“Юрій Горайський – це був один із найдостойніших людей, яких я зустрічала у своєму житті”

…я в бою за волю пішов в далечінь,
За правду і долю нових поколінь,
За тих, хто у морі далеко
І крилами лелеки повернуться живі…

Про друзів, що пішли у вічність, писати важко. Про друзів, які загинули на війні, захищаючи тебе і твою дитину, писати вдвічі важче.

Мені пощастило, – я не просто знала його. Мені за честь було звати його другом.

 Ми познайомились як волонтер – керівник волонтерського корпусу Самооборони Майдану – після революції країна відразу потрапила у війну, і часу віддихуватися чи придумувати нові організації у нас не було. Я з ройової 4 чоти 15 сотні Самооборони майдану відразу стала військовим волонтером, а коли і як стала керівником, – навіть не пригадую. Дуже навіть може бути, що це я прочитала на якійсь грамоті, що поступово з’являлись у нас на стіні та людина, якій була дуже небайдужа доля «збаразьких хлопців». Про те, що Юра – голова райдержадміністрації я дізналась пізніше. І не повірила. Чиновники завжди видавались мені черствими, відгородженими від людей десятиметровими парканами, схованими за спини своїх пригодованих  холуїв.

Юрка був не таким. Щовечора він із товаришами приїздив до нас, аби порадитись, помогти щось робити, підтримати. Мабуть, важко уявити, але Юрка завзято різав трави для чаїв, які ми продавали закордоном, аби заробити гроші для солдатів, розмальовував пряники, сортував ліки для аптечок та змотував та пакував у кульочки джуги Есмарха. Він вантажив машини, що вирушали на фронт, тягав десятки коробок із берцями та носив бронежилети. Він був сильним : те, що я ледь підіймала, переносив заввиграшки, наче дитина повітряну кульку.

Я можу говорити про нього довго. Про те, що кожного мобілізованого та добровольця у своєму районі він знав особисто і не просто знав, а пам’ятав розмір його форми, взуття, і, може, навіть, групу крові.  Я не переставала дивуватись йому: цілий день він вирішував десь якісь питання, він працював на Штабі у Збаражі, а потім встигав ще до нас, аби допомогти. Коли він спав? Де в нього брались сили?..

Але Юрка все одно відчував, що він віддає Україні не все, що повинен. Не раз, везучи мене, втомлену додому, він стискав кермо так, що аж біліли кісточки на руках і говорив, наче мантру: «Соромно мені, Лілюська, соромно. Такі хлопці молоді ідуть, такі діти воюють, а я тут – здоровий хлоп, сиджу. Чого сиджу?».

І він ледь не плакав.

Він був непересічною людиною. І я дуже хочу, аби світ знав наших українських героїв, а серед них – нашого Юрку – «Моль». Юрія Горайського…

***

Ми були не просто чоловіком і дружиною, – ми були друзями і партнерамисч.

Вона відчиняє мені двері. Від дня смерті Юри, її чоловіка, минуло уже досить часу, а в її очах і досі неприхована туга і біль. Юрка пішов, залишивши їй двох донечок із такою ж негнучкою совістю, як у нього і такими ж виразними красивенними очима, як у неї. Вона заводить мене у кімнату, робить каву. Не можна говорити про Юрку без кави.

(Юр, ти знаєш, після твоєї смерті уся кава світу має гіркувато-солоний присмак сліз. Ми пробуємо іі пити так, як із тобою пили – з зефіром. Але й зефір чомусь солоний і зовсім не такий смачний, коли ми  разом ласували у нас на Штабі…)

Зрештою, всідаємось. Ми давно вже знайомі, і нам завжди є про що і поговорити, і помовчати. Сьогодні ми будемо говорити, мовчати і говорити знову про Юру. До кімнати заходить Яринка – старша дочка, посміхається і на мить мені здається, що у ніжних дівочих рисах оживає він. Та сама посмішка, ті ж промінчики в очах, ті ж ямочки на щоках…

-Я на хвилинку… – Яринка щось бере у кімнаті і вистрибує. Їй уже двадцять. Доросла.

