яким повинен бути лікар-педіатр?

– Лікарю-педіатру від природи має бути притаманна м’якість, а вимогливість до пацієнтів набувається з досвідом. Потрібно бути чесним із дітьми, бути до них відкритим, любити діток-пацієнтів, як своїх власних.

– Чи бояться діти лікарів?

– Таких, як я, не бояться, – розпливається в усмішці, – вони мене люблять!

Софія Пасічник