Михайла Попівчака до армії не взяли, бо боялися, що танки будуть зникати

–  Часом  навіть незручно розважати людей, коли  в країні війна. Але  я розумію, що даю трохи позитиву. – каже тернополянин,  фокусник  Михайло Попівчак.  Його запрошують на дитячі свята у Тернополі. Для дорослих  тепер замовлень поменшало.

Професійно виступає з  фокусами 13 років.  Власноруч виготовляє реквізити. Вдома змайстрував годинник з однією стрілкою, літаючий столик, великий ілюзіон.

–          Мій тато колись думав, що моє захоплення –  це тимчасове явище. – продовжує. –  А я брав  собі книжку з фокусами, вкладав її в  шкільний підручник і робив вигляд, що  щось читаю для того, що мені потрібно в школі. А що мав робити? То була така хороша книжка Мартіна Гардера «Математичні дива і таємниці». Там суто математичні фокуси. Я нікого ні в чому не переконував, бо це нічого не давало. На жаль, не всі мене тоді розуміли.  Тепер сприймають вже по іншому.

Михайло  знає сотню фокусів.

–          Спочатку виступав з кріслом. – пригадує. – Дванадцять років тому зробив перший розкладний столик. Він був дуже примітивним. В мене класичний образ, бо я переважно на сцені.  Сприйняття фокуса залежить від того, як його подати.  У фокусника мають бути пластичні, красиві  рухи.

На виступи із собою носить чорну ширму.

–          З  нею зручно, – пояснює.  – Є такий зал, де з одного боку сидять глядачі, а в іншому – вікно. А мені треба перейти і підготуватися, переодягнутися, розкласти реквізит по своїх місцях.  Я ж не буду переодягатися і на мене люди дивитимуться. Розкладаю собі ширму, роблю все, що мені потрібно. А тоді на фоні ширми показую фокуси. Якщо б  її не було, то глядачі б ще бачили, що  відбувається за мною. Їх увага б розсіювалася.

Пропонує  чаю. Поки фокусник на кухні, розглядаю  кімнату. В кутку біля вікна – жовто-блакитний прапор. На столику розкладені гральні карти. Під столиком коричнева  валіза.

–          Валізу також зробив. – перехоплює мій погляд Михайло. –  Взяв ламінад з хорошим візерунком. Можна використовувати фанеру, але її треба фарбувати. Фарба може здертися потім. Валізу обробив хорошими кутниками і вона буде служити так, як треба. Перевозити реквізити  надійніше. Не поб’ється, нічого не загубиться. І вигляд гарний має.

Літератури про фокуси  в Україні нема. Інформацію Михайло  шукає в інтернеті.

–          Не знайдеш літератури ні про фокуси, ні про реквізити. – розповідає. –  За кордоном вже в 50-60 роках були такі книжки, яких в нас ще досі нема. Навіть в інтернеті  повністю все, що хочеш, нема.  Буває,  що описаний фокус, але для того потрібна така-то скринька. А її не купиш, тому що цю скриньку міг придумати один фокусник, зробити один номер і вона може бути тільки в одному екземплярі.

Михайло Попівчак виступав у  Києві, Івано-Франківську.  Був у Польщі, Франції, Німеччині, Люксембурзі, Білорусі.

–          Побачити фокуси  хочуть люди, які мене мало знають. Їх це вражає. На них більше діє ореол загадковості фокусника. Хто мене знає, більше  сприймає, як друга. Вже наситилися моїми фокусами по горло.

Михайло щодня робить вправи рук з кульками діаметром 4 сантиметри і двогривневими монетами. Постійно розминає пальці. Стежить за  собою, щоб бути акуратним.

–          Магія починається з того моменту, коли фокусник  тільки з’явився в приміщенні. – продовжує. –  Якби  я прийшов незібраний, незосереджений, ніхто б не сприймав. Люди збоку бачать. Фокусник зайшов і всі одразу це повинні помітити. Навіть щось відчути  містичне. Але всім не догодиш. Завжди знайдеться така людина, яку не цікавлять фокуси. Є такі, що бояться. Знайомі  деякі кажуть: «Ой, не показуй, не хочу».  Мудрі  розуміють, що це ілюзія, певною мірою обман. Це розвага. Дехто каже, що  з картами не можна показувати фокусів, бо хтось там програє гроші в карти. Але ж карти самі по собі – ніщо.  Це ми вже вкладаємо в них значення. Так, як  ніж, яким можна врізати хліба, а можна ним і покалічити когось. Все відносно і все тимчасово. Сама тимчасовість постійна. Як би це парадоксально не звучало.

Офіційно Михайло  не працює.

–          Думаю,  фокусника і нікуди не приймуть.  – каже. –  Мав служити, але не служив. Про це промовчу. Є такі речі, про які не треба говорити взагалі.  Питають часом,  чому мене в армію не взяли. Я відповідаю: бо боялися, що танки будуть зникати. А якщо серйозно – куди підеш? Мені подобається те, чим  займаюся. Це ж треба ходити з понеділка по п’ятниці, з дев’ятої  по шосту вечора. Приходиш додому вже втомлений,  думками ще на роботі. І треба ще готувати на кухні  чи репетирувати. Час робота в тебе зайняла, сили також потратив – на фокуси вже бажання не буде. Тому державна робота мені не дуже пасує. Або ти робиш щось одне добре, або ти робиш кілька справ так собі.

Має дві спеціальності. Вчився на  курсах перукарів. Минулого року закінчив Теребовлянське вище училище культури за спеціальністю – організатор культурно-дозвільної діяльності.

–           Досвід ні за які гроші не купиш. – каже.

Вважає, що  політики  застосовують у своїх цілях прийоми фокусників.

–          Вони займаються брудними аферами. – розмірковує. – А багато афер побудовані на принципах фокусів. Це – відвертання уваги.  Я теж часом займаюся психологічними фокусами. Такі питання задаю чи такі ствердження, що вона не знає, що сказати.

 

Наталка Петрів