(Юр, як вона схожа на тебе! А менша, Мирослава, взагалі твоя копія. От тільки за той час, що тебе немає, витягнулась, як молоденька тополька, риси обличчя загострились, стала якась суворіша, наче аж постаріла, коли так можна сказати про шістнадцятилітнє пташеня…)

Підіймається пара над кавою, мигає червона лампочка на диктофоні.

– Наталю, як ви познайомились?

-Ми познайомились навесні, тоді ми разом навчалися в Академії народного господарства. Ми пили каву з друзями у кав’ярні, а Юра там був зі своїми товаришами. Позаду бармена, за стійкою , було дзеркало, і в ньому я побачила Юру, а Юра побачив мене. І в ту ж секунду я зрозуміла, що це – він, той, про кого мріяла з дитинства. Виявляється, він також мене помітив, а за три дні нас познайомили і ми почали зустрічатися. Ми зустрічалися близько року і, зрештою, вирішили одружитися. Ми були дуже молоді – нам обом було по вісімнадцять лише, але ми любили один одного і хотіли бути разом завжди. І в такому стані ейфорії ми прожили багато років і були щасливі разом. І все в нас було, як в казці. Ми були не просто чоловіком і дружиною, – ми були друзями і напарниками.

Все було дуже органічно, ми відразу захотіли дітей, захотіли власне гніздо. Юра був водночас добрий і ніжний, але харизматичний, з характером… Він завжди оберігав мене від усього, навіть під час війни не дозволяв опускатися в реальність, я була абсолютно захищеною. Словом, ми були дуже щасливими.

А як ми раділи, коли народилися наші дітки, нам було страшно, бо ми самі ще молоді, але завдяки батькам, які нас підстраховували, допомагали нам, все було добре.

Ніколи в житті нас не виникало відчуття, що нам  треба шукати якогось щастя десь на Карибах,  в Японії, чи ще деінде, нам було абсолютно комфортно вдома, в нашому садку. Найкращий відпочинок  для нас завжди був вдома.

Юрка був такий, що за що би не брався, –  до всього руки лежали, але йому найкомфортніше було працювати на себе, через те ми планували приватний бізнес. Та не все так складалось, як хотілось: він змушений був поїхати до Києва на роботу, але до столиці ми не переїхали, тому що це було не те, що потрібно ні мені, ні Юрі, ні дітям: вони тут босі ціле літо гасали, Юра вчив їх, стріляти їздити  на машині чи на велосипедах, тут органічне нам, близьке з природою життя,  а тому ми завжди залишалися в Збаражі.

Юра завжди багато і важко працював, і планував так робити й надалі, але почався Майдан, і все наше життя змінилось. Ми допомагали грішми, речами і всім,  що було потрібно. Ми дуже хвилювалися, це були страшенно болючі часи, в нас навіть діти розділяють наше життя до Майдану, -те безмежне щастя, –  і  коли пішов Майдан – постійні сльози, хвилювання… Юра дуже собі дорікав, що не міг поїхати на Майдан, і скільки б не робив, йому завжди здавалось, що він робить мало для людей, для України.

Ночами Юра з іншими хлопцями-мисливцями просто патрулювали район, адже буквально після перших розстрілів молоді люди почали шукати своєї справедливості, і нерідко дозволяли собі якісь неприпустимі вчинки. Вони просто їздили, не спали, хвилювались, одного разу  затримали автобус із “Беркутом”, який їхав на Київ.

Мушу сказати, що можливість державної роботи в нього була завжди, але він усіляко уникав  її, тому що бачив, що він не зможе бути гнучким і лояльним по відношенню до нечесності, корупції, якихось махінацій,  але сталось, що по закінченню майдану, шукали якусь людину, яка би на певний час, як скинуть регіоналів у нас в Збаражі, обійняла би посаду голови райдержадміністрації.

Юрі запропонували і він погодився.  Що я можу сказати? це така людина, яка, коли віддається якійсь справі, все інше стає в чергу. А робота голови РДА , якщо робити її чесно, – це служіння людям, чиста благочинність.

Ця робота йому сподобалась і він повністю віддався їй. І Юра був людяним і терплячий до людей, що дуже важливо, адже немало різних випадків трапляється, і я по сей день, коли при ходжу на могилу, зустрічаю там різних бабусь, які плачуть за ним, бо кожній він чимось допоміг.

