Сергій Прилуцький: “В Тернополі мене найбільше замилувало розбите скло під “мєнтовкою”

У вівторок, 25 березня, у тернопільській галереї “Бункермуз” з поетичним словом виступив важковаговик білоруської літератури, білоруський жадан Сяргей Прылуцкі aka Сірошка Пістончык, який став надзвичайним гостем мистецького заходу “Вільний мікрофон”. Своєю присутністю з 2008 року нашої ери Сяргей доповнює населення м. Київ. Подейкують, що він цинік, скептик і слемер, автор екзистенційної силаботоніки спальних районів пострадянських міст. А ще – триразовий фіналіст конкурсу молодих літераторів, організованого Білоруським ПЕН-Центром, учасник багатьох літературних фестивалів у Білорусі та за кордоном. Його вірші перекладено кількома європейськими мовами.

 

Сяргей Прылуцкі пояснює, що запросини на Вільний мікрофон зацікавили одразу з кількох причин:

— Найперш тым, што даўно ня быў у Тэрнопале – апошні раз выступаў у вас гадоў 6 назад, таму з радасьцю адклікнуўся на прапанову Юры Завадзкага. Чытац буду вершы, магчыма трошкі прозы Пістончыка.

Нашому кореспонденту того дня вдалося поставити білоруському гостю кілька питань. Деталі – у наступному абзаці:)

— Сергію, які позиції у білоруській літературі нині займає поезія?

— У попередньому десятилітті білоруська поезія пережила певний ренесанс. На поетичну арену вийшла значна кількість молодих митців від 15-річного віку. Пожвавилося видавництво книг. І якщо спочатку це було хаотичне явище, згодом видавництва створили певну концепцію білоруської поезії. Звісно, мова йде про приватні видавництва, адже державні, за традицією, продукують “нєкую хєрню” і є прибічниками так званого “махрового націоналізму” на кшталт лелеки над хатою і колосків в полі. Коли відбувся розкол Спілки письменників Білорусі фактично на дві частини – опозиційну і пропрезидентську, – опозиційна спілка започаткувала видання серії книг “Перша книга автора”, в яких публікують творчість молодих поетів і поетес, прозаїків.

— Знаю, Ви критично ставитеся до віршування верлібром.

— Я не критикую верлібр, адже сам пишу “білі вірші”.  Молодим поетам варто долати власні стилістичні та жанрові кордони. Бо все може закінчитися банальним потоком свідомості, а зерно поезії, як би пафосно це не звучало, загубиться в небутті.

— З українською поезією Ви знайомі?

— Більш-менш.

— Можете порівняти літературні процеси України і Білорусії?

— В Україні літературний процес активніший, позаяк він не регулюється цензурою. Адже, організувати подібний “Вільний мікрофон” чи презентацію книги, приміром, не в Мінську, а в одному з обласних центрів, надзвичайно складно. По-друге, важко знайти місце для проведення такого заходу. По-перше, власник цього закладу в будь-який момент може передумати, вигадати якусь історію на кшталт: “Пожежники сказали, що зараз станеться пожежа”.

— Назвіть, будь ласка, прізвища білоруських літераторів, з якими, на Вашу думку, варто ознайомитися українському читачеві.

— Рекомендую творчість Олеся Розанова. Він головний претендент Білорусі на Нобелівську премію. З 60-их років Олесь займається літературними експериментами. Винайшов нові жанри – версет, віршомаз, пунктир, зном.

— А як щодо прози – експериментуєте?

— Пишу умовну прозу, яку називаю “дегенеративною”. Оскільки вона, хоч і переслідує певну мистецьку мету, є смішною для прочитання.

— Ви сьогодні мали можливість слухати молодих тернопільських поетів у “Бункермузі”. Які висновки можете зробити?

— Помітно, що це активні молоді люди, які комфортно почуваються серед великої аудиторії. Було помітно поетів, які тільки починають писати, і вже досвідчених.

— Застосую до Вас традиційне питання, як до гостя Файного міста. Які враження на Вас справив Тернопіль?

— Тернопіль мені нагадує білоруське місто Гродно, воно теж розташоване на Заході країни біля кордону з Польщею і Литвою. Але я давно не був в Гродно, є ймовірність, що там вже все позносили. В Тернополі мене найбільше замилувало розбите скло під “мєнтовкою” (посміхається – ред.), симпатичні маленькі дворики в центрі міста, краєвиди біля озера.

— Сергію, дякую на добрім слові.

Розмовляла Ірина ЮРКО