Василь Шкляр: “Та не з бiльшовиками, а з росiянами ми воювали!”

Новий лауреат Шевченкiвської премiї каже, що на Схiднiй Українi повстанцi дiяли ще активнiше, нiж згодом на Захiднiй, але це й досi замовчується.

Про нього кажуть, що немудрий, бо вiчно в опозицiї до влади. То президента розкритикує, то з депутатами зчепиться. Й iсторикам вказує не перекручувати факти, бо вже набридло. А вiн знизує плечима: “Як же по-iншому? Я на сторонi правди. Вона одна”.

Через непохитнiсть в обстоюваннi своєї думки цей письменник має багато проблем та мало грошей. Але нiколи не шкодує за цим. Бо такий вiн — Василь Шкляр. Каже: не все продається.

Днями вiн став лауреатом Шевченкiвської премiї — найвищого визнання серед лiтераторiв України. I прихильники, i опоненти мовчки зняли капелюхи перед його “Чорним Вороном”. Хоч у кулуарах казали, що в нього жодного шансу, адже правда у книжцi лiтератора не вигiдна анi новiй владi, анi Росiї.

“Чорний Ворон” — роман, побудований на iсторичних фактах. Шкляр писав про повстанцiв з Центральної України. Про те, як у 20-тi роки, коли в Україну прийшли бiльшовики з Росiї, вони ще зовсiм юними подалися у лiси Холодного Яру й написали на своєму бойовому прапорi: “Воля України або смерть”. Знали, що приреченi, але боролися. I знали, що помруть за Україну. I померли. Бо любили її безтямно. А Чорний Ворон — то їхнiй отаман…

— Ви багато курите. А психологи кажуть, що курцi — самотнi дуже, бо ховаються за цигаркою. То ви такий самотнiй?

— Курю. Звик та й курю. Але я не самотнiй. Маю багато друзiв, знайомих. Щоправда, вони, бува, ображаються на мене. Кажуть: йде i не вiтається. То таки правда. Але я нiколи не хочу нiкого образити. Ото йду заглиблений у себе, думаю, то й не бачу нiкого.

— А що для вас Україна, отак одним реченням?

— Холодний Яр. Це вiчна боротьба українцiв за себе.

— А чому, власне, Холодний Яр? Адже для бiльшостi українцiв цi слова нiчого не важать. Хiба нi?

— Холодний Яр — територiя духу України. Повстанський рух там буяв. Подiї замовчували колись i нинi — обминають. Цей лiс має енергетику, котра притягує. Туди їдуть, аби знову вернутися.

— Усi пишуть про УПА, а ви — про тi маловiдомi сторiнки iсторiї 20-х. Не боялися, що в шухляду?

— Я вважав справою честi написати роман про тогочасну боротьбу українцiв
проти бiльшовикiв. Це на генетичному рiвнi. Як був малим, сусiди казали, що мiй дiдо — бандит, “лiсовик”. Вiн загинув. Я потiм дiзнався: дiдо був офiцером армiї УНР, а до того — офiцером царської армiї. А “бандити” — то вчителi, офiцери, лiкарi. Не тi, кого образила влада, а люди, якi свiдомо боролися.

Історики називають той час громадянською вiйною. То не так. I я повернув усе на своє мiсце. Коли проголосили УНР — Росiя пiшла вiйною. То це була не громадянська, а українсько-росiйська вiйна.

— Роман за якого ви здобули Шевченкiвську премiю, має двi назви в однiй: “Залишенець. Чорний Ворон.” Хто це — залишенець?

— Той, хто залишився в лiсi. Всi пiшли, а вiн залишився. Хлопцi-залишенцi померли у лiсах, де вели вiйну заради iдеї. Як японськi самураї. У них на прапорi писало: “Воля України або смерть”. Я знайшов це слово в одного з безпосереднiх учасникiв тiєї боротьби. “Залишенець” — його не знайдете у словниках. Але я люблю це слово. Має магнетизм. А “Чорний Ворон” — сильно i прозоро.