Насправді, дуже складно жити з такими людьми. Та я не помилилась в виборі чоловіка, я дуже щаслива, єдине, що це дуже прикро, що таких людей майже немає. Вони, я переконана, повинні формувати актив у містах і містечках країни для того, щоби відстоювати наші національні права ат права людини зокрема. Зараз на думку спадають якісь моменти, коли робилися якісь добрі справи, коли не спали ночами, коли він після роботи їхав і ще займався тим, щоб допомагати хлопцям, які на фронт ішли…

Ти можем розказати про те, як Юра сам приносив рідним звістку про загибель на війні їхніх рідних?

Перший наш загиблий… Нам тоді подзвонили вночі… Не зважаючи на те, що Юра працював вже головою адміністрації, він і далі продовжував далі ночами патрулювати район. Часом йому вже звертали увагу, що, мовляв, уже якось не пасує, але для Юри не було шаблонів поведінки, він не визнавав жодної субординації. Пригадую, приїхав він вночі додому і десь о третій ночі, коли не помиляюсь, подзвонили, що його везуть загиблого. Юра кинувся дзвонити усім, але ні до кого не міг додзвонитись. Тоді він зібрався і сам поїхав зустрічати.

Він дуже важко переживав загибель наших хлопців. Настільки хвилювався, він настільки через себе пропускав все, що сам зустрічав, часом їхав до батьків, аби повідомити їм важку звістку і попросити вибачення.

Може, ти й не повіриш, але коли привезли тіло Андрія Чабана, він просто вдома після того сидів і плакав. Він! Дорослий чоловік!

І ще про його відношення до наших  загиблих хочу таке розказати. Коли шукали тіло безвісти Тараса Михальського, то навіть був такий момент, що він пообіцяв продати свою машину в обмін  на інформацію про місце перебування тіла. Пізніше, коли Тараса знайшли, треба було по нього їхати,  там їхала ціла команда, бо йшлося про ексгумацію, і поїхав він.  Не розказував мені нічого спочатку, але проходив час і треба було з кимось поділитися…   Юра ніколи не залишався осторонь: якщо треба було копати – копав, треба було витягати – витягав. Він не перекладав на когось іншого нічого, завжди робив сам, хотів  він того, чи не хотів. Знаю, що коли він їздив по Тараса, була пряма загроза його життю, його могли вбити, але він не відступав, і Тараса привезли. Ми тоді довго стояли на околиці Збаража, щоб зустріти, і чиновники, і друзі, і знайомі. Хлопців привезли нашою «Нивою», машина брудна вони всі брудні… Люди поїхали до церкви, а вони, бідаки, поїхали  відмиватися. Дуже важко було, але треба було зробити.

-Чого Юру називали “Моль”?

То тернопільські волонтери його так назвали. Він на початках, ще коли на Штабі у Збаражі нічого не було, постійно їздив на Штаб у Тернопіль, і звідти, як та моль з анекдоту, щось тягнув без кінця. І тепер деколи, коли ми збираємось на якісь сімейні свята,  і десь у кімнаті літає якась моль, всі шукають вже її, де вона літає, бо думають, що то напевне Юра, бо ж він «Моль».

-Розкажи про Юру як батька.

Що би не було, було таке відчуття, що тато для них – то щось найцінніше, найдорожче на світі, тому що він дуже розумів і ставився до них змалечку як до дорослих. Небагато мав часу, щоби займатися з ними, такого не було, що він няньчив дітей, чи переймався ними: він завжди мусив чи працювати десь, чи займатися чимось, як правило, дітям він віддавав вранішні чи вечірні часи, вихідні, чи коли ми їхали на море – менша дочка хворіла і ми мусили кілька років підряд бути по 20-30 днів на море, щоб її вигрівати . Він вчив їх стріляти, щось робити, за кермом, просто катався, розмовляв з ними по-дорослому. Їм перепадало часом, бо треба було робити все, що тато сказав. Можливо, вони ображені трохи на нього, тому що останні роки Майдан і війна зробили так, що діти дуже мало часу його бачили, особливо молодша дочка, вона чекала щовечора, коли Юра прийде, а він приходив і далі займався справами, часу було мало. Можливо, ображені. Нічого не зробиш.

