Чудні принципи Віталія Дереха
Своє перше відео я зняв у 2007 році в Польщі. Тоді вчився режисурі на «варштатах фільмових» у Ядвісіні – замку-готелі під Варшавою. Файно там було. Нас годували в ресторації і видавали справжню фабричну штучну кров. А те перше відео являє собою коротку соціальну рекламу проти куріння. Чувак йде, закурює під знаком «курити заборонено», потім викидає бичок в якусь бочку, там все підривається і він увесь в крові падає на землю. Потім камера наїжджає на пачку, де написано, що куріння вбиває.
На кожну свою короткометражку я витрачаю до дня часу, і до ста гривень грошей. Наприклад, бюджет короткометражки «Коли я йтиму по зелених луках», 12 доларів. З них 40 гривень ми потратили на теляче серце, яке потрібне було для реквізиту.
Журналістика – це для мене просто робота, можливість заробити гроші тим способом, яким я вмію. Там мало творчості.
Земля на цвинтарі вартує 2-3 штуки за місце. Кльово б купити три місця на микулинецькому цвинтарі (це майже в центрі) і збудувати дім у вигляді гробівця. І жити собі в ньому. А для прикриття тримати там труп дорогої людини. Зранку їси на кухні яєчню – а вона поруч. Переодягаєшся – а вона стежить за тобою. Йдеш на роботу, кажеш – чао. Вертаєшся – цілуєш в лоб. А вночі разом дивитеся на ноутбуці страшні фільми…
і найголовніше – все досить дешево.
Всі актори моїх відеоробіт – це або мої знайомі, або знайомі знайомих. Це не професіонали. Я продумую сценарії таким чином, що там не дуже потрібна добра акторська гра. Люди не грають, а просто роблять те, що робили б у тій самій ситуації в житті.
В мене була ідея зняти фільм хвилин на сорок, це вже не зовсім короткометражка, але її разом з тим не втомливо було б дивитись. Бо ті ж фільми по дві години, як на мене, інколи важко додивитись. І насправді, я думаю, більшість фільмів, які йдуть по дві години, можна було б вкласти у тридцять хвилин.
Якби я не був тим, ким є зараз, був би напевно салатовим монстром з бульбашками замість очей і танцював би сальсу з інопланетянами.
Якось ми з друзями були в лісі на грибах, і ночували там же, в такій собі невеликій ямі. Один мій друг вже ліг спати біля вогню, а я приніс дрова, і вирішив в яму не залізти, а застрибнути. Я думав, що той чувак лежить повздовж ями, а він лежав поперек, і вийшло, що я стрибнув йому на ногу, і зламав її. Всі дуже довго ржали, він дуже довго кричав. В підсумку, довелося тягнути його зі зламаною ногою до сільського автобуса.
Минулої зими я дуже невдало стрибнув, після чого досить ефектно впав. До пам’яті прийшов, як виявилось, вже аж через три дні, в реанімації. Спочатку не зрозумів, що робиться: якась кімната, я голий лежу і трубки в венах стирчать. Я почав їх виривати, прибігла медсестра, заспокоїла мене. Але я був на таблетках, мені морфій кололи, то нормально.
Я би хотів пожити якийсь період у якомусь маленькому провінційному містечку, наприклад, Бучачі, чи Золочеві. Знімати квартиру за триста гривень, і спокійно займатися собі чим-небудь.
Я ніколи не вигадую собі якихось принципів життя. Можливо, я надто цинічний, щоб це робити. Є ситуації, в яких я думаю, чи зробити так, чи по іншому. Але ці рішення можуть залежати багато від чого. А не від якихось сформованих наперед принципів.
Я намагаюся створити щось нове, не те, що вже було чи чого є надто багато. Моя творчість розрахована на певне коло глядачів, які можуть це сприймати, і можуть робити певні логічні висновки, відчувати емоції. Це невелика кількість людей.
Звісно, є багато людей, які не розуміють моєї творчості. Але було би погано, якби це ніхто не розумів. Тоді це б означало, що це просто щось не те. А тут –просто не для всіх, це складні фільми. Звісно, я говорю про ті, які мають хоч якусь претензію на мистецтво. Бо в мене є й кілька досить банальних, прямолінійних фільмів, де не потрібно особливо напружувати мізки.
Якби я мав мільйон, частину грошей потратив би на такий собі своєрідний офіс. Викупив би якусь стоматологічну клініку, яка називається «Стоматологія без болю», і перезвав би її «Саєнтологія без болю», найняв би робітників і їхнє основне завдання було б активно робити вигляд, що вони щось роблять. Якщо я побачу, що вони нічого не роблять, то одразу звільняю. Мають щось писати, на комп’ютерах набирати, що-небудь робити, просто для вигляду. І платив би їм зарплату. Люди би заходили, допитувались, що вони роблять, а вони б їм всяку фігню розповідали.
Будь-яка задумка, ідея людина – вона береться безпосередньо з життя. Вона не береться нізвідки. Чим більше людина пережила в житті, чим більший в неї досвід, тим більше вона може створити. Дехто ще бере цей досвід, наприклад, з книжок, але як на мене – це такий мертвий досвід, навіщо творити щось подібне до того, що вже було створено.
Коментарі вимкнені.