Чоловік з Кременеччини сам виховує п’ятеро дітей

Дружина померла десять років тому від важкої недуги. Напівсиротами залишилися п’ятеро дітей. Найстаршій Наталі якраз виповнилося 17 років, Ярославові — 16, Євгенії — 13, Іринці — 12, Михайликові — 10, пише Нова Тернопільська газета..

Живуть вони нині разом із бабусею Галиною та дідусем Ярославом. Їхнє обійстя — неподалік городу. Розповідають про цьогорічний урожай, про дітей, про те, що бабуся була з найстаршою онучкою на випускному в школі. А ще згадують про минулорічну пожежу, яка дотла знищила їхню хату.

 «З полуниць не доробишся, але вижити можна…»

«Наша родина понад сорок років вирощує полуниці. Здавна склалася така традиція у довколишніх з Будками селах — Лідихові, Лосятині та Старому Почаєві, — каже Михайло. — Колись на полуницях дороблялися і могли збудувати хату, купити машини, а тепер лише, щоб вижити. Хіба хтось має величезні плантації, удосконалює технологію вирощування, то має гідний дохід. Торік у нас був кращий урожай полуниць, цьогоріч — посуха. Ми з дітьми маємо лише 37 соток поля, тому просимо в батьків землю під обробіток. Наші батьки також ділять свій пай між моїми сестрами із Почаєва, щоб мали змогу щось собі виростити. Загалом вирощуємо пів гектара полуниць, колись мали — 1,5 гектара, але зменшили обсяги, бо не виплачувалось. Натомість насадили малину. Сезон полуниць триває два тижні, малина доспіває пізніше. В один період наші краяни масово переорювали полуниці і садили малину, але сильно впала ціна, тому знову повернулися до полуниць. Останніми роками ціна на малину вигідна. Але загалом ягідництво в Україні не надто прибуткове. Майже 16 років я їздив на заробітки до Польщі, бачив, як у них вирощують трускавки. І в нас, і в них треба натрудитися на полі, але за кордоном дають дотації на сільське господарство, тому фермерам значно легше. А у нас селяни кинуті на самовиживання».

Свої полуниці здають на базарчику в Старому Почаєві.

«Звісно, що самим було б вигідніше везти на ринок і продавати за вищою ціною, але на це треба час, транспорт. Та й у нас на городі не такі крупні полуниці, як на продаж, маємо дрібніші — здаємо на переробку. Міндобривами не підживлюємо ягоди, лише перегноєм — тримаємо три корови. Діти допомагають на господарці, бо мусимо давати собі раду. Моя дружина померла десять років тому від гепатиту С. Виявили занадто пізно — не врятували. Намагаємось з дітьми жити дружно й підтримувати одні одних. Я ніде офіційно не працевлаштований, бо багато роботи вдома, коли ж закінчуються на городі полуниці й малина, шукаю підробітки, – додає чоловік.

«Дружина померла, коли найменшому синові було… 10 днів»

Дружина Михайла померла після народження найменшого синочка. Хлопчикові було лише 10 днів. Більшість обов’язків із догляду за дітьми відразу взяла на себе мама Михайла. Донині жінка дбає про онуків.

«Смерть невістки — велика втрата. Михайло залишився сам із п’ятьма маленькими дітьми. Найстарша донечка на той час навчалася в першому класі, а найменшому Михайликові було лише… 10 днів, — зітхає пані Галина. — 23 березня невістку кесарили на сьомому місяці вагітності, а 3 квітня її не стало… Взяла я на руки малюсінького онучка — ручки, як сірнички, ніжки тонюсінькі. Але помалу з Божою допомогою вигледіла (обіймає хлопчика, — авт.). До дитячого будинку ніколи б не віддала дітей. Михайлик горнеться до мене, окрайцем хліба поділиться. Коли в школі хтось із однокласників роздає гостинці на свій день народження, то онук не їсть сам, а несе додому, відламує мені шматочок. У Наталочки вчора був випускний, я ходила, щоб підтримати її. Гарно вчилася, склала ЗНО, хоче бути вчителькою. Четверо старших дітей здобувають освіту у Волинському ліцеї імені Нестора Літописця в Кременці. Колись там був інтернат, то їх туди перевели, так і залишилися. Щодня підвозимо їх до Почаєва, садимо на маршрутку до Кременця на 7:20. Троє онуків їдуть безкоштовно, четвертий платить половину вартості. А в обід зустрічаємо їх з маршрутки. Наймолодший вчиться в Почаєві. Хочу, щоб діти здобули гарну освіту, щоб десь влаштувалися в житті. Виховую їх в любові, але тримаю дисципліну. Інакше неможливо в такому гурті».

Діти роботящі: допомагають і в хаті, і на городі. Збирають полуниці, малину, допомагають сапати картоплю, грядки.

«Шкода тільки, що син із дітьми має мало землі. Просив виділити їхній багатодітній сім’ї ще хоч трохи соток, але, на жаль, відмовили. Земля заростає хащами, а влада шкодує сиротам. Хто розуміє чужу біду? Хто знає, як дітям без мами?», – додає жінка.

Занесли невістці гепатит у лікарні, то й пішла…

«Одну з доньок вона народжувала вдома. Це було в травні. Прийшла і каже, що почалися перейми. «Одягайся, будемо їхати», — сказала я. Заходжу до хати, а дитя вже проситься на світ. Зловила дитинку, перерізала пуповину, але місце не відійшло. Акушер приїхав через 45 хвилин, а швидка допомога — через 1 годину і 45 хвилин. Довго потім невістку тримали в лікарні, в той період і підхопила гепатит. До двох років після того її не стало… Але діти вже підросли, стають самостійніші, значно легше з ними, водночас почалися інші турботи. Та головне, щоб усі були здорові, щоб довкола нас були добрі люди. Торік у жовтні ми пережили біду — дотла згоріла наша літня кухня. Це було добротне велике житло, де могли розміститися онуки. Добре, що ніхто тоді не постраждав. Маємо підозри, що хтось навмисне підпалив наше помешкання, щоб приховати сліди пограбування. Злочин поки що не розкрили. Але віримо, що дізнаємось правду, хто таке вчинив сиротам…», – підсумовує пані Галина.