«Політ золотої мушки» пана Марциняка, – про Галичину і трохи про всяке

Розмова при каві в зимний львівський полудень з Богданом Волошиним – письменником, журналістом, автором сценарію до фільму і просто чудовою людиною

Друзі позаочі називають його галицьким Сковородою. Бо майже щодня на його сторінці у Фейсбуці з’являються світлини з краєвидами, старими кам’яницями, шпилями храмів, сільськими хатами, дорогами і стежками, котрі ведуть…Кудись вони ведуть. В майбутнє, чи до минулого. Трохи рідше світлини з людьми. І завжди до них – влучний, трохи саркастичний, трохи філософський допис. Власне, роздум про життя, його сенс, про те, що ми залишаємо після себе.

– То хто ж він – пан Марциняк?
– Ну, в принципі, пан Марциняк – то зараз уже я. А раніше – то був мій літературний герой. Він народився у 1990 році. Я тоді почав вести колонку в газеті “Ратуша”. Вів я ту колонку таким, знаєте, трохи галицьким діалектом, львівською “ґварою”, людям то дуже подобалось. Видно, щось їх ріднило з тим героєм, він був їм близьким, зрозумілим і говорив різні мудрі на той час речі.
А потім мені запропонували перенести того персонажа на телебачення. І довелося мені вживатися в ту роль і вдавати, що то є насправді я. І, знаєте, пан Марциняк виявився настільки живучим і актуальним, що зараз то вже дійсно я. Було таке, що два рази я вже його ховав. То було так, що його була кинула пані Стефа, він був у страшній розпуці, позичив у сусіда печінку і то йому ніц не помогло і він почив і Бозі. Але, обурені глядачі стали кричати і вимагати, бим я вернув все взад, бо вони їм є тєжко без нього і довелось пана Марциняка воскресити.
І так ото він досі топче ряст у Львові, жартує і пише про те все, що бачить.
Зараз я вже доганяю того пана віком, влажу в його маринарку, вже, як він кокетую з молодицями, знаючи, шо ніц з того не буде, але образ треба плекати, бо пан Марциняк – то є такий ґоноровий персонаж, котрий може все, навіть, якщо нічого не може. Читачі і глядачі його потребують, люди пишуть, телефонують і хочуть бачити героя, що називається “на коні”.
– То є таке суспільне прагнення позитиву?