Я по сьогоднішній день запитую себе: «Чи правильно я зробила?», але всі вольові чоловічі рішення Юра приймав сам. І в нас було так прийнято в сім’ї, що коли я знала, що для чоловіка це важливо, то не було ніяких сліз, мольби, бігання на колінах, що ти цього не роби.. Можливо і не варто йому було туди іти, але він би був не Юра, він би собі не пробачив, якби він не пішов. Зрештою, кожен здоровий чоловік мав би захищати свою землю. Ясно, що в Юри було таке саме відношення і його дуже гризло сумління, що він одягає хлопців,  відправляє на фронт, а сам  не йде туди. І коли Юра з воєнкомом їздили по району і проводили роз’яснювальну роботу щодо мобілізації, а жінки та матері питалися, чого він сам не йде,  він казав, що я поки що я на цій роботі, а як тільки з цієї роботи піду, відразу піду.

І коли Юру через певні обставини звільнили, він почав думати, як потрапити на фронт. Мобілізації на той час не було,  і через те він пішов як волонтер, можна сказати, придивитись до усього і розвідати. Юра поставив собі високу планку – розвідка Центру спецоперацій, але вік в нього вже зовсім не молоденький –більше тридцяти років. І сталось так, що не будучи контрактником, не будучи військовим, то був 15-й рік, зараз у 18-му цього би не дозволили, він брав участь всюди, де міг. Зрозуміло, все це було на ризик і командира, і групи, тому що Юра був не захищений, у разі каліцтва чи смерті ні він, ні його сім’я, ніяк не були захищені, бо він просто волонтер, по документах його просто там нема!  Я думаю, для нього це був подвиг над собою, коли людина в 36-37 років робить над собою зусилля і несе моральні та фізичні навантаження нарівні з хлопцями, яким по 20-25 років. Юра в минулому -майстер спорту з плавання, але вже давно не займався спортом. Він дуже старався, ретельно готувався, аби часом не підвести товаришів. Юрку і там полюбили. Частина не була великою, але його знали всі, він не міг непоміченим десь пройти чи десь з’явитися, він завжди зачіпав всіх дівчат,  жартував, він знав усіх, і хлопці жартували, що знав не лише свою частину, але й усі сусідні: хто і де стояв, що робив, де і що можна взяти.

Коли Юра потрапив у цю частину, він сказав якось: «Ти знаєш, мені тут настільки добре, я тут зустрів таких людей, що я навіть не думав, що такі бувають.» Це він говорив про офіцерів, бо то тоді такий підрозділ був, що вони дуже здружилися, розуміли один одного,  і тоді кілька офіцерів було т в секторі, про яких як Юра казав, що вони достойніші серед достойних  і він просто щасливий був бути з ними.

Брався за все: там якийсь дах треба робити, там ще щось, воював нарівні з усіма… Він пробув тоді на фронтів у секторі більше 5 місяців. Час був різний, він дуже беріг мене, я була переконана, що хто ж волонтера допустить до якоїсь ризикованої справи, та й  Юра запевняв мене, що ми “п’ємо молочко і лягаєм спатки” чи “прокинулись, ідемо поїмо кашки”, ” в нас все добре, нема зв’язку”.

Повернувся він перед виборами, аби балотуватись на посаду мера Збаража. На виборах він не переміг, був дуже  втомлений, адже практично з сектора потрапив у виборчі перегони. Він навіть нормально не відіспався ще після того сектора – відразу вибори.

Далі Юра знову вирішив іти на фронт. Цього разу вже на контракт. Я дуже хвилювалась, якщо чесно, не хотіла, щоб він ішов, але не  говорила нічого і коли він з Романом із Самооборони їхали в сектор,  я дуже молила Бога, що я не готова до цього, і так сталося, що вони повернулися. Через якийсь час вони знову  поїхали, тиждень нема,  – приїжджають знов вночі додому. Вже Роман не витримав і каже до мене:  «Слухай, Горайська, ти вже перестань Бога просити, бо ніяк виїхати не можемо! Ти що, хочеш, щоб з нами щось сталося?»

Зрештою, за третім разом вони таки доїхали. А вже у другій половині лютого Юра мене покликав до себе. То, певне, якийсь подарунок долі, бо настільки мало часу в нас було, щоб його проводити разом!..

