Обличчя Тернополя: Не варто чекати, поки хтось змінить для нас життя, – Лілія Мусіхіна

«Погляд» розпочинає проект «Обличчя Тернополя». Ми будемо розповідати про людей, які живуть у файному місті, про їх життя, мрії.
Отож, знайомтесь Лілія Мусіхіна.

Звати мене Ліля Мусіхіна, дівоче прізвище – Дячук. Народилась у Тернополі, а конкретно – у пологовому на Сонячному масиві.
Чим займаюсь? Важко сказати відразу. Всім, що цікаво, або тим, що потрібно, що принесе користь іншим і мені, звісно. Виховую дитину, досліджую, наскільки можу, українську духовну культуру, пишу на цю тему книги, статті, розвідки. Трохи перекладаю. У вільний час подорожую, займаюсь рукоділлям – в’яжу, вишиваю.
Чого боюсь? Боюсь, аби ніхто з близьких не захворів, боюсь смерті близьких, друзів, боюсь, боюсь стати обтяжливою близьким. Власної смерті не боюсь. А ще боюсь не встигнуи зробити щось важливе – недописати, недоговорити, недо… Ну, ви розумієте.
Мрії – річ дуже особиста. В кожного своя… я мрію про те, щоб можна було спокійно працювати і не думати про те, де б взяти грошей. Парадоксально на перший погляд, але художники, письменники і вся решта творча братія мене зрозуміє. Спокій Майстра, який дарує йому Воланд – це найсокровенніша мрія, мабуть. Просто можливість спокійно робити те, що хочеш.
Тернопіль люблю за озеро. За зеленілітні алеї. За гострий запах опалого листя восени. За тишу і спокій. За те, що маю щастя тут жити. За те, що це саме те місце, куди люблю повертатися з повним наплічником “пилу всіх доріг” після тривалих мандрівок. За очі нашої старині. За міцність плечей наших чоловіків. За цокання підборами по тернопільських бруківках наших жінок. За дитячий плач посеред ночі, коли “меленьке, ношене під серцем, безлюдне місто плаче уночі”…
Не варто чекати, поки хтось змінить для нас життя. Давайте почнемо з себе. Почнемо з найпростішого – приберемо коридор, не чекаючи поки це зроблять прибиральниці чи сусіди, насадимо квітники під під’їздами… Все в наших руках. Це, мабуть, не побажання, це заклик, але він, здається, дуже доречний.