“Шкодую, що не потрапив на фронт у 2014 році”: історія артилериста з Тернополя

Артилерист з Тернополя Анатолій Ющенко з позивним “Козак” воює на Бахмутському напрямку. Вдома на нього чекають дружина Христина і діти – однорічний Марк і шестирічна Софія. До них Анатолій приїхав на декілька днів.

“Наша боротьба на фронті – це суто все для дітей. Не для мене, не для моєї дружини, це лише заради нашого майбутнього”.

Анатолій Ющенко після кількох днів перебування вдома, повернеться на фронт. Донечка розповіла, що сумує за батьком, коли він не поруч.

“Коли тато воює і десь на бойових, то сумую. Коли в нього зникає зв’язок, то я трохи хвилююся, щоб не влучило десь біля нього і щоб осколки його не поранили”.

До того, що Росія розпочне війну проти України, розповідає Анатолій, зрозумів ще під час Революції Гідності. Каже, тоді був готовий іти воювати, але потрапити на передову не зміг.

“Я шкодую, що не зміг потрапити на фронт ще з 2014 року, бо був неповнолітнім. Тоді були вікові обмеження в Добровольчому українському корпусі, бо загинуло багато неповнолітніх хлопців”.

Захищати Україну Анатолій Ющенко пішов на початку повномасштабної війни, – каже дружина бійця Христина. Тоді її разом з дітьми, двомісячним Марком і п’ятирічною Софійкою, відправив за кордон, а сам – зібрав речі й поїхав на війну.

“Він казав: “Я собі ніколи не пробачу, якщо не підлу воювати і нічого не зроблю для нашої країни. Як я буду дивитися в очі своїм дітям?”. І я його зі спокійною душею туди відпустила, бо знала, що так має бути”, – розповіла жінка.

Нині 27-річний боєць з позивним “Козак” воює в 67-ій окремій механізованій бригаді Добровольчого українського корпусу.

“Підтримуємо піхоту, яка вдало проходить по-трохи вперед, витісняє ворога. Зараз наші гармати працюють на максимум. Мінусуємо ворогів максимально. Стараємося кожен снаряд випустити максимально влучно і завжди в ціль – буває і техніка, буває піхота, ганяємо їх по окопах, знищуємо ворога будь-де. Чи вночі, чи вдень – для нас без різниці. Дощ, сніг був, сильний вітер, але ми працювали, це неприємно, але реально”.

Анатолій – замковий гармати.

“Заряджаю гармати, заряди подає споряджаючий. Навідник підводиться, наводить і робить постріл. Це робота команда, там немає такого, як хтось кращий, а хтось гірший, там всі рівні – від командира до споряджаючого. Усі роблять дуже важливу роботу”.

Найважче на війні, розповідає боєць, – втрачати побратимів.

“Коли ти чуєш, чи читаєш повідомлення, що твій побратим загинув – то розумієш, що ти його більше не побачиш, шкодуєш, що не побачився з ним, як обіцяв, не встиг поспілкуватися. Це зачіпає найбільше”.

Поки Анатолій на фронті – вдома на нього також чекає мама Людмила. Жінка каже, боляче сприйняла вибір сина, але не зупиняла його.

“Я горджуся ним. У мене три сина, і я ніколи не думала, що я буду народжувати своїх дітей для війни, я не хотіла цього. Найбільше боюся за його життя. Хочу, щоб він повернувся живим. Я кожної ночі плачу, дуже багато плачу, я йому цього не кажу, але зараз він це почує, а ще багато молюся. Просто хочу, щоб його діти росли в любові з ним, поруч, щоб він Софію завів до школи. Я хочу, щоб він завів сина в школу і щоб він мене у старості доглядав “.

Анатолій вірить, що наступного разу повернеться додому з перемогою. Сподівається на це і його дружина. “Я ним дуже пишаюся, він у мене сильний, відважний, мужній. Ціную те, що він для нас робить і дуже-дуже сильно люблю”, – каже Христина Ющенко.
Суспільне