Ми тоді жили у квартирі, де не було опалення, тому що іншого місця не було, грошима ніхто не розкидався, щоби шукати якісь готелі, ми жили в знайомого військового на квартирі, порожня маленька квартирка…  Ми тоді гнали машину хлопцям, яку купили волонтери,  десь за кілометрів  сімдесят до Одеси вона ламається, ми  витратили ще купу часу, а Юра вже знав, що я їду. Доїжджаємо ми до Одеси і тут приїжджає мій Юра, це я вперше побачила його як військового… Підстрижений, спинка рівненька, вишколений, то вже зовсім інша була людина. Ми провели разом тиждень часу, Юра познайомив мене зі своїми друзями, і сталось так, що на день Валентина 14 лютого ми ще були в Очаків і вирішили провести цей день з друзями на березі моря. Був гарний сонячний день, навіть не знаю, чому, нам чомусь нам захотілося знімати відео, робити якісь фотографії разом, Ясне діло, що Юра нічого мені не купив на День Валентина, і тут він так гуляє, гуляє по бережку і приносить: знайшов скельце зелене, море вимило, у формі трикутничка, майже сердечко, якщо там дуже хотіти, побачити то можна і сердечко там побачити. Каже: «Бач, кохана, це тобі. Мій найдорожчий подарунок», і подарував мені. Я в один день отримала подарунок, відео, фото і все можливе, що тільки можна було очікувати. Асчерез два дні, вже 16 числа ми разом їхали до Миколаєва, я залишалася там в морпіхів, бо додому треба було вертатися поїздом, а Роман відвозив Юру в сектор.

Сталось так, що в моєму житті було двоє людей на війні, за яких я хвилювалась, за одного ми з Юрою хвилювались,  то був товариш наш, танкіст, дуже молодий та нерозважливий хлопець. Щоночі я стежила в інтернеті за  повідомленнями про бої.  Напередодні перед загибеллюде він передзвонив, сказав, що вони вже повертаються додому. Це було біля 12 години і насправді вони йшли на вихід. Він сказав, що «якщо я завтра подзвоню, то ми будемо довго-довго розмовляти»,  я дуже зраділа, чомусь не акцентувала увагу на слово «якщо»… Його голос ще почула старша дочка, молодша вже спала. і тому, можливо, молодша до сих пір злиться, бо в неї не було такої нагоди останні слова якісь почути. Аж о шостій ранку я заснула, і прокинулась, коли вже дочці меншій треба було вставати до школи.

В сьомій ранку в нас Мирослава встала в школу, я її провела. На той момент частина людей в Збаражі вже знали, що Юра загинув. В одній із ним частині воює хлопець із сусіднього села, і він, коли дізнався про Юру, передзвонив додому і розповів, а той ще комусь передзвонив і таким чином дізналася подружка Мирослави. І вже в сьомій ранку вона написала Мирославі про те її  тато загинув. Мирося не прочитала повідомлення, бо з доброго дива того ранку сам пособі тріснув екран на її планшеті.

Провела дочку до школи, я поставила телефон заряджатися у іншій кімнаті  і лягла ще подрімати, бо ж не спала цілу ніч. Прокинулась від того, що хтось грюкав у двері. На телефоні було тринадцять пропущених дзвінків. Тринадцять. Я зрозуміла, що щось не так. Відразу подумала на нашого друга-танкіста, не про Юру. Але в цей момент він подзвонив. Потім подзвонила знайома, мені здалось, що вона плаче. Я  почала хвилюватись і якось зрозуміла, що щось сталося з Юрою.  Я не думала про загибель. Про каліцтво, про поранення, контузію. Я була впевнена, що ми все переживемо.  Тим часом грюкіт під дверима припинився,  я почала дзвонити усім, але ніхто не брав трубки: ні друзі, ні в Очакові, ніде… набираю Лілю Мусіхіну, питаю: «Лілюсь, все нормально?» – « Нормально».- «А ти нічого не чула,  Юра тобі не телефонував?» – «Ні, все нормально, все спокійно»…. Я на секундочку заспокоїлася. А Ліля ще сказала, що я їду на Донецьк до чоловіка, чоловік воював в секторі. Я подумала, що Ліля би точно знала…

(Юрка, я знала. У той момент я знала, що ти вже відрощуєш крила, щоб полетіти у Вирій. І я… не змогла їй сказати. Я стискала руку товариша і втирала сльози, але твоїй Наталці я казала, що ти живий, що з тобою все добре. Я не могла їй сказати. Вибач мені… Я подзвонила перепитати у військкомат, до нашої «майора Оленки». Вона теж не знала. Скрикнула і заплакала…)

Потім я знову почала обдзвонювати всіх, але ніхто не бере трубки, ніхто. І тут знову постукали в двері, вже моя дочка відкрила. Зайшли хлопці, наш друг, Руслан, плакав. «Поранений?» – «Ні».

