Бережанець В’ячеслав Верех – про втрату дружини, зламану ніжку доньки професором із «ОХМАТДИТу», медицину, яка стала бізнесом, та найпопулярнішу в Бережанах випічку

На долю 43-річного бережанця В’ячеслава Вереха випало багато випробувань. Мало знайдеться чоловіків, які самі виховують дітей. У нього ж дві красуні-донечки, яких після втрати дружини він піднімає сам, має невеличкий бізнес, не забуває про благодійність та намагається жити по правді, як би важко йому не було. Про цього сильного зовні і м’якого всередині чоловіка наша сьогоднішня розповідь.

«Щоби мати за що лікувати дружину, почав продавати гаражі, землю, виносив із хати золото»

– В’ячеславе, за яких обставин сталося непоправиме і Ви втратили дружину?

– У дружини Наталі виявили онкологію. Лікували її в Тернополі. Фактично нічого страшного в неї не було, самі лікарі, на мій погляд, спровокували загострення. Мене «мурижили» в Тернополі доти, поки я не побачив, що коханій стає щораз гірше. Щоби мати за що лікувати, почав продавати гаражі, землю, виносив із хати золото. Коли я прийшов до її лікаря і прямо запитав, може, її за кордон повезти, то він сказав слова, які дотепер у моїй голові: «Я так бачу, що ти маєш якусь коханку і хочеш свою дружину зі світу зжити». Коли звернувся з подібним запитанням вдруге, бо Наталі ставало все гірше і гірше, то почув уже іншу відповідь: «Звичайно, якщо маєте таку можливість, везіть, я напишу історію хвороби». Тоді підключив знайомих, щоби за день-два зробити без черги закордонний паспорт. Так дружина зі своєю мамою поїхали в Італію, а я залишився з двома маленькими дітками. Через два дні зателефонували знайомі і повідомили сумну звістку: «Славик, уже пізно!»

Якби зараз зустрів лікаря, який лікував у Тернополі мою Наталю, багато про що хотів би його запитати і багато чого йому сказати, хоча це нічого не змінить у ньому, а тільки роз’ятрить мої рани. Можливо, мої слова комусь і не сподобаються, однак із власного прикладу скажу, що медицини в Україні немає, вона перейшла у ранг бізнесу. А лікарі заробляють гроші і будуть із пацієнтів доти викачувати гроші, поки вони спроможні!

– Пригадайте, як познайомилися з Наталею?

– Вона в одній із фірм у Бережанах продавала вікна, а я прийшов до неї робити замовлення. Так і познайомилися. Пізніше я взяв її на роботу секретаркою. Весілля як такого ми не робили, а вечоринку. Наталя, яка на 9 років молодша від мене, була дуже гарною та порядною дівчиною, з простої сім’ї. Коли народилася перша донька Віка, моє щасливе життя закінчилося… З дитиною були великі проблеми. У піврічному віці Вікуся однією ногою перестала рухати. Лікарі сказали, що нога знаходиться не в суглобі тазової кістки, тому вона на неї не могла стати. Вправити її взялися у Львівському «ОХМАТДИТі». Умови були жахливі, на маму і дитину виділили одне ліжко. Дитина на витяжці лежить, а мама має біля неї сидіти на кріслі. Я прошу за будь-які гроші дати окрему палату, та мені сказали, що в них немає. Я не міг того зрозуміти, як тижнями, місяцями сидіти на кріслі біля дитини?

«Професор зі Львова, який три рази вправляв ногу доньці, зламав їй кістку, яка криво зрослася

– І як проходило лікування?

