Бабуся-хіпстер з Тернополя: «Світом правлять масони…»

Цього разу я курсувала до Львова. До потягу залишалось більше години, а на вулиці так світило сонечко, що я вирішила погріти свої боки на пероні. 15 хвилин благодатного відпочинку під сонцем, аж раптом сталось воно:- Ідіоти такіє! За что мнє месяц жить!

Я спочатку не звернула було уваги, бо вокзал – це незмінне місце драм і скандалів.

– Палітікі нєнармальниє! В вайну ані іграют. Ну і как простим людям жить?

Голос явно не збирався затихати, більше того, він зі швидкістю вітру все наближався до мене.

– Дєвушка! Ну вот как так можна?!- оппа… я попала.

Цьому експресивному монологу судилося стати діалогом, а мені – його безпосереднім учасником. Довелося мені помалу вибиратись зі світу мрій в робочі будні, і з розумінням кивати головою, вставляти свої репліки, тобто бути активним слухачем.

– Нет, ну ви прєдставляєтє, в банке мнє сказалі, что дєнєг пака нету. Тоєсть уже нєту.

Біля мене стояла бабуся-хіпстер, років 65-70, з кучерявим сивим волоссям, де-не-де зафарбоване в червоний колір, в косусі (їй-богу в косусі! Мені після того свою вбогу шкірянку соромно косухою називати), в довгій зеленій спідниці, з-під якої виглядали червоні колготки і добряче поношені кеди. Думаю, про силу силенну різних клунків і говорити не варто. Цього персонажа я помічала частенько на тернопільському вокзалі, але вступати в безпосередній контакт якось боялась.

– Я пасіжу возлє вас, нічіво?
– Та ні, сідайте… -киваю головою.
-А куда ти, дєтка, єдіш? – бабця-хіпстер відчула, мабуть, близьку по-духу людину і вже перейшла на “ти”.
-До Львова.
– Ех, Львов… І што? Гуляют там бандеровци? Небось сама бандеравка. Харошенькая из тебя бандеровка вишла. Ох русскіє би в плєн бралі…
– Та я б не далась…
– Да хто б тєбя спрашивал! – перебила мене стара з виразом обличчя “ти сєбє гаварі, а я свайо знаю”.- Я шо в саюзє нє жила? Жила! Вот там била мараль. Дньом… А ночью… Хо-хо! Вот ето била моладасть. Но сечас лучче. Хатя би за хлєбам в очєрєді нє стаїш. А то што он почті 4 рубля…

Да… Палітікі у нас казли тупие. Ну как так можна! Вот вчєра телевізар сматрєла – ані же здалі Крим! Проста вот так – взялі і здалі… Імпатєнти бл**ь! Хатя какіє оні імпатєнти? Вон Путін! Закатіл пір на весь мір і женилса на етой… Как єйо… Капалєвой?
– Кабаєвой…
– Да какая разніца! Суть же нє в етам! Я што нє знаю, што у нєво прабєми? Ну ти панімаєш, какіє? Так там наверноє целий загон врачєй калдуєт перед спальнєй. І єщьо возлє єво кабінєта. Ти секретаршу єво відєла? Нєт? Точна любовнікі! Все ані кабєлі – палітікі! Я што історії нє учіла? У всєх билі любовніци! У всєх! Да єщьо прастітутак пакупалі! Што Путін, што Нікалай Второй! Вот кабєлі, да? Гдє ані толька дєньгі бєрут? – Да как гдє? Што за глупий вопрос! У народа воруют!!!

Сама запитала – сама відповіла. Наш діалог, який знову перетворився у монолог, набирав нових обертів та охоплював нові горизонти. Я боялась всунути свої п’ять копійок, аби не получити, бува, по руці, бо нервова жестикуляція бабусі -хіпстера дуже нагадувала фізичні вправи і лякала. Я вирішила послухати далі, поки потяг не приїде. А раптом сєнсация?

-Да што б ані падавілісь тєм золатам. Харашо Путін, у сваїх варуєт, а наш нєнаглядний? Ти відєла тот батон? Ета какім ублюткам нада бить, штоб батон сєбє залатой здєлать? Харашо што сбєжал. І нам всьо аставіл. А єво жена? Люда? Боже-боже, ето какой пазор. Первая лєді страни? Да ана первий бухарь страни!!! Ну нічіво. Знаєш, дєтка, я б нашево Яника і ету Люду вмєсті закрила. І камєру! Камеру вставить! Вот ето бил би цирк! Всє б смєялісь… Ти думаєш он сам стал прєзідєнтом? Зек стал прєзєдентам? Да жидамасони єво паставілі!!! Тот же Путін – жидамасон!!! Ти знаєш кто ето такіє? Да? Ну вот, я тоже читала о них. Все билі жидамасонами… Мірам правят масони. Вот ктота рєшил із ніх пашутіть і убрать у нас Крим. Детка, ми для ніх как кукли!!! Ані всьо рішают! Всьо! Нє Яник. Может он і убєжал атсудава, патаму-што іспугалса іх? Он же как баран: тупой і упьортий! Но он точна нє масон. Я знаю. Он вообразіл сєбя масонам. А оні етого нє любят! (Бабуся з такою повагою сказала оте “оні”, ніби мова йшла про якихось богів. – авт.) І Лєнін масонам нє бил. Єво придумалі масони. Он же на самом дєлє бил даунам. Чєсна! Он же чуть не умер в 5 лєт. Захлєбнулса! Сестра спасла єво. А вот Сталин… Я даже нє знаю… Столька людєй в Українє убіл, тварь кровавая…

Тут мене й прорвало. Тітка, яка весь час говорили російською, яка більшу половину свого життя прожила в Саюзє так говорить про великого вождя… Сказати, що я була шокована – нічого не сказати.
Мої стереотипи враз зламались. Та й мої уявлення щодо будови цього світу виявились хибними… Шкода, що такі моменти перериває гудок потягу, кінець черги або твоя зупинка.

– Мій поїзд…

– Ну бєгі, дєтка! Ти хорошенькая, только малєнькая єщьо. Сматри, єсли вийдєш замуж за жидомасона – нєзабувай адкуда ти .

*фото з інтернету