Я попросила їх вийти , закрила двері на ключ, дала собі 40 хвилин, аби усвідомити, що трапилось і виплакатись. Потім подзвонила до заступника командира частини. Була маленька надія, що це щось таке незрозуміле, що це  помилка. Він підтвердив.

Я не пробачу Росії, я вважаю, що зараз такий час, що лояльності нема місця. Я не пробачу ніколи. І таких, як я, у нас є в районі вісім. А в області вісімдесят, так? я думаю, що тих вісімдесят з лишнім не пробачать тих людей в Україні, які не роблять все можливе для перемоги та припинення війни. Але я дуже сподіваюсь, що є люди, які кожен день  працюють на перемогу та припинення війни, адже кожен день від нас ідуть якісь хлопці. І я «плюс один» до тих, хто не пробачить росіянам. Ніяким. Тому що дуже багато хороших людей загинуло. На жаль, поколінню людей, яке нині живе в Росії, які  мовчки продовжують підтримувати цей режим, я не пробачу. Отак. Як би Бог не просив пробачити, я вважаю це ненормальним. я би дуже хотіла, щоби у нас прийшли до влади фанатично справедливі люди, і зробили те, що мали зробити, за що вмерли упродовж сотень років багато людей.

Любив з дітьми побавитись, зі старенькими повозитися, він коли на роботі в адміністрації працював, то  спеціально ходив і дивився на годинник, щоб приїхати десь 8.15-8.20, аби вже ті всі, хто запізнюються,  запізнились, щоб не робити зауважень. Юра – Це було сонце, яке гріло всіх і до якого всі тягнулись – і хто його один день знав, і хто двадцять років. Він не залишився непоміченим ніде. Він мусив до себе привернути увагу всіх і всюди. Особливо кумедно було, коли він дівчат, трошечки повненьких, віком так років так шістдесят, коли він називав їх «дєвочками»: «Дєвочки , добрий день!», – люди розцвітали. Просто розцвітали.

І закінчили на тому, що щоби не загадав, завжди стає смішно… І я хочу сказати, що коли кажуть, що любові не буває, це неправда. Бо в мене воно за двадцять років тільки посилювалось щоразу.

Так що отаке. Все життя пройшло…

***

Цю людину я знаю надто добре. Колись казали» з’їли разом пуд солі».  Про пуд солі не скажу, але  про кілька кілограмів кавового фусу – точно.

І знов на столі – незмінні кава та зефір. Про Юрку інакше говорити неможливо…

 «Я б з готовністю поміняв себе на тебе. Ти був справжній…»

-Рома, розкажи про Юру, як ти з ним познайомився і як ти з ним їздив на Схід.

Познайомилися ми з Юркою в 2014 році, коли він із товаришами приїхали, аби через нас замовити каски та бронежилети для збаразьких хлопців. Вони взяли один бронежилет, аби випробувати його надійність, тоді привозили в Україну сталь з Фінляндії чи Швеції, різали тут, чохли на них шили волонтери. Через якийсь час Юра повернувся радісний: він переконався у надійності бронежилетів і сказав, що будуть брати їх для хлопців.