— То правда, що ви свої романи пишете ручкою?

— Я ж старий вже. Мене переконували на технiку перейти, а я ручкою шкрябав. “Чорного ворона” 13 лiт виношував. Там усе найкраще з моїх творiв. Вклав усе, на що здатний.

“Не вмерти – це таке розчарування”

— Ви пишете українською. А як зникне мова, кому будуть потрiбнi вашi книжки?

— Це все дурницi. Нам спецiально закидають такi провокацiйнi тези тi, кому це вигiдно. Мова iснуватиме доти, допоки iснуватимуть українцi. Я за своєю природою песимiст i теж бачу великi загрози. Знаю, що такої України, яку вимолювали, викохували, за яку йшли на смерть, — вже не буде. Село, основа нацiї, абсолютно знищене. Таким, яким воно було — з традицiями, глибиною душi, уже нiколи не буде. Та говорити, що українська мова зникне, — це все одно, що сказати: зникне українська нацiя. I чим бiльший напiр вiдчуватимуть українцi, тим бiльше консолiдуватимуться.

— А чого українцi такi безталаннi? Не розумнi чи обдiленi чим?

— На жаль, українська нацiя наче створена для такої собi перманентної боротьби. Вона бореться й живе цiєю боротьбою. I коли б раптом нам усе дали, то ми б не знали, що з цим робити.

— А книжки ви пишете з ранку до ночi? I мають тодi ходити всi навшпиньки, тихо-тихо?

— Думаю роками. А писати вже просто. Як починаю — то по 18 годин на добу. I хай хоч гармати стрiляють — нiщо мене не вiдвертає i нiчого для мене не iснує у цей час. Пишу в київськiй квартирi. Тут менi легко пишеться. А в село як приїжджаю, в батькiвську хату, то нiяк не можу писати.

— Чому? Там же рiдне все таке, що душа бринить...

– А там спокус багато: рiчка, де риба добре ловиться, лiс грибний, а менi їсти не дай, аби в лiсi побродити… Оцi природнi спокуси й переважають мої лiтературнi пристрастi. Єдине, що я звiдти виношу, — це настрiй. Краєвиди,
пейзажi — це той мiй мiкрокосмос, який мене надихає.

— Лептоспiроз ви також на риболовлi пiдхопили?

— Там. Я ж затятий рибалка. Спершу думав — простудився, то й лiкувався в селi самогоном. Ледве до Києва доїхав, а лiкар каже: “То лептоспiроз. Тобi — кiнець. Маєш три проценти вижити, а нi — вмреш”. Трупи з реанiмацiї виносять i виносять. Я зрозумiв — вмру. А потiм витяг цигарку, подумав, закурив там, у реанiмацiї, й кажу лiкарю: “Не вмру”. Якби лiкар мене заспокоював, то я напевно вмер би, але вiн тiєю фразою азарт вижити в менi запалив.

— Роман “Ключ” ви тодi, як вмирали, написали у лiкарнянiй палатi. Це також азарт? Виклик смертi? Страшно було вмирати?

— То таке велике розчарування. Уже змирився, звикся зi смертю, лежав, чекав її, вже думав — стану направду щасливим, а смерть не йшла. Всi помирають, а я живий. Задум “Ключа” у мене був давно, та руки не доходили. А тут думаю: чого буду валятися й час марнувати. Встигну написати, то встигну, а як нi, то нi. За мiсяць i написав. Поки писав, смерть пiшла собi, а я залишився зi своїм розчаруванням. Бо зрозумiв: треба пережити ще раз усе.

— У Суботовi, в Iллiнськiй церквi, на плитi написано: “Тут поховано Богдана Хмельницького”. А ви кажете: брехня, не було там тiла…

— Бо не було. Кажуть: поляки його прах розвiяли з вiтром, як найбiльшого ворога. Але хiба такi дурнi були нашi люди, щоб Хмельницького поховати, ще й написати де? Знали ж: прийдуть вороги — поглумляться i з мертвого. Начальник контррозвiдки Хмельницького, Лаврiн Капуста, був хитрий чоловiк: я впевненний — вiн подбав, аби прах гетьмана був у вiчному спокої. I тiло Хмельницького до Стамбула не вiз. Це — фантастика. Навiщо
йому було їхати аж у Стамбул, коли поряд Холодний Яр?

