Після обстрілу і 8 операцій: історія незламної 19-річної Анастасії
Це історія про силу та незламність 19-річної Анастасії Тернавської з Херсонської області. Дівчина пережила страшний обстріл, втрату близької людини, численні операції та довгий шлях відновлення.
Спочатку вона проходила лікування у Херсоні, а згодом — у Тернополі, де її лікуючим лікарем також став херсонець Олександр Журавльов.
Попри все пережите, Анастасія продовжує боротися, мріяти і планує допомагати іншим.
Свою історію дівчина розповіла «Погляду».
Про себе
— Розкажи трохи про себе.
Анастасія:
Мені 19 років, я з Херсонської області, села Чорнобаївка. Закінчую 4 курс Херсонського базового медичного фахового коледжу, влітку отримую диплом.
Після навчання планую вступати на спеціальність «Терапія та реабілітація».
Свій шлях у медицині спочатку обрала під впливом родини — і мама, і брат усе життя пов’язані з цією сферою. Але після власного досвіду поранення зрозуміла, що хочу розвиватися саме в реабілітації.
Побувавши у багатьох відділеннях — хірургії, травматології, опіковому, нейрохірургії, реабілітації — я усвідомила, що реабілітація — це моє. Саме там приходить розуміння, що неможливе стає можливим. Я хочу допомагати людям повірити в себе і зробити той самий «неможливий» крок.
Втеча з окупації
— Де ти була на початку повномасштабної війни?
Анастасія:
На початку повномасштабного вторгнення я була вдома, у Чорнобаївці. Після прильоту ракети біля нашого будинку в серпні я виїхала з окупації сама — мені тоді було 15 років. Їхала через Василівку в Запорізькій області до Вінниці.
Після деокупації Херсона одразу повернулась додому до сім’ї. На жаль, мама тоді не змогла виїхати зі мною.
День, який змінив усе
— Розкажи, що сталося в день обстрілу.
Анастасія:
Я постійно займалась спортом, бігала зранку. Цей день пам’ятаю повністю, ніби це було вчора.
6 жовтня 2025 року ми з мамою, нашим знайомим Віктором і моїм псом Амуром пішли бігати на стадіон. Було близько 6 ранку, і приблизно о 6:40 почався обстріл.
Ми вирішили йти в укриття. Обходили спорткомплекс: попереду бігла мама з собакою, я йшла за нею і говорила телефоном з братом, позаду був Вітя. І раптом — вибух за 3–4 метри від мене.
Вітя встиг прикрити мене собою. На жаль, він загинув одразу.
Мене відкинуло вибуховою хвилею. Потемніло в очах. Я зрозуміла, що не можу бігти — лише повзти. Телефон вилетів з рук, але брат усе чув.
Я повзла до мами, щоб привести її до тями. Вона була в ступорі. Потім ми побачили Вітю — він ще подавав ознаки життя, але почалися конвульсії…
Ми намагались викликати допомогу. Я подзвонила у швидку, другу-військовому, поліції. Обстріл тривав ще приблизно 10 хвилин.
Я не розуміла, що з моєю ногою — чи її відірвало, чи це перелом. Ми з мамою зупиняли кровотечу повідком собаки, бо турнікета в той день я не взяла.
Я пам’ятаю, як сказала мамі: «Напевно, це буде протез».
Шлях до життя
Приїхали швидка і медеваки. Мене поклали на ноші. Дорогою лікарі постійно говорили зі мною, щоб я не втратила свідомість.
Я дуже просила врятувати мою ногу.
На початку, коли я поступила, мене та мою маму оглядав лікар-травматолог (черговий лікар) Шафер Юрій Михайлович. Так цікаво склалося життя, що зараз він є моїм хлопцем — така вже історія кохання 
Він одразу викликав бригаду травматологів і хірургів, після чого в екстреному порядку мене негайно повезли в операційну. Було проведено: синтез АЗФ (апарат зовнішньої фіксації) правого стегна, ургентну лапаротомію з дренуванням грудної порожнини за Бюлау, ушивання поранення кишківника, встановлення дренажів у черевній порожнині, дренаж у печінці, видалення уламків та ревізію судин.
Один день я перебувала в реанімації, а вже наступного дня мене перевели до хірургічного відділення, де моїм лікуючим лікарем був Жданов Дмитро Юрійович.
Через тиждень мене перевели до травматології, де мені проводили операції Покора Володимир Олегович, Костиря Дарʼя Олексіївна та Шафер Юрій Михайлович. Спочатку був черезкістковий остеосинтез стегнової кістки за Ілізаровим, а згодом — видалення металоконструкцій із кістки стегна та інтрамедулярний стабільно-функціональний остеосинтез стегнової кістки (права сторона).
Через тиждень мене перевели до опікового відділення, де моїм лікуючим лікарем, а також тим, хто проводив шкірну пластику ран вільним розщепленим шкірним лоскутом, був Волченко Дмитрій Сергійович разом із Криворучко Лілією.
Після загоєння, через два тижні, мене виписали, а вже через три тижні я опинилася в нейрохірургії.
Про найважче
— Якою була найважча мить?
Анастасія:
На другу неділю після поранення, коли пройшов шок, прийшла реальність.
Я постійно себе звинувачувала: «А якби ми не пішли…» Було дуже важко морально. Я плакала до лютого.
Було страшно — чи буду ходити, чи відновиться нерв, як виглядатиме моє тіло. Я завжди любила естетику, а тепер звикаю до змін.
Особливо важко було говорити з батьками Віті… У нього залишилась маленька донька.
Лікування у Тернополі
— Як тобі допомогли лікарі?
Анастасія:
В нейрохірургічному відділення КНП «Тернопільської обласної клінічної психоневрологічної лікарні» мені стало значно легше. Після операції почали рухатися пальці, потім стопа.
Мені зробили операцію на нерв і дермопластику.
Лікарі тут — земляки, дуже добре ставляться. Я почувалась, як удома. Про мене дбали, як про свою дитину.
Мій лікуючий лікар — Олександр Феліксович Журавльов. Він допоміг організувати подальшу реабілітацію.
Реабілітація і відновлення
— Як проходить відновлення зараз?
Анастасія:
Зараз усе добре. Я вже ходжу, навіть потрохи бігаю.
Чотири місяці я майже не вставала і думала, що ніколи не піду нормально. Але фізичні терапевти творять дива.
Коли повернулась на реабілітацію вдруге — мені сказали, що я дуже добре відновилась.
Про підтримку
— Що допомогло тобі вистояти?
Анастасія:
Моя сім’я, оточення і я сама. Я розумію, яку велику роботу зробили лікарі та реабілітологи — і хочу відновитись максимально.
Про втрати і вдячність
Анастасія пережила не лише поранення, а й втрату людини, яка врятувала їй життя.
«Той день забрав життя людини, завдяки якій було врятовано моє».
Про сьогодні
Сьогодні Анастасія мріє повернутися до повноцінного життя, завершити навчання і працювати у сфері реабілітації — допомагати іншим проходити той шлях, який вона вже подолала сама.
А поруч із нею — її пес Амур, якому після поранення ампутували лапу. Але він вже знову бігає.
Про відновлення і наступні етапи
— Скільки часу потрібно на відновлення?
— Який наступний етап лікування?
Анастасія:
Я не можу сказати точно, скільки часу займе відновлення — лікарі кажуть, що це довго, але все дуже індивідуально. Дуже сподіваюсь, що вдасться відновитися якнайшвидше, орієнтовно розраховую на рік, а далі вже буду дивитись по ситуації.
Попереду ще кілька етапів лікування. Потрібна операція на вуха в Дніпрі, оскільки є дві перфорації барабанної перетинки, які самі не зростаються — через це є проблеми зі слухом.
Пізніше, влітку, планується пластична операція — через схильність шкіри до рубцювання будуть намагатися прибрати рубці.
Після цього зніматимуть стержень з ноги.
Також ще будуть амбулаторні втручання і тривале відновлення, особливо через те, що стопа поки що не повністю відновила свою функцію — нею потрібно постійно займатись і працювати над реабілітацією.
Звернення до людей
— Що б ти сказала людям, які зараз проходять через подібне?
Анастасія:
Я б сказала — це не кінець. Навіть якщо зараз здається, що життя розділилось на «до» і «після» і вже ніколи не буде так, як раніше — це правда, але це не означає, що буде гірше. Буде інакше.
Дайте собі час. Не вимагайте від себе швидкого відновлення — ні фізичного, ні морального. У такі моменти нормально боятися, злитися, втрачати віру, але важливо не залишатися в цьому назавжди.
Просіть допомоги, якщо важко. І тримайтесь за будь-які дрібниці, які дають сили: люди, слова, спогади, навіть просто бажання знову жити нормально.
І головне — ви сильніші, ніж вам здається. Просто зараз це важко відчути. Бог не дає складнощів, які людина не може подолати.
Як Анастасію змінила ця історія
— Як би ти описала себе після всього пережитого?
Анастасія:
Я стала глибшою. Більш чутливою до себе і до інших. Почала більше цінувати прості речі — здоров’я, спокій, можливість рухатись, жити без болю.
Я не стала ідеальною чи безстрашною — в мені досі є страхи, сумніви, іноді слабкість. Але разом із цим з’явилась внутрішня стійкість, яку вже складно зламати.
Я навчилась не здаватися в моменти, коли хочеться опустити руки. І, мабуть, найважливіше — я знайшла сенс допомагати іншим, бо знаю, як це — проходити через біль і відновлення.
Спілкувалася Надія Греса