Так ми і познайомилися. Ми не були друзями з дитинства, нас просто разом звела війна. Це справді була велика світла людина, яка, працюючи головою райадміністрації, їздила після роботи до нас з Лілею в Тернопіль на Штаб, бо вболівала за наших бійців. Юра, де тільки міг, діставав гроші для купівлі касок, бронежилетів, форми… А у 2014 році взагалі був повний «аврал», тобто на фронт треба було все: від трусів, туалетного паперу до амуніції, автівок, навіть броневиків. Юрка почав до нас їздити щовечора після роботи. Щоразу до нас на Штаб вривалося цих сто з гаком кілограмів щастя, починало нишпорити по закапелках, по можна взяти, за що отримав в нас позивний «Моль» (Як у анекдоті, де коханець сховався в шафу і намагався  не просто тихенько втікти, а ще й шубу прихопити. «Ти хто?» – питає чоловік, прокинувшись серед ночі. – «Моль, спи.» – «А шубу куди тягнеш?» – «Вдома з’їм».). Доходило до курйозів: був у нас такий Андрійко, ходив нам помагав до нас на Штаб. Раз щось йому потрібен був Юра, і він подзвонив в райадміністрацію  в Збараж і каже: «Чи можу я поговорити з  Юрою Моль?» – «У нас такого немає», – «Та як, -каже, – він в вас там голова!» – «Ні, в нас Горайський голова».

Словом, не було такого дня, щоб він нічого не взяв: «Ну дай хоч щось, хоч що-небудь! Ну що я додому нічого не повезу в Збараж хлопцям?”

Юрка їздив час від часу на фронт до хлопців, я теж, але ми робили це  окремо. Разом ми поїхали, на Схід десь в січні 2015 року. Нам тоді довелось з Юркою, Хлєбовим («Хлєб» – Л.М.) і Величанською («майором Оленкою» -Л.М.) робити ексгумацію, аби доправити тіла трьох наших хлопців з області додому. Виїхали на машині Хлєба, машина нам почала ламатися в дорозі, ми змушені були вернутися, пересісти в Юркину «Ниву», уявляєте: чотири чоловіка в “Ниві”, Юрка, здоровий хлопака за кермом… Зима, мороз, сніги. Приїхали ми в Старобєльськ, де були поховані троє наших хлопців, четвертий ще був у моргу. Почалася паперова тяганина, тому що для того, щоб зробити ексгумацію тіла, потрібно відкрити кримінальне провадження, закрити його, взяти дозвіл на викопування… А ще ж треба було знайти мішки, клейонки. Почали ми розкопувати могили о восьмій годині вечора, затемна, з ліхтариками в зубах, допомагали нам місцеві хлопці, брат загиблого Тараса Михальського. Копати було дуже важко: хлопці вже пролежали в землі з серпня місяця, природа брала своє, тіла розкладались, до того ж надворі мороз, сніг у нападало до пояса, грунт піщаний, весь час обвалювався. Не знаю, до якої години ми так копали – змінюючи один одного щокілька хвилин, обв’язані шнурком, тому що від запаху просто вмлівали.

Ми копали, а Юрка тим часом поїхав забирати ще одне тіло з моргу, яке, якщо пам’ять мене не зраджує, лежало там з 1 січня, а події, про які я розказую, мали місце 22 січня, тому що дехто хотів  якісь гроші, ще щось… Словом, там Юрці до грудей приставляли автомат, пересмикували затвор… Тіло йому не віддали. Коли він приїхав, ми вже викопали чи два тіла.

Тоді ми забрали своїх хлопців, окрім одного, яке все ж таки доставили додому пізніше. Щоб зробити це, Юрка взяв відпустку на роботі. Отака-ось «відпусточка»…

(Юр, я згадую, як деякі люди говорили пізніше, коли ти вже воював, що ти насправді десь відпочиваєш, і лише прикриваєшся війною. Мені аж щелепи зводило від образи).

У квітні 2015 року Юрку зняли з посади, хоча всі ми були проти: якби всі держслужбовці були такі, як він, держава ніколи не була в такій дупі, як зараз. І він відразу, не задумуючись, сказав: «Хлопці, я тут сидіти не буду, я їду на фронт».

Ми поїхали з ним у 73 центр спецоперацій, погнали машину. Юрка їхав, аби там залишитись. Нас зустріли, дуже холодно: «Ми не знаємо, нікуди ви не поїдете!» Нас не дуже хотіли пускати у базовий табір, навіть не віриться, що таке могло колись бути, бо тепер ці хлопці – наші побратими. Нам дуже сподобалося ставлення хлопців один до одного і Юрка сказав: «Це моє, я тут залишаюсь». Коли командири запитали, що ви будете робити, він відповів: «Та що скажете. Копати – копати, чистити бараболю – то чистити бараболю, воювати – то й воювати. Будем робити все, що скажете, тільки не женіть!” Так Юрка і лишився там, а я їздив туди-сюди. З часом, приїжджаючи в підрозділ, я став почуватись, наче вдома: холод, з яким нас зустріли вперше, змінився на теплу дружбу. Ми робили все, що було потрібно. Були на евакуації бійців, зустрічали «200-х», виводили пацанів з оточення, воювали. Поступово ми стали рідними. Юрка був там до вересня 2015 року.