— Знову ви до того Холодного Яру вертаєтеся. Мiстика якась…

— У “Чорному Воронi” згадується Великодня гора. Там був останнiй бiй повстанцiв. Та гора — велика таємниця Богдана Хмельницького. Якщо встигну про це написати, то ви знатимете, де його могила.

“Бога не турбую”

— Ви уже прожили пiвжиття чи й бiльше. Знаєте, як решту прожити так, аби бути щасливим?

— Знаю. Дуже добре. Маю встигнути написати книжку про отаманшу Марусю. Пiсля “Залишенця” я казав, що не писатиму бiльше на iсторичну тему, бо то дуже важка робота. Але про Марусеньку — мушу. Чую серцем: повинен це зробити, бо не дасть менi моя отаманша спокою й на тому свiтi. А на цьому — нi їсти, нi спати.

— Ого! Що ж то за Маруся така, пане Василю?

— Ви чули про отаманих: Марусю у Махна i Марусю Чорну, з Пiвдня? А насправдi то була наша одна така справжня українська отаманша. На теперiшнiй Житомирщинi були отамани Соколовськi, три брати: Олекса, Дмитро i Василь. Усi вони загинули в 19-му роцi, один по одному вбитi. Й коли загинув останнiй брат, на його мiсце стала їхня сестра Маруся. Вона не жiнка — вiтер вiльний була. Нi кулi, нi шаблi її не брали, i козаки з погляду її розумiли та слухались.

— Богатирську силу вона мала чи що?

— Це була не така отаманша — баба дебела, а 16-рiчна дiвчинка, гiмназистка. Мала золотаве волосся, веснянки i родимку над верхньою губою. Й оте юне, тендiтне дiвча очолило, уявiть собi, загiн з 1000 козакiв-зiрвиголiв: 300 кiнних i 700 пiших…

— А чого бракує сучаснiй жiнцi?

— Усе в наших жiнках є. То нам, чоловiкам, лицарства часто не вистачає. I часу. I романтизму. Треба заробляти, побут заїдає, а про те, що жiнкам потрiбно дарувати квiти i, головне, придiляти їм увагу, часто забуваємо. От i носять нашi жiнки важкi сумки з ринкiв, бо ми, чоловiки, забули про лицарство.

— Яку книжку ви не напишете нiколи?

— Ви так зненацька мене здивували… Нудну. Так. Я нiколи не напишу нудну книжку. Є багато письменникiв, якi пишуть так, щоб менше щось комусь зрозумiло було. I кажуть — це фiлософiя, ви не доганяєте… Це все дурня, людина ховає за багатослiв’ям немiч свою. Я не хочу нiкого образити, але треба писати так, щоб було цiкаво. Шукати новий зрiз. Є лiтература цiкава i нудна, бiльше нiякої.

— Пане Василю, скiльки вам треба грошей, аби бути щасливим?

— Мене часто питають, на що я отi 260 тисяч гривень з Шевченкiвської премiї витрачу? То я кажу: на хлiб i сало. Бо ж скiльки людинi потрiбно?

— Герої ваших романiв i люблять, i ненавидять щиро. А вашому серцю знане таке почуття, як ненависть?

— Всього там є, а ось ненавистi воно не знає. Напевно, я не заслужив такого у Бога.

— Про що розмовляєте з Богом?

— Я Бога стараюся не турбувати. У нього й без мене клопотiв вистачає. I набагато глобальнiших, нiж мої, такi дрiбнi.

“Я маю свою вiйну”

— Не буває так, що ви написали, а те написане здiйснюється i люди, з яких ви “списували” своїх героїв, гинуть?

