Бабуся на похоронах свого єдиного внука, героя АТО, крізь сльзи співала гімн України
21-річний десантник Сергій Білоушенко з містечка Корсунь-Шевченківського загинув під Торезом, відбиваючи атаку бойовиків на українську колону. Він був єдиною дитиною в сім’ї. ДеПо продовжує серію публікацій про українських солдат, які загинули під час боїв з терористами на Сході України.
Десантник 95-ї бригади, Сергій Білоушенко знаходився в зоні АТО з самого початку акцій сепаратистів. Під артилерійським вогнем разом з товаришами по службі утримував стратегічну висоту Карачун, звільняв Слов’янськ і Лисичанськ. Загинув від кульового поранення під Саур-Могилою: бойовики з засідки обстріляли українську колону. На похорон хлопця приїхали його товариші по службі, друзі, зібралися всі однокласники. – Нинішнє покоління дітей ми виховували для миру, не для війни, – розповідає 50-річна класна керівниця загиблого Героя Ніна Анатоліївна, яка разом з рідними ховала хлопця. – Ми дітей вчили толерантності, дружби, взаєморозуміння, вчили їх прощати … Але не воювати! Не говорили їм про те, що доведеться зі зброєю в руках захищати свою країну або битися з ворогами. Вони не були готові до цього. А менше за інших однокласників до війни був готовий Сергійко … Його виховували мама і бабуся, без батька. Це наклало певний відбиток: він був чуйним, не боявся проявляти емоцій, яких зазвичай соромляться чоловіки.
Тринадцять років тому я втратила свого рідного сина, Сергій став мені як син. Ми могли довго розмовляти, він вражав мене нестандартним мисленням. Руслана, мама Сергія, від спілкування з журналістами відмовляється: досі не може усвідомити, що її сина більше немає. Каже, що розповідати про Сергійка в минулому часі немає сил. Серце обривається. – Вона не може прийти в себе, попросила мене з вами поспілкуватися, – пояснює класна керівниця Ніна Анатоліївна. – Сергійка ховали в українському прапорі, під гімн. Я бачила, як ридала його бабуся, а коли їй вдавалося взяти себе хоч трохи в руки, вона співала гімн України … Після школи Сергій вступив до одного з київських вузів, навчався на архітектора, але через півроку забрав документи: зрозумів, що це не його. Пішов на контрактну службу в армію. В 95-у бригаду, десантником. – Він відрізнявся від своїх однокласників, поспішав жити, – каже Ніна Анатоліївна. – Ні, він не був відмінником, і не можу сказати, що особливо переживав за оцінки. Спокійно ставився, але якщо треба було – міг вивчити без проблем. Знаєте, він за своїм внутрішнім розвитком був старший за однокласників. Коли він потрапив у зону АТО, ми часто зідзвонювалися. Пам’ятаю одну розмову, вони тоді стояли на Карачуні під Слов’янськом. Я запитала: «Сергію, ти вбивав?». Він зітхнув і каже: «Тут або я, або мене. Ви на мене не ображайтеся, що не критикуйте. Тут по-іншому не можна ». ДеПо вдалося додзвонитися до бабусі загиблого Героя. – Коли все це почалося, він мені сказав: «Я повинен їхати, захищати нашу країну. Або я приїду з Перемогою, або мене привезуть, а ти будеш ховати », – плаче бабуся загиблого Героя АТО Олена Володимирівна. – Я тоді на нього лаятися початку, щоб не базікав зайвого. Він був справжнім чоловіком, світлою людиною, патріотом своєї країни. Якби я йому хоч якось могла допомогти, я б стояла за спиною і подавала патрони … Коли ми зідзвонювалися, ніколи не скаржився, але підозрював, що наших хлопців там, у зоні АТО здають ворогам генерали з штабів … За кілька місяців війни, захищаючи селища і звільняючи міста,
Сергій встиг завести друзів на Сході України. Вони приїхали на похорон. – Із Серьогою познайомилися на початку травні, коли наше місто намагалися захопити сепаратисти, – розповідає житель Добропілля (60 км від Слов’янська) Микола. – Українські десантники допомагали нам, місцевим, які за Україну, утримати порядок у місті, не пустити сепаратистів. Потім їх відправили на Карачун, під Слов’янськом. З цієї вершині постійно довбали терористи, але Серьожа, коли йому ні подзвониш, завжди був на позитиві: «Все тіп-топ. Не переживай, скоро ми їх проженемо з нашої землі ». Досі не вірю, що його більше немає в живих.
Коментарі вимкнені.