«Груди для мене були символом жіночності»: відверте інтерв’ю про рак і відновлення
Коли Людмила Стародубцева з Утківки, що поблизу Мерефи на Харківщині, випадково намацала невелике ущільнення в грудях, вона ще не знала, що попереду на неї чекають операція, видалення молочної залози, хіміотерапія, променеве лікування та тривале відновлення. Перші обстеження давали надію, що пухлину вдасться видалити локально, однак уже перед самою операцією лікарі виявили нові загрози, які кардинально змінили план лікування.
Свій шлях боротьби з раком молочної залози Людмила проходила під час повномасштабної війни. Попри повітряні тривоги, страх перед невідомістю та виснажливе лікування, вона знаходила сили рухатися далі. Сьогодні жінка відверто говорить про діагноз, втрату волосся, складне прийняття змін у власному тілі, підтримку близьких і уроки, які винесла з одного з найважчих періодів свого життя.
У розмові з «Поглядом» Людмила розповіла про шлях від першого тривожного симптома до повернення до звичного життя.
— Коли ти вперше помітила, що з організмом щось не так?
— Вперше я зрозуміла, що відбувається щось незвичне, коли випадково намацала ущільнення в молочній залозі. Просто торкнулася рукою і відчула, що там щось не так.
— Яким був момент, коли ти дізналася про перший діагноз?
— Спочатку я звернулася до лікаря-гінеколога. Вона зробила УЗД молочної залози і сказала, що це не просто ущільнена тканина, а новоутворення, яке потрібно дослідити. Також вона порадила консультацію онколога.
Коли я почула слово «онколог», з’явився страх. Але тоді я намагалася відганяти від себе погані думки. Казала собі, що лікар просто перестраховується, що це, можливо, щось доброякісне. Проте десь усередині вже було відчуття, що все серйозніше.
— Як ти відреагувала, коли рак підтвердився?
— Після консультації онколога мені призначили біопсію. Лікарка, ще дивлячись на матеріал, сказала: «Мені це не дуже подобається». Результати були готові швидко — за два дні.
Про них першим дізнався чоловік. Він телефонував у лабораторію, але я попросила нічого не говорити по телефону. Коли він повернувся додому, я вже по його обличчю зрозуміла все без слів.
Першою реакцією було заперечення. Мені здавалося, що це якась помилка. Що це не про мене. Що це не той рак, про який говорять люди. Що це відбувається з кимось іншим.
— Як уточнювався діагноз?
— Перші аналізи лише підтвердили наявність ракових клітин. Далі потрібно було визначити тип пухлини, її агресивність і механізм розвитку.
Мені призначили комп’ютерну томографію всього організму, щоб перевірити, чи немає інших новоутворень. Згодом стало відомо, що пухлина гормонозалежна і не надто агресивна. Це мене трохи заспокоїло.
Хірург запропонувала секторальну операцію — видалити пухлину разом із частиною тканини навколо неї. Операцію призначили приблизно через місяць.
Але в день госпіталізації під час контрольного УЗД лікарі виявили ще одне новоутворення поруч із першим. Тоді стало зрозуміло, що секторальне видалення вже неможливе.
Лікарка сказала, що доведеться видаляти всю молочну залозу.
Для мене це був шок.
Я вже морально налаштувалася на операцію, але не була готова до того, що втратю груди. Для мене це було питання не лише зовнішності. Це було про жіночність, про сприйняття себе.
— Як ти прийняла рішення щодо імпланта?
— Лікарка одразу запропонувала реконструкцію. Вона пояснила, що можна встановити імплант і зовні все виглядатиме максимально природно.
Це трохи мене заспокоїло. Але виникла інша проблема — вартість імпланта. Я не працювала і не очікувала таких витрат.
Також були страхи щодо можливого відторгнення. Я багато читала, розпитувала лікарів. Моя хірургиня чесно сказала, що не може гарантувати результат на сто відсотків і що реакція організму у кожного різна.
Мені сподобалася її відвертість. Остаточне рішення було за мною.
— Коли стало зрозуміло, що попереду ще й хіміотерапія?
— Уже під час операції ввели контрастну речовину, щоб перевірити лімфатичні вузли. Виявилося, що ракові клітини потрапили до них.
Після операції лікарка повідомила, що без хіміотерапії та променевої терапії не обійтися.
Це був другий великий шок.
Для мене хіміотерапія тоді асоціювалася лише з жінками без волосся, без брів, виснаженими й дуже хворими. Я уявила себе такою — і мені стало страшно.
Я ще довго сподівалася, що, можливо, аналізи після операції покажуть щось інше. Але лікарі були однозначні: метастази в лімфовузлах означають необхідність хіміотерапії.
Поступово я почала переконувати себе, що це просто ще один етап лікування, який треба пройти.
— Як проходило лікування?
— Після операції мені призначили шість курсів хіміотерапії з інтервалом у 21 день.
Після першої хімії випало волосся.
Потім були ще п’ять курсів.
Після завершення хіміотерапії я пройшла 15 сеансів променевої терапії.
— Що було найважчим фізично?