– Та я знаю… Напевно, люди мають бачити, що хтось наважується робити те, чого вони бояться, або не хочуть. В мене там різне було. Я в тому образі збиткувався і над людськми гріхами і вадами, і над владою, і над церквою. Іноді редактор казав :
– Чуєш : нам скоро вікна поб’ють.
А я казав йому, що не поб’ють. Бо пан Марциняк – то є такий самий хлоп, як і всі львівські батяри. Ще ніколи їден батяр не побив вікна другому. Скорше вони разом наб’ють писок тому, хто їм нездало перейшов дорогу. А от, якби я почав цитувати Ніцше, то точно б побили і не лише вікна, а й окуляри, і те, що за ними. Атак : я є народний вар’ят і мені можна все. Можна спалити тисячолітній храм і побудувати на його місці новий, можна піти до сповіді і одразу побігти до коханки ” виконувати покуту”, можна брати хабаря і на нього купити свічку в церкву, можна йти в депутати і заблудитись дорогою. Якщо ти вар’ят – то тобі прощається все.
Найбільше мене тішили відгуки російськомовних :” Ми нє зналі, што можна так шутіть і не ругатца…”
– А, якщо, не про персонаж, а про самого пана Богдана? Можете трішки біографічну довідку дати про себе?
– Та чого нє? Я народився дуже давно Тут, ві Львові і маю надію, що тут помру. Писав завжди і все життя знав, що писатиму. Хоча, був у мене один непевний період в житті – десь в класі першому – я мріяв стати астрономом. Ну, прочитав підручника з астрономії, там мені сильно сподобалось слово”парсек”. Я з ним носився на язику, кожного другого називав парсеком, за що отримував іноді, але то мене не зупиняло. Правда, те захоплення швидко минуло. Після школи я не дуже добре розумів, чого я хочу, але напевно знав, що хочу писати, тож вступив до університету на журналістику.Перші проби пера в мене були доволі красномовні. Я міг написати в районній газеті, що ” трактор прудко вистрибнув з ями, витягнув борону і пошкрябав поле по лисині…” Ну, так я собі образно то бачив. А, може, то вже в мені народжувався пан Марциняк. Але так ото з тих пір я і товчуся у львівській журналістиці. Мені то подобається.
– А як із журналістики ви добрались до написання сценарію? Я про “Політ золотої мушки”?
– Ще давно колись, окрім статтей і всього такого, мене потягло писати замальовки з народного життя, такі короткі новелки, більше смішні, ніж іронічні, бо я ще не був тоді таким мудрим, як зараз. Я дуже люблю діалекти, люблю бавитися словами. Діалект, насправді, є дуже влучним, дуже емоційним в діалогах. Ними можна передати набагато більше, ніж літературною мовою. І ще одне – хотілося занотовувати, записувати ті слава і вирази, щоб зберегти їх. Адже галицька говірка зникає з розмовної мови.
І ось я почав писати ті невеличкі новелки, так мені Бозя дав, що вони поступово стали вкладатися в книжки і знайшлись люди, готові ті книжки видавати. Правда, без гонорару, але то таке. Книжки пішли в люди – і то добре.
А десь років двадцять тому мене надибав Іван Кравчишин, котрий закінчив режисерський факультет в інституті ім.Карпенка-Карого і каже:
– Я хочу то знімати!
Ну, я кажу :
– Знімай!.
Ми сіли і написали сценарій з трьох новел. Ясна річ, що тоді нічого з того не вийшло, бо в нас не було коштів і меценатів теж не було. Якось то вже й призабулось. А десь, років три тому, він мені дзвонить і каже:
– Знаєш що, Бодьку? Нам гроші дали на фільм!
-Який фільм?- питаю.
– Ну, той, що ми двадцять років тому сценарій робили.
– Нічого не робиться намарне, – сказав я собі і ми приступили до зйомок. Вибирали натуру, підбирали акторів. Довго те все робилося, бо кіно – то є клопітка праця. Ну, і ось – зробили.
– Власне, хочу спитати : про що фільм?
– “Політ золотої мушки” – то є історія з трьох новел. Про народження, життя і смерть. Вони трохи смішні, трохи ліричні, трохи душевні. Фільм з несильногримованими акторами і зовсім негримованими Карпатами і Галичиною. З живою галицькою говіркою і живими галичанами. Фільм знімався в Карпатах, в монастирі в Добромилі, ще в інших місцях, де є гарний колорит, прекрасні гуцулки і добра самогонка. Що ще людям треба для щастя?( сміється) Хіба добрий гумор…
– Отже 26 лютого буде презентація?
– Ні, то буде вже прокат. Презентація була, але в закритому середовищі. Я був на кількох показах і мене втішило сильно то, шо на жодному з них люди не встали і не пішли, і, навіть, не позіхали. А, коли показували для поранених бійців в госпіталі, то вони так реготались, шо я, бігме, сидів і переживав, аби в них там шви післяопераційні не порозходились.
– Чи можна сказати, що “Політ золотої мушки” є першою ластівкою, власне галицького комедійного кіно? І чи буде продовження?
– До певної міри. Але то вирішувати спеціалістам і глядачам, чим воно є. Для мене – то продовження того, що я писав все життя і надіюсь ще писатиму. Сюжетів достатньо. Із того, що я вже написав – знімати не перенімати. Ціла фільмотека може вийти.
– Бачите себе класиком?
– Ні!!! Класикам нічого не платять і ними дітей в школах мучать.Де би я на таке пішов? Я – добра людина. Дітей люблю, на внуків сподіваюсь. І ото як воно було б : приходе мій внук до школи, а йому там кажуть пані вчителька” Вчи тойво уривок з дідового безсмертного!” А його дідо вже вдома замучив повчаннями і жартами, на стару голову смішними…
– А де ви берете своїх героїв?
– Всюди. То все пишеться з живого. З сусідів, родичів, людей на вулиці, з випадкових зустрічей і підслуханих розмов. Іноді, з себе самого. То є намагання іронічно подивитись на те, що відбувається навколо, додати людям віри, оптимізму, впевненості. То є такий галицький позитив. Щирий, відвертий, автентичний і смішний.
– Пане Богдане, з ваших книжок, зі сторінки на ФБ, а тепер і з фільму, я вловлюю якусь таку трепетну і ніжну, приховану за іронічністю, закоханість в Галичину?
– То так. По великому рахунку, чесно скажу, мені, окрім Галичини більше нічого не треба. То моя земля, моя колиска, моє життя. Я хочу зберегти її дітям і внукам такою, як сам її бачу і відчуваю. Галичина, насправді, набагато більша, ширша і глибша за той ярлик, котрий на неї вішають. Вона – жива. Дивіться: скільки окупантів, скільки різного зброду тут пройшло, а Галичина – жива. А від зброду – йно назва міста. Жартую, звичайно. Галичина зберегла свою автентичність, мову, говірки, рушники, обрядовість і духовність. А які тут галичанки, самогонка і шкварки? От як в неї можна не закохатись?
А щодо мови… От, якщо взяти те, якою мовою писав Стефаник, якою мовою писав Франко – то побачимо, що це є діалект, котрий років через сто ніхто не зможе прочитати. Галицький діалект, на даний час, зникає і ніхто, на жаль, окрім гумористів не пробує його відродити, чи зберегти. А він того вартий.
– Зараз звучать такі радикальні тези, як “кордон по Збручу”, ” галицька окремішність”. Багато , досить багато, значимих в галицькому суспільстві людей, говорять про галицьку незалежність, “Кололівство Галичина”…
– Я вважаю, що це маргінальна крайність. Почнем з того, що для незалежної держави потрібна незалежна, потужна еліта. Політична, культурна, економічна. Можливо, до 1939 таке було ймовірним. Зараз, через стільки років комунізму і перетікання з великою Україною, це неможливе. Але, я бачу все-таки,культурну галицьку окремішність. Бо ми – справдіінші, окремішні. Це не означає, що ми маємо від мовитись від загальноукраїнського. Це означає, що ми маємо берегти і культивувати своє, те, що нам рідніше і ближче. Бо його ми маємо передати внукам. А ні – то, я так думаю, нас за це спитають. Треба глибше і ширше дивитись, бо не тільки світу, що в вікні…
– Ага! Про вікна… От у львівські вікна підглядає хто : ви, чи ваш герой – пан Марциняк?
– А! То я. Пан Марциняк – трохи такий, знаєте, ледачий. Він не хоче міняти життя, він хоче, щоб то життя само сі змінило. І тому дре з нього лаха. А я хочу всього одразу. І зберегти, і змінити, і побачити-почути. І цікаво мені : а що там , за тими вікнами? Чим живуть люди, чим думають і, чи думають? Чи в них тільки світло лампочки, чи є ще і в душі? Чи є в них сусід з перфоратором?
А ще я хочу, щоб моя Галичина, мій Львів, мій особистий світ – були світлими. Щоб в них були і добро, і любов, і милосердя. Та і гумор. А що нє?

Насправді, наша розмова була набагато довшою. Але… Дзвінка Торохтушко – також доволі ледаче створіння. І теж полюбляє в житті дерти лаха . Одним словом: не годна я то все переповісти, хіба би пан Марциняк якої кави проставив…А так : дивіться, дорогі мої фільм. Він того, направду вартий! А я вам таке ось зацитую. Бо, здається мені, що таким він і є Богдан Волошин. Він же – пан Марциняк.
“Страшенно люблю справжні речі. Живі. Як це вікно у покинутій кам’яниці. Чи вмурована таблиця на урядовому булинку. Чи смішний кам’яний олень посеред містечка. Мову цих знаків я розумію краще, за верескливі рекламні шильди вздовж доріг і на будинках. Схоже, я взагалі не тією мовою говорю із світом. І то ся не лічить… “