“Із президентів Кравчука фотографувати було найпростіше”, – фотограф з Тернополя Василь Бурма

— Коли постійно їсти багато м’яса, то потім хочеться травичку пощипати. Отак і з фотографіями. Давно всі перейшли на цифру і колір, але виставкові зали все частіше просять щось старе чорно-біле, — розповідає 78-річний фотограф з Тернополя Василь Бурма. Наприкінці травня в місцевому Українському домі “Перемога” він виставив сотню своїх світлин. Знімав на плівку, проявляв та друкував вручну 20-40 років тому.
З автором розмовляємо на стільцях виставкового залу за два дні після відкриття виставки. Сивоволосий, низького росту чоловік поверх синьої сорочки одяг камізельку в ромби. Через плече — фотосумка.
— Ич, які рандендульочкі, ти диви, — вигукує Василь Олександрович, розглядаючи довгоногих дівчат, які проходять на другий поверх “Перемоги” — там відбуваються покази мод.
— Чорно-біла фотографія вчить працювати зі світлом. Об’єкт треба ловити в такому місці, щоб він із фоном не зливався. Любив людей проти сонця фотографувати — щоб волосся “серебрилося”. Добре виходять портрети — серйозні чоловіки зі зморшками і красиві жінки. Два кольори підкреслюють фактуру обличчя, — зупиняється біля портрету темноволосої жінки. — Хоча, знаєте, оця румунка, може б, і в кольорі краще вийшла. У неї були голубезні очі, як лагуна. Є такі речі, що фотографувати чорно-білим — мазня. Коли, наприклад, хочеться передати темну зелень чи якісь яскраві кольори — оранжеве.
Зупиняємося біля нічного пейзажу міста. Поверх будівель величезний півкруг місяця.
— Певне, з місяцем переборщив — завеликий, — приглядається, нахиляючи голову вбік. — Цю фотографію в лабораторії з трьох ліпив. Окремо знімав воду, окремо будівлі, окремо — місяць. Є ше кілька фото з тогочасними спецефектами. Тоді то все подвигом було — штук 20 зіпсуєш і викинеш, доки правильно проявиш. Якась порошинка впаде під апарат — маєш отакенну точку на фотографії. Тепер на комп’ютері це все однією клавішею робиш. Сучасна техніка й інтернет зробили мудрих мудрішими, а дурних — дурнішими. Класні роботи є, але більшість клацають, не дивлячись.
Проходимо біля фото кубинців, іспанців, італійців.
— Коли кажу, що бував в 32 країнах і в більшості — за Союзу, то всі думають що я в КГБ працював. Інакше не пускали. Але насправді тоді було простіше, чим тепер. Приходило на бавовняний комбінат 30 путівок на Кубу. Дівки бояться — не хочуть, а мені — мілоє дєло. Видав книжечку і за гонорар — полетів. За України пару раз кликали мене в “бізнес-тури” — якісь там сопілки продавали в Єгипті, Польщі — так науніжався, так прикро мені було.
Василь Бурма вже 50 років публікує свої фотографії в місцевих газетах.
— Приїжджав до нас перший секретар Компартії Петро Шелест, то коли чіпляв орден Леніна до прапора, розвернувся задом. Кричу на весь зал: “Як стали? Поверніться!”. Клєрки зразу шиплять “Ти шо, бля..ь, сєбє позволяєш?”. А він повернувся і ще й помаленьку чіпляв, поки я підлаштувався під світло. Із наших президентів Кравчука фотографувати було найпростіше, у Кучми охорона вже строгіша, а в Ющенка хлопці — то ті прямо по руках били, як тільки близько підходив.
Знімаю якось захід сонця біля катера на нашому ставі. Оступився — вже в воді. Винирюю, а камера на березі. Публіка на катері животи від сміху рве і хлопає. Чоловік підходить: “Ну ты, мужик, и штукарь! Уже вроде в воде весь был, но рукой как-то камеру выбросил”.
Якось героя статті не сфотографував — у Скалі-Подільській писав про жінку, в якій дідько жив. Говориш із нею нормально, тут раптом вона блідне, рот перекошується так, що губи аж біля вух. І голос хриплий чоловічий зсередини: “Ти, суко, припни язика”. Я аж перелякався. Навіть ім’я її змінив у статті, щоб проблем не мала.
Цього року в Тернополі планують вшанувати Василя Бурму на місцевій алеї зірок. Там вже є зірки художника Іван Марчука та поета-пісняра Степана Галябарди.

Андрій ЯНОВИЧ,  Gazeta.ua