— Найважчими були п’ятий і шостий курси. Організм уже був дуже виснажений.
Постійна слабкість, сильне потовиділення, то холодно, то жарко. Здавалося, що сил зовсім не залишилося.
— Чи були побічні ефекти, до яких ти не була готова?
— Напевно, ніхто не може бути готовим до випадіння волосся.
Коли волосся залишається в руках, коли дивишся в дзеркало і бачиш себе лисою — це дуже важко.
Я починала асоціювати себе з тими людьми, яких бачила під час лікування. І це психологічно було одним із найболючіших моментів.
— Що допомагало тобі триматися?
— Фізично мене дуже підтримував чоловік. Він супроводжував мене на всі процедури, взяв на себе домашні справи.
А психологічно рятували люди.
Рідні, друзі, знайомі. Вони телефонували, питали, як я. Іноді просто мовчали поруч.
Саме тоді я зрозуміла, що життя не зникає разом із волоссям чи важким діагнозом. Воно продовжується в людях, яким ти небайдужа.
— Чи були моменти відчаю?
— Так.
Особливо після четвертої хіміотерапії, коли волосся, яке вже почало трохи відростати, знову випало.
Я дивилася на себе в дзеркало і не впізнавала себе.
Були моменти, коли думала: як я взагалі тут опинилася?
— Як змінилося твоє ставлення до життя?
— Дуже сильно.
Я почала більше цінувати себе. Повернула собі любов до себе.
Зрозуміла, що насамперед повинна берегти себе. Що це життя потрібне мені самій. І це повністю змінило моє ставлення до багатьох речей.
— Як війна вплинула на лікування?
— Насправді суттєво не вплинула.
Усі обстеження були доступні, лікарі працювали, лабораторії також.
Лише одного разу під час хіміотерапії був масований ракетний обстріл. Тоді довелося трохи зачекати з оформленням документів.
Але загалом лікування відбувалося без затримок.
— Як ти пережила видалення грудей?
— Найважче було психологічно.
Для мене груди — це частина жіночності. Але завдяки реконструкції з імплантом цей психологічний бар’єр значною мірою вдалося подолати.
— Як ставишся до рішення встановити імплант зараз?
— По-різному.
Коли дивлюся в дзеркало, бачу себе повноцінною жінкою і рада, що наважилася.
Але фізично відновлення з імплантом значно довше. Є обмеження рухів, болючі відчуття, внутрішні шви, ризики ускладнень.
Іноді думаю, що без імпланта реабілітація могла б бути простішою. Але це лише думки. Насправді я не знаю, як було б.
— Як виглядає твоє відновлення сьогодні?
— Фізично хочеться швидше повернутися до повноцінного життя. Але я вже бачу, що маленькими кроками рухаюся до одужання.
Психологічно ця хвороба дуже мене змінила.
Вона змінила моє ставлення до життя, до людей, до стосунків і до самої себе.
— Коли ти вперше відчула, що повертаєшся до нормального життя?
— Напевно, вже під час променевої терапії.
Тоді фізично було легше, ніж після хіміотерапії. Я могла більше гуляти, бути самостійною, мені вже не потрібен був постійний супровід.
Саме тоді я вперше відчула, що поступово повертаюся до звичайного життя.
— Що змінилося у твоєму повсякденному житті після лікування?
— Моє повсякденне життя змінилося кардинально. Насамперед я зрозуміла, що повернутися до себе колишньої вже неможливо. І йдеться не лише про фізичні зміни, а й про внутрішні.
Ще до хвороби я цікавилася психологією — психологією стосунків, особистості, саморозвитку. Але після діагнозу почала значно глибше вивчати психосоматику, адже переконалася, наскільки тісно пов’язані психіка і тіло.
Змінилася і моя професійна діяльність. Я за фахом учитель і вихователь. Зараз через обмеження рухливості руки, фізичну слабкість та необхідність відновлення не можу працювати з великим дитячим колективом так, як раніше. Сподіваюся, що це тимчасово. Наразі можу працювати індивідуально або онлайн як репетитор.
Під час лікування я багато читала, навчалася, намагалася зрозуміти, як емоційний стан людини впливає на її здоров’я. Якщо раніше це був просто інтерес, то тепер це стало частиною мого життя.
Я переконана, що будь-яка хвороба приходить не на порожнє місце. За нею часто стоять стреси, внутрішні переживання, невирішені емоційні проблеми. Тому сьогодні для мене важливим є не лише фізичне одужання, а й внутрішня робота над собою.
Саме тому після пережитого в мене з’явилася нова мета. Я хочу допомагати іншим жінкам. Не лише тим, які зіткнулися з онкологією, а й тим, хто переживає складні емоційні стани, які з часом можуть відображатися на фізичному здоров’ї.
Я хочу ділитися знаннями, які отримала сама, допомагати жінкам краще розуміти себе, свої емоції та внутрішні процеси. Можливо, саме тому після хвороби в моєму житті народилася нова мрія — стати психологом-консультантом і підтримувати тих, хто проходить власні непрості випробування.
Спілкувалася Надія Греса