У вересні 2015 року Юрка приїхав, аби балотуватись на мера Збаража. Але вибори він програв і почав збиратись далі на війну, підписавши контракт. Тричі ми виїжджали з ним і повертались: все воно не йшло так, як мало йти. У січні ми таки приїхали в частину, Юрка підписав контракт, мав прийняти присягу. Я повернувся в Тернопіль, аби пригнати бійцям машину, взяв Юрчину дружину Наталю, вона і поїхали ми. І знову якась містика: машина ламається!

Але ми таки приїхали, 14 лютого гуляли з друзями на березі моря. Був гарний сонячний день. Юрка закурив. Дружина нашого побратима зробила йому зауваження, мовляв, курити не модно, куріння вбиває і все таке, на що Юрка їй сказав: “В часі війни я точно від цигарок не помру».

За кілька днів Юрка із Санею, з яким пізніше загинув у одному бою, відвозили мене до Волновахи, де я мав сідати на поїзд до Тернополя. Ніколи ми так не прощались, як цього разу. Юрка відчував. Він знав, що не вернеться. І відчували всі. Вони тоді довго стояли на пероні, вже поїзд від’їжджав, я казав: «Юрка, їдьте на базу, в вас ще дорога!», а вони дивились на мене: «Та ми, типу, встигнем…» Останній раз, коли я їх бачив живими, так вони в мене перед очима обоє.

А вже злощасного 4 березня я відвозив дочку до школи, коли мені дзвонять: «Юрки більше нема». Я довго не міг себе опанувати, не знав, як сказати Наталці. Вона дзвонила до мене, а я не брав трубки, я не міг сказати їй, що Юрка загинув…

(Я теж ніколи не забуду той страшний ранок…Я теж тоді не змогла сказати Наталі правду. Ти не один такий, Ром…)

Я стараюся щось робити, аби про Юрку не забували, ми з однодумцями перейменували на його честь спортивну школу, де Юрка плавав, встановили табличку,  провели минулого року перший чемпіонат з плавання пам’яті Юри, цього року, сподіваюсь, проведемо наступний. Я його буду пам’ятати постійно. Юрка пару раз приходив до мене в сні, питався: «Чи ти пам’ятаєш, що там хлопцям треба було завезти те і те?..»  Так, перед Юркиною загибеллю ми зідзвонювались і уточняли, кому із хлопців що потрібно привезти.

-Ром, якби в тебе була можливість ще Юрці щось сказти, що б ти сказав?

-Що б я сказав?.. Юр, я твою сім’ю підтримую по можливості, я їх не забуваю, я твох дівчат трохи вчу розуму, вони мене не слухаються –  я ж не їхній тато, хоча мала мене називає Тяпою. Мені тебе дуже бракує, Юрка, мені бракує наших поїздок, наших танців за кермом, наших поїдань канапок  в дорозі, наших розмов сокровенних і несокровенних. Бракує тебе, Юрка. Ти був справжнім. Таких людей, як ти, мало. Я б з готовністю обміняв себе на тебе. Ти був справжній. Я себе таким не рахую. Спочивай з миром, брате…

Я хочу сказати, що владу ти можеш любити чи не любити, але країну, в якій ти живеш, любити повинен. Повинен  віддати їй  частину себе, свого життя, свого здоров’я, або все життя, все здоров’я, – кому як пощастить – аби наші діти не чули стрілянини та вибухів. Щоб відродити країну, потрібно щось робити. Незалежність безплатною не буває, вона дістається у важкій боротьбі. Мої діти знають, що їхнє життя оплачено чиєюсь смертю, чиїмось здоров’ям. Мої діти знають, де в тата рюкзак, що там запакований автомат і тато часом зривається і іде, бо там, на Сході, війна…

Лілія Мусіхіна

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *