365 днів і ночей без Світляка

Рік. 365 днів і ночей. Без тебе.
Я вчора обійняла твою маму. Таку маленьку, аж крихітну. І таку велику і святу в цьому страшному світі. Знаєш, тут така спека. Їй сльози висохли. А серце болить. Живе пам`яттю, згадками і снами про тебе. Береже кожну ниточку, котра, хай ілюзорно, але єднає з тобою. Словом, річчю, думкою. Світиться, як ікона, а самій темно в цьому світі. Читає “Світлячка” і дивиться на мене твоїми очима. Повними неба і болю.
Ми про щось таке говорили, на що ти б сказав :”Не люби мені мозок!”.
Люди так на то і дивились. З розумінням. Бо ж у мами – горе, а Дзвінка…. Що з неї візьмеш?
Пробач. Не вберегли. Або це напередвизначеність.І ота, найвища, форма Любові, котра є Ідеєю і Чином. Про котрі всі говорять, але лише такі, як Ти здатні на його здійснення.
Я вчора зрозуміла : чому . Бо у тебе свята мама…
Тримай над нею небо!
Тримай небо над нами!
Його важка молекулярна структура, складена з незчисленних героїчних Чинів тисне на людські бажання легкості, От-от впаде…
Не впаде! Ти в небі.
Я не кажу :”Прощай!”. Це не відлік. Це – продовження.
І не заперечуй. Не люби мені мозок…
Я знаю : все буде добре!

Дзвінка Торохтушко