Їде на веліку боєць у гумових капцях, з пакетом і букетом червоних троянд. А в пакеті – міна
Парамедик Наталія Колодій 16 днів була на передовій
21 липня поїхали до села Гнутове на підступах до Маріуполя. Нас вигрузили вночі. Дуже втомилися, бо дорогою тріснуло колесо, мало не впали в кювет. Зайшли до хатинки в дачному поселенні. Там дві кімнати: перша нагадує тамбур, друга – для проживання. Шиферу місцями не було. Під стіною – п’ять смугастих матраців. Кажуть: “Житимете тут”. Я зі спальником, хлопці – без.
Наступного дня почали наводити лад. Купили простирадла в магазині. Їжу готували на газовому балоні. Умовила хлопців почистити підвальчик. Уже було відомо, що в сусідні села “сірої” зони підтягують техніку й танки. За кілька днів почалися обстріли. Ми там ховалися.
Будинок належав залізничнику. Побачили перекриття зі шпал, а згодом знайшли в підвалі документи, що підтверджували це.
Два тижні тренувалася на базі госпітальєрів (медичний батальйон “Правого сектора”. – “Країна”). Готували “швидкі” для виїзду. Вимили від крові й інфекцій. Укомплектували ліками, щоб вистачало довезти пораненого до шпиталю. Це протишокові, знеболювальні, кровоспинні, від набряку, апарат для штучного дихання, шини різної довжини, носилки. У тактичному рюкзаку парамедика має бути усе те саме: пару фізрозчинів, ампулки з уколами, катетери, системи, целокс (препарат для зупинки кровотечі. – “Країна”), пов’язки. Наповнений рюкзак важить до 10 кілограмів. Я на базі склала такий. Часто виручав. Ми стояли на позиції, куди медики Збройних сил не хотіли їхати, бо небезпечно й далеко. Брали тільки поранених. Хворі вояки кликали нас.
Кілька разів приходив Іван із 14-ї бригади Збройних сил. Спокійний хлопець із села, ніби вчора від трактора. Командири сказали, що буде медиком. Попросився до мене повчитися. У вену його не навчила колоти – не вистачило часу. Але вміє надавати першу допомогу в червоній зоні (під обстрілами. – “Країна”) та жовтій (під укриттям. – “Країна”).
Хлопці з розвідки розповіли про аватара (військовослужбовець, який пиячить. – “Країна”) з великою гнійною раною ноги. На цвях наколовся. До нього треба було добиратися через мінне поле. Пішла з двома розвідниками. Вони знали стежечку, бо міни наші були. Деякі протипіхотні добре видно, якщо погано поставили. Знайшли того хлопця. Був п’яний, аж синій. Продезінфікувала, перев’язала. Міг ходити. Залишила ліки й пояснила, як доглядати рану. За кілька днів зустрілися. Він кинув пити.
Торік на Миколая напекла солдатам медяників із корицею, імбиром і медом. Зробила їх у вигляді ангеликів з автоматами. Лишила свій номер телефону. Боєць 93-ї бригади з Пісків подзвонив подякувати. Коли була в Пісках, набрала його. Домовилися зустрітися. Дивлюся, їде на вєліку боєць у гумових капцях, із пакетом і букетом червоних троянд. А в пакеті – міна, якими їх обстрілювали. Гарно розірвалася – у вигляді квіточки. Вдома тримаю на видному місці. Вбивча краса.
У п’ятому батальйоні Збройних сил натрапила на мінера, що мав трофічну виразку на нозі. Така – невиліковна, лише затягується шкірочкою. При навантаженнях відкривається і кровить, збирається гній. Заважає ходити. Він казав: мінер багато не ходить, тому впораюся. Дуже віруючий. Перед їжею після спільної молитви ще довго молився над тарілкою і широко хрестився.
Приходив до мене обробляти ранку. Все жалівся, що не допомагає. Кажу: “Спробуємо святою водичкою?” У нас є стерилій – дезінфікувальний засіб нового покоління. Добре гоїть рани, тому медики назвали його святою водою. Запитує: “Навіщо свята вода?” Жартую: “Бєсов ганять”. Мало з лавки не впав. Каже: “Я віруючий, а ви оце мені?” Але зрештою дався. Обробила рану, засипала антибіотиком. Вона затягнулася і більше не турбувала.
Раз попала під точний обстріл бойовиків. Майже влучили в закопаний БМП. Один снаряд прорив борозну і впав до окопу. Наші правильно викопали його – не рівний, а з кутами й поворотами. Залізний вагончик, де дачники тримали різний мотлох, прошило осколками, як решето. Всередині почало тліти. Зрозуміли: якщо розгориться, буде орієнтир для навідника й нового обстрілу. Але загасити нічим, бо вода – привізна. Телефонуємо до Маріуполя. Пожежники кажуть: “У вас там стріляють. Не поїдемо”. Ми – на “911”. Там почали розпитувати, хто ми, скільки років. Допомогу так і не прислали.
Поїхали до Маріуполя. На найближчому посту міліції попросили супроводжувати нас до пожежників, бо ті відмовляються реагувати на виклик. Назад їхали трьома машинами: наша “швидка”, пожежна й міліція.
На “швидкій” працював водій Паша. Колишній засуджений, на тілі – татуювання. Якось під вечір завозили хворих у лікарню. Коли верталися, зателефонував медик Іван із 14-ї бригади ЗСУ. Каже, їх обстрілюють “Градами”. Але як не їхати? А якщо поранені? Дорогою купили в магазині пельмені. Коли прибули, наші сиділи в підвалі. Уже не стріляли, поранених не було. Пішли з Пашею на вуличну кухню варити пельмені. А тут знову обстріл, цього разу – з мінометів. Ми світло вимкнули, бо не можна при обстрілі. Стою, варю пельмені. Коли міна свистить – присідаю. А потім знову встаю і помішую. Паша ліхтариком світить. Доварили й понесли хлопцям у підвал.
Із Широкиного везли до лікарні в Маріуполь дівчину, мала запалення у плечі. Нас там не любили. Ніколи не поспішали допомогти. На під’їзді ми увімкнули сирену. Раптом на поріг вивалює весь персонал лікарні, викатують каталку. Вкладають дівчину на неї і везуть до палати. Вона кричить: “Я можу ходити, приїхала на рентген!” Ледь відбилася.
Пізніше з’ясували, що напередодні міна потрапила в ріг будинку медиків ЗСУ. Водій біг від обстрілу, впав і поламав ребра. Його привезли до Маріуполя. Чергового лікаря чекали 40 хвилин. Добре, що не було кровотечі. Але медики розізлилися і побили лікаря. Ті викликали міліціонерів, а наші їм: “Бачите цього лікаря? Беремо із собою на передову, хороший спеціаліст”. Міліціонери кажуть: забирайте. А наступного дня приїхали ми з сиреною.
Хочеться на передову. Там немає напівтонів. Є ворог і є друг, свої і чужі. У найскладніші моменти допомагала думка, що зараз – нікому нелегко. Є люди, які роблять набагато важчі речі.
Коментарі вимкнені.