– Тамтешній професор вправив ніжку, залив дитину в гіпс від грудей до п’яток і віддав додому. Місяць носили її на руках, а вона постійно плакала. Приїжджаємо до Львова, лікар знімає гіпс і каже: «Ви знаєте, нічого не вийшло, нога далі не в суглобі, давайте ще раз будемо пробувати». А що нам залишалося робити, сказали пробуйте, бо потрібно дитину рятувати. І так було ще два рази, але результату це не давало, нога доньки і далі висіла. Тоді той професор каже: «Нехай дитина до 5-річного віку лежить, а потім ставитимемо штучний суглоб». Моя мама розсердилася і сказала, що везе восьмимісячну дитину в Польщу і буде там лікувати. Знайшли в Жешуві великий ортопедичний центр, куди приїжджав на консультації професор Шнель, здається, німець. Оперативно виробили документи дитині й Наталі та разом із мамою поїхали в Польщу. Наступного дня Наталя дзвонить і каже плачучи: «Взяли дитину на обстеження, а професор запитує, хто їй зламав ногу”. Виявляється, професор зі Львова, який три рази вправляв ногу, зламав кістку, яка криво зрослася. Вже я не витримав, думаю, їду до того професора і зламаю йому ноги. Наталя дізналася про це і знову телефонує та плачучи просить: «Я знаю, що ти їдеш до Львова, повертайся назад, від того, що ти йому щось зробиш, доньці краще не буде». Молила, щоб я нічого не вчиняв, якщо львів’янин і щось зробив неправильно, то його Бог покарає. А той професор у Польщі пообіцяв, що зробить можливе і неможливе, щоби з дитиною було все гаразд. Після її слів розвернув машину і повернувся до Бережан. Тим часом у Польщі Вікусі зробили операцію, вставили в ногу штирі, викручували ногу, але вже не ламали. Лікар сказав, що суглоб, може, сам вивернеться. За місяць вони повернулися додому. Дитина мала один рочок. Її однолітки переважно вже ходили, хтось добре повзав, а наша Віка тільки лежала в гіпсі. Ми не знали, що з нею робити, однак, зателефонувавши до лікаря, він обнадіяв, мовляв, з нею не робіть нічого: «Якщо вона захоче і її не буде боліти, то сама ставатиме на ноги і ходитиме, а коли хотітиме повзати – нехай повзає. Слава Богу, його слова справдилися! Віка стала на ноги і почала ходити. Хоча я мав дуже велику злість на того професора і на той «ОХМАТДИТ». Хотів навіть звертатися до суду, могли взяти в польського лікаря виписку, що в дитини була зламана нога, але… толку з того не було би ніякого, бо підтвердження, що ми перебували в «ОХМАТДИТі», не було. Щоби там лікуватися, вигадали львівську адресу, карточка була заведена на іншу дитину, адже, згідно з законами України, мали право лікуватися тільки в тій області, в якій проживаємо, тобто в Тернопільській, а не Львівській. І я змирився з цим, тішився, що дитина стала на ноги, бо мав сумну перспективу, що вона могла бути прикута до ліжка до 5 років.

– Тоді дружина подарувала Вам другу доньку. Не було пересторог після того, що довелося пережити з Вікою?

– Я взагалі не думав, що у нас буде дві дитини. При нашій економічній ситуації хоча б одну нормально поставити на ноги. Та коли стало відомо, що у нас буде друга дитина, то дуже зрадів, адже мав тоді вже 34 роки, добре усвідомлював, що діти – аж ніяк не забавка, а підтримка й опора. На щастя, Алінка народилася здоровою, нині вона бойова татова дівчинка.

– Як пережили непоправиму втрату коханої?

– А ви думаєте, я її пережив!? Я переживаю й досі, незважаючи на те, що вже понад три роки немає моєї Наталі. Це неможливо пережити! Як Наталі не стало, на могилі написав власного вірша, так мені було важко: «Ти пішла, залишивши мене на світанні, пролетівши, мов зірка, по темному небу ночей, і зостався лиш спогад у серці про наше кохання та наповнені смутком дві пари маленьких дитячих очей». Перші роки ходив на цвинтар ледь не щодня. А десь рік тому зрозумів: коли туди приходжу, вона мене тягне назад. Подумав, може, мені перестати на цвинтар ходити. Легше пережити, як людини не стає раптово, а коли кохана людина на твоїх очах помирає, це зовсім інакше. З тим треба жити і в тому немає нічого доброго.

За цих три роки, може, десь і сам деградував, спілкуюся тільки з дітьми і тому важко розмовляти з кимось іншим. Ситуація була і залишається важкою для всіх моїх близьких, однак опускати руки не варто.

«Протягом трьох років так і не навчився заплітати косички»

– Як вдається справлятися з двома донечками, адже їх потрібно нагодувати, одягнути, заплести косички, вивчити з ними уроки?

– Ми жили дуже дружно, майже ніколи не сварилися, дрібні непорозуміння, звичайно, траплялися, але намагалися їх одразу вирішувати. Я така людина, що не ділив роботу на свою і дружини. Міг і їсти зварити, і в хатній роботі допомогти. Ми – одна сім’я, в якої у житті є одна мета – виростити та виховати дітей, достойно прожити життя. Коли Наталі не стало, я був у якомусь трансі, в душевній і фізичній дірі, мені здавалося, що я не знати, що можу зробити, тільки щоб усе стало по-іншому.

Найважче було водити дітей у дитсадок, коли інших приводить мама, цілує їх, обнімає, а ти дивишся на своїх дітей, як вони споглядають на чужі мами, і не знаєш, що їм діяти. Сказати, що їхня мама померла, – це не вихід, адже вони цього слова не розуміють, а як його обґрунтувати, я не знав.

Або інша ситуація. Діти пішли у двір гуляти. А я, дивлячись із вікна багатоповерхівки, побачив, як вони просяться на руки до молодих мам, які біля під’їзду сидять із колясками. Вони шукали собі маму в кожній жінці. Дивитися на це й усвідомлювати, що в них немає мами, було найважче. Готовий був дітям віддати все, щоби тільки їм було добре.

Протягом трьох років так і не навчився заплітати косички. З довгим волоссям справитися не просто, тому Вікусю заплітає бабуся або дівчата з магазину. Молодшу ж Аліночку вдалося переконати, що стрижка каре – наймодніша на світі (сміється, – авт.), і я її раз на місяць воджу в перукарню. Обоє відвідували танцювальний гурток, з 1 вересня відвідують плавальну секцію, вже навчилися  плавати, пірнати, можливо, з них виростуть відомі спортсменки (сміється, – авт.).

Для мене найгіршими днями є субота і неділя, коли роботи немає, ти залишаєшся у квартирі сам зі своїми дурними думками. Тому намагаюся з дітьми в неділю постійно кудись їхати, просто вибратися з хати, щоби не бути прив’язаним до пустоти і тиші. Ми вже побували у Львові, Івано-Франківську, Луцьку, Тернополі, об’їздили дуже багато цікавих місць, зокрема фортець, нещодавно були на  Джуринському водоспаді.

– А як доньки живуть з тим, що немає матері 

– Коли померла Наталя, старшій доньці було 6 років, а молодшій – 4. Я намагався  ізолювати дітей, їх забрали в інший будинок до родичів на той час, коли був похорон. Вони знали, що мама не дзвонить, не пише, її десь немає, але не усвідомлювали, що трапилось. Віка з дружиною мала дуже сильний зв’язок, вона її пам’ятала й пам’ятає і важко пережила її втрату, хоча на цю тему не говорила. Вона закрилася, в собі тримає біль, а молодша не розуміє, бо тоді ще була дуже маленькою. Ми десь рік тому їхали до Львова і побачили, як літак іде на посадку. А молодша Алінка каже до мене: «Тату, тату, може, там мама додому летить?» У мене ком у горлі став, а старша на неї почала кричати, щоби вона не говорила нічого за маму, бо в таку мить мені одразу навертаються сльози. Віка відчувала біль, часто підходила до мене, схилялася на плече, обнімала та постійно намагалася мене підтримати. Вона дуже швидко подорослішала, бо в неї не було періоду, щоб її обнімала та цілувала мама.

Через тренажерний зал не став диригентом

– В’ячеславе, розкажіть трішки про себе, звідки Ви родом, хто були Ваші батьки?

– Народився я 7 травня 1975 року в Бережанах, де все життя прожив. Закінчив першу місцеву школу. Відмінником не був, навчався на 4 і 5. Виріс у простій сім’ї, батько все життя працював на склозаводі видувальником і власне з гарячого цеху пішов на пенсію. Матір працювала в лікарні медсестрою. Батько брав із собою на роботу, я бачив, як він видував різні речі зі скла, однак мене до цього не тягнуло. Мав більше нахил до культури. Відвідував музичну школу по класу фортепіано, мав певні успіхи в цьому напрямку. Вчителька сольфеджіо дуже великі надії на мене покладала, мріяла, щоб я поступив у Тернопільське музичне училище і став диригентом. Бо з Бережан на той час не було жодного диригента. Окрім того, співав у хорі. Але з віком почалася мутація голосу, він почав сідати. Співав спочатку першим, потім другим і третім голосами, а в кінцевому результаті перестав відвідувати хор, бо толку не було жодного.

– І Ви зайнялися  спортом?

– У 1989 році пішов у тренажерний зал. Коли став піднімати штанги, перестали рухатися пальці і вже на піаніно не виходило грати. Музичну школу таки закінчив, однак у музучилище не поступав. Почав займатися пауерліфтингом. У нас не було жодних тренерів, які знали вправи, такі й виконували. У змаганнях не брав участі, тому що мав велику власну вагу (120 кг), при якій, щоби досягати результату, треба було у вправі жим лежачи підняти штангу хоча б 200 кг. Я ж піднімав 165 кг, але це не був показник для моєї вагової категорії. Виконував перший юнацький розряд, але далі прогресу не було. А щоби штовхнути організм, треба було дати якісь стероїди, «хімію» чи анаболіки. Я цього не хотів, бо нічого доброго з цього б не вийшло. Так, можливо, відбувся б тимчасовий поштовх організму, а потім, якщо не підтримувати, все стало б на попередній рівень. Так на любительському рівні піднімав штангу до 28 років, аж поки мені не почало віднімати ноги. У львівському госпіталі діагностували хребтову грижу і заборонили взагалі піднімати більше 5 кілограмів. Довелося зав’язати зі спортом. Більше того, вже не міг їздити у Польщу за товаром, бо там потрібно було вантажити дві тонни всякого краму в бус.

– Розкажіть, з чого почався Ваш бізнес?

– У бізнес потрапив практично одразу, як закінчив школу. Наша сім’я була із простих, тому нам стартувати не було звідки, усе, що зроблено, виключно своїми руками. На початку 90-х настало безгрошів’я, роботи не було, всі рятувалися, як могли. Батьки почали їздити в Польщу і мене з собою брати, навіть сам туди їздив. Спочатку туди їхали торгувати. Останнє, що везли у Польщу, – це телевізори «Електрон». У Бережанах їх не було, але під боком є Львів, де можна було дістати телевізори цієї марки. Пригадую, поки ми виписали «Електрон», привезли в Польщу, його вже ніхто не хотів, ледве продали. А найбільшим попитом у Польщі користувалося бережанське скло, на щастя, з ним проблем не було, адже тоді ще працював Бережанський склозавод. Десь із 1993 року ми туди нічого не везли, а лише звідти. Також батьки їздили у Туреччину, однак мене з собою вже не брали,  бо то були затяжні поїздки, цілі тури на тиждень. Спершу на базарі продавали  куртки, ковдри тощо, а згодом стали торгувати продуктами харчування. На ринку мали дві точки. Один кіоск придбали за 2 тис. доларів, продавши за $1100 «Жигулі» і доклавши ще $900, а інший кіоск у вигляді «конверта» мали всередині ринку. В ньому торгував я, а в першому – мама. Батько бігав від одного до іншого, підносячи товар. Торгувати було непросто, особливо взимку, коли надворі мінус 28-30 градусів, а тобі доводилося пхати руки в 200-кілограмові бочки з розсолом, витягуючи оселедці. Вдягав кульки на руки. Бо інакше не вдавалося спіймати рибу, були випадки, що й руки відморожував.

«У 90-ті жити було легше, бо знали, хто є хто: де міліція, де представники влади, а де злодії»

– Тобто спершу бізнес родинний, а коли Ви власне цим ремеслом зайнялися?

– То був 1994 рік. Займатися можна було, чим хочеш, бо у державних магазинах було порожньо або на полицях були речі, на які люди навіть не хотіли дивитися. У Бережанах тільки розпочинався приватний бізнес. З колегою в білетній касі стадіону відкрили другий у Бережанах кіоск, де продавали жувальні гумки, снікерси, баунті і різі шоколадки. Товар брали в Києві або на замовлення привозили з-за кордону, здебільшого з Польщі та Туреччини. У столиці було багато товару, але придбати великими партіями не вдавалося, бо по магазинах ходили міліціонери і дивилися, чи хтось не продає товари гуртом. Наш бізнес був повністю легальним, зареєстрований у податковій, усі фінансові операції записувалися в спеціальний зошит. «Даху» ніякого тоді ще не треба було, хіба від злодіїв. Але вони як приїздили, так і їхали ні з чим, нікому нічого не платив. Звичайно, продаж тоді в нас був хороший, адже люди маленького містечка Бережани тоді такого не бачили, все тільки починалося.

У 1995 році за 330 доларів, які заробив торгуючи в кіоску, придбав першу свою машину «Опель Астра» (1979 року випуску).

– 1990-ті – складні часи, коли молодих людей, пов’язаних зі спортом, використовували у різних розбірках. Не доводилося в цьому брати участі?

– Мій батько, який виховувався у дитячому будинку і був дуже порядною людиною, як побачив, що я пішов у спорт і став інакше виглядати, ніж раніше, сказав такі слова: «Славик, прошу тебе, ніколи ні на кого не піднімай руку, завжди треба відступити, переламати себе. Тільки в крайньому випадку, коли йде мова про честь і гідність твоєї дружини, мами чи дітей, тоді треба ставати на захист. В іншому випадку потрібно відступати, тому що до біди багато не треба». І батьківськими словами керувався постійно у житті. А друзів, з якими в 90-х займалися спортом, у мене й справді було багато. Однак ми жили чесно, справедливо, ніколи нікого не ображали і в жодні сумнівні справи наша компанія не потрапляла. Хоча в 2000-му в мене прямо з-під будинку викрали автомобіль «Фольксваген Пасат». Десь через чотири тижні, підключивши зв’язки знайомих, вдалося  її знайти. Хто це зробив, так і не дізнався, однак добрі люди, звичайно не безкоштовно, підказали, де знаходиться автівка. А її загнали до Тернополя на закинутий склад.

– Крадіжка сталася, бо комусь заважали, і цими діями хотіли налякати?

– Знаєте, я, напевно, ціле життя комусь заважаю (сміється, – авт.). А тоді були 90-ті роки, розгул бандитизму. Хоча всім було набагато легше жити, тому що знали, хто є хто: де міліція, де представники влади, а де злодії. Зараз же робиться якийсь бардак, коли все зрослося в одному і не знаєш, від кого можна чекати біди.

«Кожна дискотека розпочиналася з хіта шведської рок-групи «Європа»

– Доводилося чути, що в Бережанах колись була мегапопулярна дискотека…

– Це був перший мій самостійний бізнес. У 1997 році з товаришем, який мав зустрітися з дівчиною, котра навчалася в Тернопільській академії народного господарства, поїхали до обласного центру. Якщо не помиляюся, мешкала вона в 5-му гуртожитку, де був дискоклуб. У ньому ми присіли і товариш, який на той час працював у податковій, каже до мене: «Слухай, я тебе прошу, відкрий у Бережанах дискотеку, бо ввечері навіть немає куди вийти». Я йому відказав: ти що, здурів? Водночас подумав, а може, й справді спробувати, адже в Бережанах дискотеки як такої не було, її організовували у будинку культури, де миготіли чотири лампочки і з касетного магнітофона лунала музика. На той час я багато їздив до Польщі, бачив, як там цей процес організовано, і почав шукати в  Бережанах приміщення. Тоді мені дозволили зробити дискотеку в будинку культури, але за оренду виставили суму 500 грн. на місяць. Тоді долар був по 1,9 грн., тобто я мав заплатити близько 250 доларів. Для мене ця сума була завеликою і в підсумку взяв в оренду за 220 грн. один із двох залів у вже непрацюючому кінотеатрі. Поїхав у Польщу, на фірмі, яка займалася дискотеками, придбав димову установку, стробоскоп і ще багато різних пристосувань. Загалом на облаштування дискотеки витратив близько 2 тисяч доларів. Сума, звичайно, чимала, до прикладу, в Бережанах можна було за 3 тисячі доларів купити 4-кімнатну квартиру. Однак я не прогадав. Це був дуже хороший на ті часи бізнес! Відвідуваність була величезна. Під час відкриття думав, що відвідувачі розвалять зал. Бо згідно з проданими квитками зайшли одночасно 430 людей. Не знаю, де вони розмістилися!? Тоді сказав закрити касу і більше квитків не продавати, а пропускати людей безкоштовно, лише просив охоронців відкрити бокові двері, щоби не було тисняви. Тоді відвідувачі, напевно, тільки стояли, бо танцювати не було змоги, зважаючи на їхню кількість. Дискотека мала назву «Європа», яку отримала від дуже популярної в ті часи шведської рок-групи «Європа». З їхнього хіта «The Final Countdown» починалися всі наші дискотеки. Це був свого роду позивний, який через потужні колонки сповіщав про початок дискотеки.

– Дискотеки завжди асоціюються не лише з танцями, а й бійками, розпиванням алкоголю тощо.

– У 90-х роках на дискотеки ходили тільки хлопці, які жили в місті. Із сіл не приїздили, бо їх постійно били, а якщо й наважувались приїхати, то між міськими і сільськими виникали розбірки. У мене на дискотеці був порядок. На вході білети перевіряв кандидат у майстри з гирьового спорту, слідкував за порядком у залі молодий чоловік, який служив у десантно-штурмовій бригаді (ВДВ). Він умів поводитись і знав, до кого що сказати, щоби все було спокійно і тихо. Звичайно, молодь є молодь, не обходилося без того, щоби десь хтось когось не вдарив, але завжди суперечки локалізовувались, забіяк виводили з залу, щоби вони на свіжому повітрі вияснили стосунки.

Що ж до алкоголю, то його в нас не продавали. Водночас відвідувачів охоронці не мали права обшукувати, на це потрібно мати повноваження. Тому якщо хтось прийшов напідпитку чи мав із собою спиртне, його ми не могли забрати. Але вдалося так організувати роботу, що до нас на дискотеку почала приходити і приїжджати молодь із найближчих сіл, віддалених вулиць Бережан, ніхто не боявся йти на дискотеку, що тут його можуть побити.

Скажу по правді, були нальоти «беркутівців», які забігали то в ресторан, то в бар, то до мене на дискотеку, ставили всіх під стінку і давай шукати, напевно, траву чи наркотики. Але в нас такого не було. Бережани – це велике село, молодь приходила потанцювати, такими речами ніхто не балувався, а заходи правоохоронців були, на мій погляд, швидше профілактичного характеру.

– Ви сказали, що спиртного не продавали. Важко в це повірити, адже подібні заклади сьогодні неможливо уявити без міні-барів тощо?

– Жодних міні-барів тоді не дозволяли влаштовувати. Все чітко обліковувалось, продавався лише вхідний білет, який вартував гривню. Це і все, на чому я міг заробити. Дискоклуб працював у середу, п’ятницю, суботу і неділю. Режим роботи був до 11-ї вечора, за цим суворо слідкували в тому числі правоохоронні органи. Хіба зачиняли двері і зі зменшеним звуком могли продовжити дискотеку. На Новий рік чи якісь свята могли продовжити роботу, але тільки з погодження міської влади. Пригадую, на ім’я міського голови написав заявку, в якій просив продовжити дискотеку до 5-ї ранку, мер же завізував тільки до 3-ї.

Дискотека була дуже прибутковою, я повернув вкладені дві тисячі доларів і нормально заробляв. Однак змушений був її закрити. У будинку культури відкрився ще один дискоклуб, а на дві дискотеки в Бережанах не  назбирувалося людей. Мені конкурувати було важко, адже там було велике приміщення. Плюс мені почали вставляти палки в колеса. Так на один із Нових років мала відбутися відеодискотека, якої в місті ще не бачили. Було дуже багато проданих білетів, однак о пів на першу ночі в кінотеатрі вимкнули світло, хоча по всьому місту воно було. Почав дізнаватися, в чому справа. У РЕСі повідомили, що була поломка. Люди постояли півгодини і розійшлися, а мені довелося гроші за квитки повернути. Хоча відеодискотеку вдалося провести 1 січня, але вже зрозумів, що спокійно жити мені не дадуть. Я ж не звик бідкатися, немає того бізнесу, будемо працювати над чимось іншим, і так моя дискотека «Європа» закрилася.

– І чим же Ви тоді зайнялися?

– Потрібно було щось вирішувати, а поруч із дискотекою продавали бар «Кассіопея» за 700 доларів. Було це в 1999 році. Бар тоді мав сумну славу бандитського, яку я спробував переламати. Вдалося зробити смачну кухню, для цього запросив одного із кращих у місті кухарів. Популярністю користувалися млинці із сиром та политі шоколадом, соковиті ковбаски, привезені з Польщі та розігріті в мікрохвильовці, а фірмовою стравою була відбивна, вимочена в молоці. Бережанці приходили її скуштувати навіть без  гарніру. Однак шлейф минулого давався взнаки, через що бар довелося закрити. Хоча доля так розпорядилася, що вже у 2000-ні в те приміщення повернувся, де відкрив… магазин із побутовою технікою.

– Цікаво, а чому бар мав назву «Кассіопея»?

Ця назва переходила від одного власника до іншого, хтось пробував її змінювати, але вона завжди поверталася. А історія назви проста: у барі стеля була у вигляді зоряного неба, на якому місцевий художник намалював сузір’я Кассіопеї.

– Ви багато розповідаєте про бізнес, але, мабуть, десь здобували освіту?

– У 1992 році поступив до Тернопільського комерційного інституту, де здобув фах економіста. Це був перший платний вуз на Західній Україні. Він мав свою специфіку. Студенти там вчили по одному предмету, здавали екзамен чи залік і лише після цього починали інший предмет. Як тільки поступив в інститут, то перших півроку вчив одну англійську мову, потім місяць правознавство і т.п. Вуз не мав своєї бази, наша кафедра знаходилась в орендованому дитсадку на БАМі, а жити довелося в гуртожитку ТАНГу, в кімнаті, яку переобладнали з побутової в житлову. Вчився по-різному, чимало часу довелося проводити на ринку, допомагаючи батькам, тому «хвости» підтягував, як міг, хоча основні предмети по спеціальності знав добре.

«Людям, які не мають дітей, потрібно поміняти партнерів»

– Чи був час поміж бізнесом на особисте життя?

– Кожного літа з друзями їздив відпочивати на Шацькі озера. В 2000 році там познайомився з дівчиною зі Львова – Мар’яною. І ця зустріч переросла в кохання. Вона була хорошим бізнесменом, із напарницею мала на ринку «Південний» магазин із продажу шуб, за зароблене придбала половину будинку у Львові. На початках Мар’яна говорила: «Славик, як ми будемо зустрічатися, коли ти у Бережанах, а я – у Львові?» Так у суботу їхав до неї, там ночував, а в неділю ввечері повертався до Бережан. Коли справа йшла до одруження, то мама відмовляла, ба більше, з нею завжди був у конфронтації, бо два бізнесмени в одній хаті зжитися не годні (сміється, – авт.). Однак був уже дорослим, мав 26 років, тому зробив, як вважав правильним. Ми одружилися, я продав весь бізнес і переїхав до неї у Львів. Там особливої роботи не мав, а здебільшого, як і більшість у ті непрості часи, возив до Польщі цигарки. Це був не мій бізнес. Він хоч і приносив хороші заробітки, але його довелося покинути. Тоді опинився у складному становищі: з одного боку – робота, яка не приносила задоволення, з іншого – проблеми в сім’ї. Мар’яна двічі була вагітна, але не могла виносити дитину. Кожен думав, що то вина його, вона на мене була зла, я – на неї. Здавали аналізи і вийшло так, що в нас на генетичному рівні була несумісність, і ми… розлучилися. Людям, які не мають дітей, потрібно поміняти партнерів, спробувати з кимось іншим. Ці слова підтвердилися згодом. Разом ми не могли мати дітей, Мар’яна зараз  має сина, а я – двох донечок.

«Ще 15 років тому хотів революції в Криму»

– Ці обставини змусили Вас повернутися до рідних Бережан.

– Повернувся і став знову працювати на ринку з батьками. Випадково в Бережанах познайомився з поляком Маріушом Космальським, який шукав представника компанії «Лендком» у нашому районі. Остання займалася сільським господарством і тільки входила на український земельний ринок. Випили пляшку-другу, поляк переконував піти до них працювати менеджером. Потрібно було їздити по селах, забирати договори на оренду паїв у селян і реєструвати їх у центральному офісі в Львові. За це пропонував хорошу зарплату. Я кажу Маріушу, що до того ні на кого не працював, лише сам на себе. Хоча ні, в трудовій книжці за 1992 рік є один запив, що я тренер секції з важкої атлетики станції юних техніків. Тоді поляк мене переконав. Це була дуже цікава робота і в «Лендкомі» я провів найкращі роки свого життя. По-перше, тут познайомився з другою своєю дружиною Наталею, взявши її до себе секретаркою, по-друге, мав хороший кар’єрний ріст – від простого менеджера до директора Бережанської філії і керівника відділення із залучення земель усього «Лендкому». Роботи мав багато, але вона була цікавою. У Бережанському районі мали до 7 тис. га землі, в Монастириському – 3,5 тис., на Підгаєччині – близько півтори тисячі. Тобто в моєму підпорядкуванні було 12 тис. га землі, яку доводилося реєструвати, проводити виплати по оренді, а ще в Саранчуках була велика автотранспортна база.

– А чим найбільше запам’яталася робота у великому агрохолдингу?

– Інвестори з Англії мали дуже велике бачення щодо України та її розвитку. Пригадую, як вони хотіли зайти в Крим, бо там можна було збирати подвійний урожай. Мені безпосередньо довелося поїхати туди на перемовини. Поїздка ледь не зірвалася, бо я боявся літати літаками. Колись летів із батьком на море  і ця дитяча поїздка залишила страх. Англійці викликали до Львова і генеральний каже, що на мене замовлено квиток, я ж відповів, що поїду машиною. Вони у відповідь: «Хочеш – їдь, але завтра у тебе зустріч із начальником Держкомзему, тому можеш уже виїздити». У мене тоді була службова машина «Нива», сміючись, керівники компанії казали, що буду довго нею їхати. Тоді довелося себе перебороти і таки летіти. А перед поїздкою генеральний запитав, чи вмію російською розмовляти. Я відповів: навіть не подумаю на російську переходити, їду ж не в Англію, що мене хтось не розуміє, я прекрасно розумію російську мову, значить, росіянин має розуміти українську, ми споріднені народи. Мій кум, а на той час менеджер фірми, згадує, що я вже тоді хотів революції в Криму. Ми вийшли з офісу, підходимо до таксиста і на рідній українській прошу відвезти до готелю, а він навіть у мій бік не дивиться. Підходжу до другого, третього – реакція аналогічна або відповідь: «Я занят!» Кум і каже: «Вони нас не повезуть, бо ти українською до них звертаєшся!» Я розсердився, дійшло ледь до нецензурних слів, і таксист із кінця черги покликав до себе та взяв замовлення. Виявилось, він родом із Хмельниччини, а при розмові сказав не дивуватися тому, що сталося, бо корінні кримчани всі такі. І це був непоодинокий випадок. З менеджером пішли в магазин купити курку-гриль, а продавець не продав, мовляв, усе замовлено. Тоді старший чоловік, який говорив теж російською, крикнув до продавця, що ви таке робите, розповів, що об’їздив всю Україну, був у Львові, але подібного відношення до російськомовних немає ніде. Люди, в тому числі російськомовні, заступилися за нас, і продавець таки продала нам ту курку. Але представники фірми, до якої ми приїхали, просили без них нікуди не ходити, а якщо й виходити, то не розмовляти українською. Тобто ще років 15-ть тому в Криму до всього українського ставилися зверхньо, нас не сприймали.

Що ж до робочих підсумків тієї поїздки, то вона була результативною. У крайній точці Криму – село Ясна Поляна, за яким уже нічого не було, хіба через море Туреччина, «Лендком» узяв в оренду близько 15 тис. га землі. Кримський півострів був цікавим для сільського господарства, його потрібно було розвивати, але цього не сталося. Відбулися певні дії, які змусили інвесторів покинути Україну, хоча на той час земельний банк «Лендкому-Україна» мав уже 130 тис. га. Вже наступного року так сталося, що нові власники фірми звільнили практично всіх, хто був на керівних посадах, піти після трьох років роботи у «Лендкомі» довелося й мені. Хоча й мав пропозицію залишитися, але треба було починати працювати з простого менеджера, і я відмовився. Звільнившись, став на біржу праці, а там мені сказали шукати самому роботу, бо вони з такою зарплатою роботи мені не знайдуть.

«Гарячі булки виносять із пекарні, і люди одразу з підносів розкуповують, навіть цінник не встигаємо написати»

– Маючи невеличкий бізнес, який Вам дістався від матері, знаю, що допомагаєте багато місцевому інтернату. Робите це в тому числі й після того, що сталося у Вашому житті?

– Можливо й так. Допомагаю, бо ці діти теж залишилися без батьків. Я їхній біль пережив на собі (накочуються сльози, – авт.), завжди собі думаю, як то діти живуть, не маючи ні тата, ні мами? До того ж постійно перед очима слова дружини Наталі. Свого часу вона, проходячи повз інтернах, побачила дитину, яка вилізла з кущів і каже: «Тьотю, дайте якогось печенька». Разом з нею пішли на базар, набрали різного печива, цукерок та віддали тій дівчинці. Вона схопила це все і побігла з ним кудись. Я навіть злякався, не дай Боже, щоб їй погано не стало…

– Продуктовий магазин та міні-пекарня дозволяють безбідно жити родині Верехів?

– Ми всі живемо в Україні і знаємо, що наші бізнеси – нікудишні. Ми не злодії, чесно заробляємо гроші, але скільки тут чесно заробиш? Так, на життя нам вистачає, є за що одягнутися, поїсти, відпочити влітку з дітьми на морі. У цьому плані поки все нормально. Однак у житті зрозумів одну річ: гроші – не основне, головне – здоров’я, і якщо його немає, то не допомагають ніякі гроші. А був готовий продати все: квартиру, машину, бізнес тільки для того, щоби людина залишилася жити, але нічого не допомогло. Найбільша цінність, яка є в світі, – це людське здоров’я.