— Ви про те, що думка матерiальна? Було. Багато разiв. I я став дуже обережним у своїх висловлюваннях. Думаю тепер багато, перш нiж писати. Бо таки нашi думки матерiальнi. То правда.

— У “Чорному Воронi” євреї i росiяни показанi не в найкращому ракурсi. Ви шовiнiст?

— Iнколи менi закидають i “розпалювання мiжнацiональної ворожнечi”. Я дуже скептично до того ставлюся. Вiйна була не мiж чужопланетянами. Мiж нацiями. I я не винен, що 99 вiдосткiв документiв про розстрiли i насилля над моїм народом пiдписанi єврейськими прiзвищами. А хiба не бачите, як у росiйських фiльмах, книжках нас називають хохлами i показують зрадниками та дебiлами. I що? Жодного мiжнацiонального конфлiкту.

Не маю чого виправдовуватися. У романi мiцна документальна основа. А щодо того, як хто його сприймає… Скажу: цю книжку треба читати з вiдкритим серцем. Хто не може читати з вiдкритим серцем — нехай читає її з калькулятором i побачить: негативних героїв там бiльше серед українцiв, анiж серед iнших нацiй. Я люблю всiх людей, але iсторiю не перепишеш.

— Чи ж у тiй агонiї вiйни українцi були найкращi?

— Я показую ворога крiзь призму сприйняття тодiшнього українського населення. Не могли люди симпатизувати навалi чужинцiв. То чому мої вороги повиннi бути красивими? Це була орда, а орда така й була. Хто хоче, може описати ординцiв привабливими, я ж не бороню. Але я так їх бачу.

— Ви нещодавно сказали: Крим треба вiдрiзати вiд України, як хвору ногу. То ви радикал?

— Я й про Донбас таке кажу. А ви що думаєте: я отак взяв i роздав чужинцям землю вкраїнську, до якої прирiс пуповиною? Крим нiколи не був українським. Його подарував нам Хрущов. Ви знаєте, що таке у бочку меду влити ложку дьогтю? Оце той дьоготь. Я не людей ображаю. Не можу їх образити, бо люблю. Але згадайте, як хотiли литовцям вiддати Калiнiнград? I литовцi грудьми встали, щоб не розширювали їхню територiю за рахунок зрусифiкованих земель. Це ж iде дифузiя, все змiшується. Дай зараз Литвi пiв-Росiї й проводь голосування за двомовнiсть. Так i нам цей Крим.

Донбас — iсторично є там нашi землi, але якщо нацiя не має сили цю хворобу подолати… Коли людинi рiжуть руку, рiжуть i людина вмирає довго вiд болю. Це фiлософiя розпачу. Не краще цю руку ампутувати, аби людина жила й не мучилася вiд тiєї рiзанини?

— Що таке зрада? Українцi — зрадлива нацiя?

— Це купiвля якогось свого добробуту цiною iнших доль. Таке притаманне всiм нацiям. Просто ми краще знаємо свою iсторiю i бачимо це зрадництво впродовж сторiч. Коли людина залишається перед вибором: вмерти чи жити далi, то це випробування тяжко перейти. Й ото один вмирає, а iнший не має такої сили i зраджує.

— А гетьмани нинi справжнi є? Може, у Верховнiй Радi який причаївся?

— Немає. I тi, що нинi у Верховнiй Радi, i тi, що були, на яких ми покладали надiї, — вони переродженцi всi. Навiть якщо були серед них чеснi люди, то не витримали випробування грiшми. Це найтяжче: витримати випробування грошима, коли тобi пропонують суму за голос, лобiювання. Нiхто з них не витримав цього випробування.

— А хто ви сам для себе?

— Одинокий воїн, який має свою вiйну. I нiхто не може її до кiнця довести — тiльки вiн сам. Бо то лише його вiйна.

— Ви ж, казали, не знаєте, що таке самотнiсть…

— Бачите: ви мене загнали в кут. Усi ми зiтканi зi суперечностей. Такi ми, люди.

Свiтлана МАРТИНЕЦЬ, Експрес