«Я сказала собі: ніколи не буду під триколором»: історія Ольги Щасливої, яка двічі залишала дім через війну
Двічі за життя Ользі Щасливій довелося залишати все, що вона будувала роками. Уперше — у 2015-му, коли після місяців під обстрілами її родина виїхала з Луганщини до Херсона. Удруге — навесні 2022 року, коли вже з окупованого Херсона разом із мамою, сином і собакою вирушила у невідомість. Обидва рази вона не знала, чи буде куди повернутися, чи вдасться врятувати рідних і чи взагалі попереду є нове життя.
Вона 10 років працювала кінологом у пенітенціарній системі, несла службу під обстрілами, пережила окупацію, втратила дім і була змушена залишити службових собак. Перед евакуацією з Херсона сказала 15- річному синові слова, які не мала б говорити жодна мати: якщо її заберуть на російському блокпості, він повинен їхати далі без неї.
Сьогодні Ольга живе у Тернополі. Вона допомагає власникам собак краще розуміти своїх улюбленців, організовує «ПесоДвіж», волонтерить, підтримує поранених військових у лікарнях і зізнається, що саме люди стали тим, що допомогло їй знову повірити в життя.
В інтерв’ю «Погляду» Ольга Щаслива розповіла про службу на Луганщині, перший вимушений переїзд, окупацію Херсона, складну евакуацію через російські блокпости, новий початок у Тернополі та про те, чому після всього пережитого вона й досі впевнена: навіть у найтемніші часи людяність здатна перемагати.
- Ви родом із Луганщини. Як для вас почалася війна?
Війна застала мене на службі. Перші «Гради» прилетіли у день народження мого другого чоловіка. Це був 2014 рік.
Ми зустріли війну в підвалі. Пам’ятаю, як 22 липня почали падати перші снаряди.
- Ким ви тоді працювали?
Я була кінологом у виправній колонії в селищі Чорнухине на Луганщині, неподалік Дебальцевого.
Це така робота, де не можна просто сказати: «Я поїхала». На території колонії тоді перебували близько 350 засуджених. Їх ніхто не евакуйовував, і ми не могли просто залишити об’єкт.
Ще майже пів року ми несли службу під жорсткими обстрілами.
Моєму синові тоді було сім років. Я брала його із собою на службу. Він сидів у караульному приміщенні, а ми працювали. Через постійні обстріли вже ніхто не міг стояти на постах – це було смертельно небезпечно. Ми облаштували окопи й продовжували нести службу.
- Ви тоді розуміли, що відбувається?
Було відчуття, що ситуація загострюється. Але тоді все виглядало зовсім не так, як у 2022 році.
Моя мама вже жила на території, яка опинилася під окупацією. Коли я їздила до неї у формі, на блокпостах стояли мої однокласники.
У 2022 році все було очевидно – Росія напала на Україну.
А у 2014-му все було набагато болючіше. Перед тобою стояли люди, з якими ти вчилася в одному класі, твої знайомі, навіть родичі. Вони казали: «Олька, привіт». Я відповідала: «Привіт».
А через деякий час ці ж люди вже перевіряли мене на блокпостах.
Всі мої родичі крім мами, теж стали на той бік.
Я ж тоді сказала собі одну річ: ніколи не буду під триколором. У мене український паспорт. Я давала присягу Україні. Мій син народився в Україні. І нічого іншого мені від них не потрібно.
- Коли ви вирішили виїжджати?
Спочатку ми забрали маму з окупованої території до Чорнухиного, де жила і служила.
Паралельно почала шукати можливість перевестися на службу в іншу область. Мобільного зв’язку майже не було. Ми навіть лазили по деревах, щоб упіймати хоч якийсь сигнал.
Я шукала не просто місто, куди можна виїхати. Мені потрібно було знайти роботу, щоб продовжити службу. Грошей практично не було. Жити там ставало дедалі важче. Мене не хотіли брати кінологом, бо я жінка. У таких установах це вважалося чоловічою посадою.
Єдиним містом, яке погодилося мене прийняти, став Херсон.
- Це вже був 2015 рік?
Так. Ми виїхали 28 січня 2015 року. До цього майже пів року жили під постійними обстрілами.
Настав день X. Або ти, або тебе. Більщість співробітників потікали ще влітку, ми трималися, та коли у сина вже почалися панічні атаки – відповідь що робити, прийшла сама.
Я добре пам’ятаю той день. Чекали на евакуацію, тому що навіть подумати не могли, що держава може кинути засуджених на призволяще. У них навіть документів при собі не було…
У зброярні залишилися ключі. Вся зброя залишилася там. Люди також. Ті засуджені, які перебували в колонії, теж були покинуті. Якщо чесно, тоді було відчуття, що держава покинула і нас. Евакуації так і не сталося… хоча часу було вдосталь.
Ми вирушили до Херсона.