Той рідкісний випадок, коли випічка від В’ячеслава Вереха
ще знаходиться на прилавку

– Це правда, що продукція пекарні розходиться дуже швидко і найпопулярніша випічка в Бережанах саме у Вереха?

– Те, що продукція не застоюється, правда. Навіть цінників не встигаємо писати. Гарячі булки виносять із пекарні, і люди одразу з підносів розкуповують. Хоча говорити щось про свою випічку було б з моєї сторони неправильно. Хлібобулочні вироби печуть із натуральних інгредієнтів – домашній сир, дріжджове тісто, повидло  тощо. Мої діти їдять випічку з пекарні, а Ви думаєте, що я їм би дозволив їсти якусь «хімію»? Завжди тішуся, коли в черзі за булками стоять старші люди. Вони знають, що таке булка і якою має бути її начинка. У мене принцип: нехай випічка буде трішки дорожча, але людина має її з’їсти зі смаком, щоби захотіти ще раз прийти.

 «У Бережанах ніхто ніколи із простих людей не кидав виклик владі»

– У Вашій багатій на різні події біографії був випадок, що Ви навіть балотувалися на мера?

– За своє життя одного разу був у партії і то лише місяць. З однодумцями хотіли щось змінити в Бережанах, і одна політсила запропонувала ввести мене по своїй квоті в склад виконавчого комітету. Однак поставила умову – щоб я став їхнім партійцем. Свою домовленість виконав, але у виконком так і не потрапив, бо мер був категорично проти моєї кандидатури. І я одразу написав заяву на вихід із партії. Мене політика ніколи не цікавила і не цікавить зараз. Політики за 27 років було багато, а господарки немає як і господаря по всій вертикалі влади.

А з виборами ситуація була така. Якраз коли дружина була хвора, почалася Революція гідності. Через це не міг поїхати в Київ. Мій товариш каже: «Будь біля Наталі, нікуди не їдь, завжди говори, що ти її любиш, обнімай, цілуй, адже в житті бувають різні дива». Так я нікуди й не поїхав, хоча допомагав Майдану, чим міг, передавав тушонки, макарони, шкарпетки тощо. Я був гордий за тих людей, які вийшли на барикади, сподівався, що після перемоги зло покине нашу країну і через 2-3 роки вже Україна надаватиме Євросоюзу кредити при тих можливостях, які дає наше сільське господарство. І це непрості слова, у цій сфері тривалий час працював і знаю, які колосальні прибутки вона приносить.  Розумів, що і на місцевому рівні потрібно щось змінювати, бо до цього у Бережанах ніхто ніколи із простих людей не кидав виклик владі, а верхівка переходила з кабінету в кабінет. Оскільки все життя прожив у Бережанах, намагався нікого не образити, фактично ціле місто мене добре знає, тому вирішив кинути виклик владі. Наталя не хотіла, щоб я йшов на вибори, мовляв, усе пропускаю через серце, тим усім живу, а люди в нас не вдячні, вони того не оцінять. Однак я зробив по-своєму і вирішив таки спробувати.

– І розчарувалися, зайнявши друге місце?

– Cкажу по правді – не розчарувався. Амбіцій стати мером не мав, просто хотів 5 років свого життя віддати рідному місту та зробити його кращим. У мене була команда молодих людей, я навіть з ними обговорював ситуацію, коли переможу на виборах, то ми всі зайдемо в міську раду, дамо роботу, щоби молодь працювала для міста, дбала за нього, а я напишу заяву і піду у відставку, буду займатися сім’єю, бо влада мене не цікавить. Після виборів мені нічого не додалося і нічого не віднялося, як заробляв, так і заробляю. Єдине, що отримав, це життєвий досвід. Зрозумів, що наші люди в очі говорять одне, а поза очі – інше, хоча як наші вибори проходять, більшість українців добре знають…

– В’ячеславе, маєте мрію життя?

– Усе життя хотів мати сім’ю, заради неї жив. Але доля так склалася, що її не маю. Бо повноцінна сім’я – це чоловік, дружина і їхні діти. Якби мої діти мали маму, то це для мене було б найбільше щастя! Так, можливо, доньки б полюбили будь-яку жінку, яка прийде, тому що вони ніколи не мали материнської опіки, але чи це буде справжня материнська любов? Ліпити щось докупи – не знаю, чи це буде повноцінною сім’єю. Адже подібні хепі-енди бувають тільки в серіалах, у житті ж усе по-іншому. Але завжди хочеться вірити в казку, в якій добро перемагає зло, так не буває, щоби мені і моїм дітям було постійно погано. В кінцевому результаті має бути все добре, тому що наше життя – це казка! На сьогодні ж дуже хочу, щоби діти були здорові, щоб я мав здоров’я поставити їх на ноги, а далі – все у руках Божих…

Джерело: Тижневик “Номер один”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *