Спадщина, яка надихає митців

Дев’ятого травня минуло 140 ро­­ків з дня народження видатного українського вченого Володи­ми­ра Гнатюка! Широта його наукових інтере­сів — етнографія, фольк­лористика, мовознавство, літера­туро­­­знавство, мистецтвознавство, перекладацька діяльність — дивувала сучасників і не переставала зацікавлювати наступні покоління. Вчений секретар Наукового това­рист­ва імені Т.Шевченка у Львові, член Чеського наукового товарист­ва, Празької, Віденської та Все­укра­їнської академій наук…

Володимир Гнатюк (народився у мальовничому селі Велесневі на Тернопіллі) ще в дитинстві вра­жав феноменальною пам’яттю. «Один раз почуту пісню чи казку він міг навіть через кілька місяців відтворити слово в слово. Так само запам’ятовував цілі сторінки з Біблії, яку батько (сільський дяк і одночасно вчитель школи при церкві. — Р.Я.) часто читав уго­лос», — стверджує відомий учений з Пряшева (Словач­чина) Микола Мушинка у нарисі «Во­ло­димир Гнатюк: життя та його діяльність у галузі фольклористи­ки, літературо­знавства та мово­знавства». Гнатюк-старший вирішив, що з сина «піп був би непоганий, бо вміє співати й промовляти», і повіз його до Бучача в народну школу. Допитливий хлопець намагається якомога більше часу проводити серед людей — у Бучачі та селах повіту. І вже у 12-річному віці мав зшиток із записами понад 100 пісень, казок, анекдотів та переказів. Батькова мрія не здійснилася: Володимир через брак грошей не зміг стати сту­дентом колегіуму святого Ата­назія в Римі, а згодом одягнути священицьку рясу. Але такий поворот у долі юнака не став трагедією.

Закінчивши Бучацьку та Ста­ніславську гімназії, Воло­димир Гнатюк вступив на філософський факультет Львівсь­кого університету. Але від етнографічних зацікавлень не відмовився. Впевненості студентові додав моск­вофільський журнал «Но­вый галичанин», який опублікував сім зразків народної творчості з його записів.

Під час навчання в університеті Володимир Гнатюк заприятелював зі своїм духовним наставником Іваном Франком. Спо­чатку в редагованому ним журналі «Житє і слово» веде огляди. А коли звільнений з роботи в редакції газети «Кур’єр Львовскі» Іван Франко опинився у скрутному матеріальному становищі, його молодший побратим, як голова студентського товариства «Акаде­мічна громада», активно взявся за організацію ювілею — 25-річчя письмен­ницької діяльності Каменяра. Він припав на жовтень 1898 року. За рахунок випущеної лотереї управа товариства прид­бала збірку поезій «Мій Ізмарагд» і в такий спосіб виплатила Фран­кові гонорар. Крім того, оргкомітет ювілею, очолюваний Володи­миром Гнатюком, видав працю Михайла Павлика зі списком творів І.Франка, альманах, а також збірку музичних творів на його слова під назвою «Зів’ялі листки». Видатний письменник цією дружбою дорожив, що засвідчить маловідома деталь з біографії Івана Франка. Він один-єдиний раз у житті був кумом — саме на хрестинах Гна­тюкового сина Сте­фана (на жаль, хлопчик помер у шестимісячному віці), а кумувала дружина Михайла Грушевсь­кого Марія.

Гнатюк відгукнувся на зак­лик Михайла Драгоманова, ад­ресований галицькій інтелігенції, — подати руку допомоги братам-українцям з Угорської Русі, які в умовах чужоземного поневолення приречені на вимирання. Вчений-етнограф і фольклорист з 1895-го по 1903 рік узяв участь у шести наукових експеди­ціях по Закарпатській Україні, Східній Словаччині, Південній Угорщині. У результаті пошуків вийшло шість томів етнографічних матеріалів, видано низку праць про життя лемків за Кар­па­тами та югославських русинів. Відомий учений Філарет Колесса так оцінив значимість цих дос­лід­жень: «Ними В.Гнатюк, можна сказати, відкрив Закарпатську Україну для українського громадянства і української нації».

Великий галичанин і українець Володимир Гнатюк не уникав болючих проблем суспільно-культурного життя свого народу. Вслід за письменником Борисом Грінченком він шукає відповіді на запитання — який насправді стан українського шкільництва і що означає так звана народна школа. І робить висновок, що в Україні не тільки немає українсь­ких шкіл, але навіть у тих, які є, «всі як вогню бояться українсь­кої книжки». Як патріот, В.Гна­тюк не міг пасивно спостерігати переписування української історії. «У підручниках, затверджених окупаційним режимом, — каже вчений, — дітям чужа не лише мова, але й сам дух, зміст». Ця думка ніби висловлена сьогодні — як реакція на написання спільного українсько-російського підручника для вчителів історії, ініційованого мініст­ром освіти і науки Дмитром Табачником!

За своє недовге життя вчений зібрав десять тисяч коломийок, уміщених у чотирьох томах, упорядкував і видав по два томи колядок, щедрівок, байок, по одному — гаївок, оповідань про опришківський рух, похоронних звичаїв та обрядів, інших зразків народної творчості.

А ось — інші, більш щедрі ужинки. Будучи постійним автором і певний час редактором «Літе­ратурно-наукового вісника», Воло­димир Гнатюк дав життя 30 томам цьо­го журналу, опублікував понад
50 власних наукових розвідок та понад 600 рецензій, оглядів, статей. Часо­пис користувався популярністю не тільки в Га­личині, а й на Схо­ді Ук­раїни. Недар­ма задля непоширення «вільнодумства» царська цензура 1901 року заборонила його ввезення на територію Ро­сійсь­кої імперії.

В серії видань Українсько-Руської видавничої спілки, де Во­­лодимир Гнатюк упродовж
14 ро­ків був головним редактором, до Першої світової війни з’я­вилися аж 323 книжки. У них — кращі зразки світової та української літератури, праці з фізики, астрономії, статистики, історії та інших наук. Володимир Гнатюк сам видав твори 150 ук­раїнських авторів, які не могли побачити світ на Великій Україні: там до революції 1905 року діяли Валуєвський та Емсь­кий укази про заборону ввезення і друкування книжок українсь­кою мовою. Вчений відредагував 40 томів Етнографічного збірника, перетворивши його на найважливіший фольклорно-етнографічний орган в тодішній Ук­раїні. Дивуєшся — половину випусків становили його власні праці!

Терплячи багато недуг — радикуліт, бронхіальну астму, туберкульоз легень, Володимир Гнатюк не складав рук до останніх хвилин життя, яке обірвалося шостого жовтня 1926 року. Він виконував обов’язки вченого секретаря Наукового товариства імені Т.Шевченка у Львові. До цієї відомої наукової інституції прийшов тридцятьма роками раніше, де працював під керівницт­вом свого великого вчителя — Івана Франка у філологічній секції, а згодом секретарем етнографічної комісії НТШ.

Влада радянської України не ризикнула відкинути заслуги вченого — 1924 року Володимира Гнатюка було обрано дійсним членом Всеукраїнської академії наук. Вчений глибоко помилився в короткочасних прагненнях більшовицької влади захищати українську мову і культуру, спонукавши сина Юрія — випускника Гірничої академії в місті Пржи­брамі (Чехословаччина) — вирушити в Дніпропетровськ «утілювати в життя політику ук­раїні­зації». Тут його вперше заарештували, а кривавого 1937-го засудили в Харкові й відправили в сибірські концтабори. Після смерті Сталіна Юрія Гнатюка реа­білі­тували, однак не дозволили жити в Україні. Так він залишився в Тамбовській області Російсь­кої Федерації. Більш прихильною була доля до дочок Володи­мира Гнатюка — Ірини і Лесі, які бу­ли медсестрами в лавах Укра­їнсь­ких січових стрільців. Ірина стала дружиною Василя Коса­ренка-Коса­ре­вича посла УНР у Бер­ліні, де й мешкала, забравши з собою і матір. Леся, закінчивши медичний факультет Карло­во­го університету в Празі, під час Українсько-польської війни 1920-х років еміг­рувала до Пари­жа, стала там доктором медицини.

А коли на батьківщині Воло­димира Гнатюка встановилася радянська влада, про нього потихеньку забули. Тривалий час, аж до 1971-го, могила визначного вченого на Личаківському кладовищі у Львові була вкрай занедбана. Але знаходилися небайдужі люди, які понад усе намагалися воскресити славне ім’я. З 1961 року матеріали про його життя збирає випускник Київсь­кого інституту культури, а нині заслужений працівник культури України Остап Черем­шинський. Мине ще сім років — і з ініціативи голови місцевого колгоспу Леоніда Мацюка у селі Велесневі постане будинок, який віддадуть для потреб музею Володимира Гнатюка. Сюди з Львівської наукової бібліотеки імені Василя Стефаника було перевезено частину архіву вченого. А його швагер — колишній випускник Тер­нопільської гімназії Іван Боднар і художник Григорій Смольський передали меблі та інші речі сім’ї Гнатюків. 150 меморіальних експонатів сьогодні становлять особливу цінність музею, який відвідали вже понад 100 тисяч гостей і туристів. Не витримує критики факт відкриття пам’ятників до круглих дат, але 1971 року, до 100-річчя з дня народження Во­лодимира Гнатюка на подвір’ї музею встановлено оригінальне погруддя. Його автори — скульптор Лука Біганич та архітектор Воло­димир Блю­сюк. Однак, як на ме­не, найкращою пам’яттю про визначного вченого стало перетворення його багатої наукової спадщини на джерело натхнення для митців різних поколінь. Наприк­лад, композитор Володимир Іва­сюк на основі коломийки про чар-зілля створив знамениту «Червону руту». Вивчаючи систематизовані фольклорні та етнографічні дослідження В.Гна­тюка, письменник Борис Харчук написав повість «Планетник», непересічні картини намалювали художники Іван Крислач, Ірина Левитська, Юрій Кисличенко, Василь Пере­вальський та інші. Володимир Гнатюк — живий. І насамперед — у своїй творчості

Роман Якель «Дзеркало тижня. Україна»