Щиро вдячна Богові за подароване життя вдруге, – Любов Лазука

5 років тернопільська журналістка Любов Лазука мешкає у Лондоні. Нині – вона продовжує речення для «Погляду». Люба працювала у газетах «Ратуша», «Нова ера», «20 хвилин», «Нова Тернопільська газета». Автор поетичної збірки «Готика вітру». Готує до друку нову книжку. Мандрує англійськими музеями. Багато читає. Виховує сина Назарчика.

Про вірші і книжки… у Лондоні не говорю ні з ким. Ні з українцями зі свого оточення, ні зі знайомими англійцями. Перші – не розуміють моєї поезії. Не хочу витрачати свій час. Другим не зрозуміти, що для того, аби видати книжку в Україні, не обов’язково писати, а достатньо мати гроші. Тому я сам на сам зі своїми думками. Не скажу, що мені некомфортно

Перед тим, як поїхати до Лондона… розчарувалася у журналістиці та громадському русі. Останньою краплею стали вибори. Тоді чи не щотижня Янукович проводив прес-конференції. У “Зоряному” – центрі ПР у Києві збиралось близько 300 журналістів. Саме там я вперше почула Мустафу Наєма. 2010 рік. У мене була зарплата майже 800 гривень. Тому поїхати на таку “пресуху” ставало можливістю дотягнути до наступної червоної дати у календарі – зарплати. Нас двічі годували у ресторанах, давали по 50 доларів на одного журналіста, по пляшці шампанського і пачці цукерків. Ненавиджу спиртне, а від цукерків відмовитися було важче. Журналістам зі сходу давали по 100 і більше доларів. Отак за ці мізерні копійки перетворилася на копірайтера. Але я відчуваю кров на своїх руках тих, кого убили на Майдані і продовжують убивати у зоні війни. Адже саме сотні і тисячі журналістів тоді не перешкодили прийти і так довго протриматися при владі Партії Регіонів.

Українці за кордоном… не змінюються. Лише їхні вади загострюються. Натомість кращі сторони чомусь проявляються вкрай рідко. Люди відриваються від реальності, бо отримують гроші і не знають як їм дати раду. Одні заощаджують на всьому, що доходить до абсурду. Інші – пускаються берега.

Пам’ятаю мій найважчий… заробіток. Нас, кілька друзів у Чорткові писали докторську дисертацію на замовлення. Ми два тижні жили на одній квартирі, спали по черзі, на вулицю теж виходили за зміною. За зароблені гроші я придбала гарні штори додому.

Вперше усвідомила, що таке сором… у чотири роки. Що брати речі без дозволу – погано. Я “позичила” без прохання у сусідської дитини ляльку, яку їй передали з Канади. Мама одразу все зрозуміла, взяла мене за руку і привела до сусідів. Змусила віддати ляльку і вибачитися перед подружкою та її мамою.

Яскраве враження від спілкування з батьками у дитинстві… сімейні читання. Це коли кожен член родини сидить десь у кутку і читає улюблену книжку. І час од часу хтось коментує прочитане.

Моє ставлення до батьків… змінювалося.
Напевно, як у всіх. Спершу сліпа любов, у перехідному віці – повне заперечення. Тепер всіх приймаю такими, якими вони є. І від того на серці тепліше.

Сестра… у 2001 році розписувала інтерв’ю з допотопного радійного диктофона. Я тоді їй авторитетно заявила, що дурнішої роботи не бачила і ніколи б не стала журналістом.

Ідеальних стосунків… нема. Є стосунки – в любові. І є стосунки – у звичці. Щоб зрозуміти, що обраний партнер – саме ваш, треба з ним трохи прожити. Так десь років зо п’ять.

Дуже позитивно ставлюся… до цивільних шлюбів. Одружуватися не тільки не обов’язково, а в деяких випадках – категорично заборонено.

Коли народилася дитина… перше, що думала: і ото я змогла виносити і народити людину!?