9 лютого там уже починалися вуличні бої, а неподалік тривала битва за Дебальцеве. Ми буквально виїхали останнім шансом. Українські військові спочатку навіть не випустили нас. Вони сказали: «Вам уже не можна їхати». Перед нами на трасі вже розстріляли дві машини з родинами. Нам пояснили, що їхати смертельно небезпечно. Але я розуміла, що залишатися теж не можна. За ті пів року я не лише несла службу. Я допомагала українським військовим, які перебували поруч. Я знала, що повинна виїхати.
- Як вас зустрів Херсон?
Дуже непросто. Ми шукали житло, але багато людей, почувши, що ми з Луганщини, просто відмовлялися його здавати. Починати довелося буквально з нуля. Ми з чоловіком дуже багато працювали. Я продовжила службу. Працювала доба через три. У вихідні виходила ще на іншу роботу. Крім того, тренувала собак приватним клієнтам. Фактично працювала на трьох роботах. Чоловік також працював одразу на кількох роботах. Ми просто витягували життя. Згодом усе почало налагоджуватися.
У 2021 році мене комісували зі служби через стан здоров’я. Я перенесла операцію на хребті й проходила тривалу реабілітацію. Але здавалося, що життя нарешті почало ставати на свої місця. 18 лютого 2022 року чоловік знову поїхав на роботу за кордон. А вже за кілька днів почалося повномасштабне вторгнення.
- Якими були для вас перші дні повномасштабного вторгнення в Херсоні?
Машини в нас не було. Евакуюватися не було чим. Усі знайомі, з якими ще вчора сиділи за одним столом, почали виїжджати. Ми пішли шукати укриття. Перші дві доби я майже не спала. Потім зрозуміла, що треба брати відповідальність. Так я стала комендантом укриття. Шукала продукти, організовувала людей, вирішувала побутові питання. Там були літні люди, мами з маленькими дітьми. Треба було просто щось робити.
Собака Нюша стала справжньою терапевткою. Вона сама підходила до дітей, до старших людей, давала себе гладити, гралася з малечею, заспокоювала людей. Я завжди кажу, що таким собакам потрібно ставити пам’ятники.
Коли почалися обстріли Чорнобаївки, наш район буквально здригався від вибухів.
Так ми прожили в окупованому Херсоні до 11 квітня 2022 року.
- Як вам вдалося виїхати з окупованого Херсона?
Я не знала, чи взагалі нам вдасться виїхати. Чоловік хотів повернутися в Україну й забрати нас, але ми вже мали досвід вимушеного переїзду з Луганщини до Херсона. Я на той момент була комісована після операції на хребті, проходила реабілітацію і фізично вже не могла працювати.
Ми домовилися, що він лишаєтьсч на роботі, так як утримання родини лягає повністю на нього. Моє завдання було будь-якою ціною вивезти маму, сина і собаку на підконтрольну Україні територію.
Так я жила в окупації й постійно шукала можливість евакуації.
Нас погодилися вивезти знайомі. Але, як і у 2015 році, для службового собаки в машині знову не знайшлося місця. Довелося залишити його співробітнику колонії, який продовжив нести службу в окупованому Херсоні.
Коли сьогодні когось поспіхом називають колаборантом, я завжди ставлю незручне запитання: чи існувала хоча б одна офіційна інструкція, як мають діяти працівники пенітенціарної системи в разі окупації?
У колонії залишалися близько тисячі засуджених. Серед них — убивці, ґвалтівники, люди, засуджені за тяжкі злочини. Що потрібно було зробити? Відкрити ворота й випустити їх у місто? Жодних вказівок держава не дала.
Саме тому я не беруся когось засуджувати. У цій історії дуже багато складних запитань, насамперед до держави й Міністерства юстиції.
- Куди ви їхали?
Конкретного міста не було. Родичів на підконтрольній Україні території ми не мали. Усі залишилися на Луганщині.
Виїзд за кордон навіть не розглядали, тому що мама перенесла інсульт, і ми не знали, чи взагалі вона витримає таку дорогу.
Але перед цим був ще найстрашніший момент.
Ми виїжджали через сіру зону. Я знала, що на блокпостах стоять бойовики. З 2015 року добре розуміла, чим це може закінчитися.
Перед дорогою я сказала синові: «Якщо мене заберуть на блокпості — ви їдете далі. Ти біжиш за мною, не шукаєш мене. Просто їдете».
Це були найважчі слова, які мені доводилося говорити власній дитині. На кожному блокпості нас перевіряли. І щоразу, коли документи повертали й дозволяли їхати далі, ми буквально обіймалися від полегшення. Роман весь час повторював: «Мамо, тебе не забрали…» І це було найбільшим щастям.
- Як ви опинилися саме в Тернополі?
Дорогою я згадала сімейну пару, з якою ми познайомилися ще в бомбосховищі. Вони кількома днями раніше виїхали до Тернополя. Я зателефонувала їм уже з Вінниці й попросила: «Якщо є хоч якась можливість — знайдіть нам житло». Для мене не мало значення, де спати. Я могла переночувати і в підвалі, і в школі. Але мамі після інсульту були потрібні нормальні умови.
Подруга відповіла: «Олю, це дуже важко. Ти ж їдеш із собакою».
Вона почала телефонувати знайомим. Зрештою її родичка погодилася здати нам квартиру, яка саме звільнилася. Так доля привела нас до Тернополя.
12 квітня ми приїхали сюди практично без нічого. Надворі падав сніг. Я була в джинсах, футболці, шкіряній куртці та кросівках. Із собою ми мали лише маленький пакет із документами й найнеобхіднішими речами. Мама, син, собака — і все наше життя в одному пакеті. Я ніколи не забуду, як нас зустріла власниця квартири, пані Ірина. Вона вибігла нам назустріч, обійняла нас і просто заплакала разом із нами. Потім сказала лише одну фразу: «Будьте тут як удома».
Саме так почалася моя історія в Тернополі. Я не знала тут нікого, окрім тієї родини, яка допомогла нам знайти житло. Саме вони потроху допомогли мені повернутися до життя після всього пережитого.
- Як складалося ваше життя вже в Тернополі?
Починати довелося буквально з нуля. Найбільше я переживала за сина. До повномасштабної війни Роман професійно займався бальними танцями. Ми багато років вкладали в це всі свої сили. Він готувався до чемпіонату в Європі, який мав відбутися у березні 2022 року. Я добре пам’ятаю один момент. На другий день після початку повномасштабного вторгнення його тренерка зателефонувала мені й сказала: «Олю, змиріться, тут буде росія». Після цих слів для мене цієї людини більше не існувало. Коли ми приїхали до Тернополя, я ще сподівалася, що Роман повернеться до танців. Але він сам поставив крапку. Сказав мені: «Мамо, я більше не хочу на паркет».
Він залишив танці й обрав велоспорт. Це було його рішення. Щиро вдячна тренеру з велоспорту Володимиру Павелко за те що з розумінням віднісся до нашої ситуації.
Згодом вступив до коледжу і почав будувати вже своє нове життя.
А мені потрібно було заново вчитися жити після всього пережитого. Перший час я взагалі не розуміла, як рухатися далі. Потім доля почала зводити мене з людьми, які дуже багато змінили в моєму житті. Спочатку я познайомилася з Олею Мисько, Анастасією Заверухою, Іриною Ковальською, Потім — з Олею Тимошенко. Саме через цих людей я почала брати участь у благодійних ярмарках, знайомитися з волонтерами, відкривати для себе Тернопіль зовсім по-іншому.
Зараз можу сказати, що саме тоді моє життя знову почало набувати сенсу.
У той період по всій Україні майже щодня лунали сирени, були масовані обстріли. Психологічно це було дуже важко. Мені потрібно було знайти щось, що допоможе не розсипатися. Я купила бісер, станок і почала плести браслети та інші прикраси. Це стало моєю терапією. Так я заземлялася, заспокоювалася, перемикала думки. Потім ми домовилися з Олею Місько, що ці прикраси продаватимуться у її салоні. Усі виручені кошти без винятку йшли на допомогу українським військовим. Паралельно почалося ще одне дуже важливе для мене волонтерство. Щовівторка ми почали їздити до військових у лікарню. Возили домашню випічку, смаколики, просто приходили поговорити, підтримати. Це була ініціатива «Щедрий вівторок».
Одного разу мені подзвонила старша медична сестра хірургічного відділення. Вона сказала: «Олю, у нас сьогодні день народження у військового.»
І саме тоді народилася ще одна традиція. Відтоді ми вітаємо всіх військових, які зустрічають свій день народження в лікарняній палаті. Приносимо кульки, торт, безалкогольне шампанське, а ще щиру посмішку! Здавалося б, це зовсім прості речі. Але я ніколи не забуду одного військового, якому виповнилося 36 років. Ми зайшли до нього, а він подивився на нас і сказав: «Це найкращий день народження у моєму житті».
І тоді я зрозуміла, наскільки іноді людині потрібна проста людська увага. Саме після таких моментів ти усвідомлюєш, що перебуваєш на правильному шляху. І ми продовжуємо це робити до сьогодні.
- Ви зараз працюєте?
Ні. Через стан здоров’я я маю інвалідність і офіційно не працюю. Але без справи не сиджу. Я займаюся тим, що люблю найбільше. Працюю з людьми та їхніми собаками. Організовую «ПесоДвіж» — зустрічі для власників собак, яким цікава соціалізація своїх улюбленців, культура поведінки в громадських місцях, правильна взаємодія із собакою.
Мене часто питають, чи я дресирую собак. Насправді ні. Я завжди відповідаю, що готую не собак. Я готую їхніх власників. Навчаю людей розуміти своїх собак, читати їхню поведінку, правильно реагувати у різних ситуаціях, будувати здорові стосунки зі своїм улюбленцем. Коли людина змінюється, змінюється і собака. Саме в цьому моя робота.
- За що сьогодні найбільше любите Тернопіль?
За людей. Саме люди стали для мене найбільшою підтримкою після всього пережитого. Я дуже пишаюся тим, що сьогодні поруч зі мною саме такі люди. Вони прийняли мене, підтримали й допомогли відчути, що я вдома.
Спілкувалася Надія Греса