Моя найбільша проблема і вада… нашкодила мені ще до пологів. Це наївність і сліпа віра у слова людей. Бо наївність, сліпа віра і водночас зневіра привели мене сюди, де я зараз. Тобто за кордон. Тепер я кардинально змінилася.

Я дуже… самокритична. Люблю обґрунтовану критику. Однак ненавиджу, коли люди переходять на особисте. Це нічого спільного немає з критикою. Це звичайнісіньке приниження гідності.

У мене є… два дні народження. Перше – 22 червня. Друге – 28 грудня. Від того дня живу вдруге. Чотири роки тому під час потуг у мене була раптова зупинка дихання та брадікардія. Лікарі врятували мене і дитину. Це не пройшло без негативних наслідків. Мені потрібно було знову тренувати тіло, пам’ять. Я свідомо обираю незнайомий маршрут до магазину чи парку. Читаю. Колись втомлювалася від звичайної розмови ні про що. Тепер можу подивитися фільм.

Щиро вдячна Богові за… подароване життя вдруге. Насолоджуюся кожним днем і не впадаю у відчай, якщо мені щось не вдається. Я по-іншому тепер сприймаю життя і себе у цьому світі. Бо вдруге робила перші кроки. Насолоджуюся тим, що можу самостійно дихати, що вже не втомлююся і не засинаю від прочитаної однієї сторінки тексту. Знову можу писати не лише вірші. Зрештою, можу бігати.

Коли мені буває важко… заплющую очі і слухаю своє дихання. Без кисневої маски. Тоді будь-які проблеми стають мізерними.

Якби мала вплив вплив, то у журналістиці… в Тернополі дещо змінила б. Додала б більше б сатири. Якщо є така значна кількість сайтів і газет, то вони не мають писати все під копірку.

Вірші Люби Лазуки

Мамі
Вдовине подвір’я вгрузає у землю
черепицею давиться пам’ять –
зеленим мохом порослі крокви
падають вслід за мною
вже років з чотири…
а пам’ятаєш, як я бігала по стриху
без жодного страху,
балансуючи на тих кроквах,
ризикуючи впасти пір’їнкою тобі на груди…
мамо, за розмовами, весіллями, поминками
і розлукою я й не помітила,
коли ж ти розгубила до крихти здоров’я
я ще вірю у те,
що діти мають пхати батьківську біду пліч-о-пліч
мамо, бо моє подвір’я вгрузає у землю,
а пам’ять – давиться черепицею

* * *
Інтернет. І ранкова кава
Тягуча й нудна, як місцевий метр.
Хтось рахує вчорашню тару.
Хтось затягує совість в інет.
Ти ідеш на відверту тишу –
Ти чекаєш моїх розмов.
Ти жалкуєш, що я не пишу.
Ти боїшся мене. Агов!..
Інтернет. І ранкова кава
Тягуча й нудна, як вчорашній метр.
Ти – купуєш мені оправу.
Я – затягую совість у нет…

***
Спалах чорнобривців засвідчить –
Між нами дороги.
Намотую дні, як тонесеньку нитку
На зранений палець.
Радиш – подорожник гамує біль і стримує кров.
І кров цюркотить і чорнобривці (як не дивно)
У метро аж надриваються…
Між нами дороги
І жодного подорожника.

***
В обмінному пункті жодного євро
Для малого Адама немає яблук
(зелених)

У місцевому театрі жодного метра
Для кишенькового профі
Немає дилеми

У задзеркальних вітринах жодного серця
Для блідого художника –
Й тіні слави

В обмінному пункті немає натхнення
Для молодого Адамчика
Жодної Єви

***
Щось змінилося в мені.
Чи то від тієї зради,
Чи то від тієї смерті.
Та з іншого світу
Ще ніхто не прийшов,
Не постукав, не заплакав.
Лиш птаха злітає у небо,
Сполохана моєю ходою,
Невпевненою, але затятою.
…щось змінилося у мені…

***
У спадок залишу хіба що
Заяложені книжки, газети,
Журнали, листи і трохи слів –
Маю до них велику слабкість,
Ще більшу, ніж до шитва,
Чоловіків і танців…

«Погляд»