Чи існує галицький бізнес?

Хто такий галицький бізнесмен? Чи існує консолідована позиція у галицькомі бізнесі і на яких засадах вона могла б існувати? Яку користь може принести імовірне створення окремої «касти» бізнесменів- галичан?

Пропонуючи тему дискусії: «Чи існує галицький бізнес?», – належало б пояснити, що саме ініціатори розуміють під «галицьким бізнесом» і для чого взагалі ставити таке питання. Тут треба зауважити, що питання, зазвичай, походять зі сфери візій, а відповіді – зі сфери реалій. Тож, така дискусія саме для того і потрібна, щоб сконфронтувати відповідні візії і реалії.

Говорячи про «галицький бізнес» маємо на увазі дуже різні аспекти: і умови ведення бізнесу в Галичині, і можливості його консолідації задля примноження потуги, і його роль у справі процвітання краю та його мешканців. Але також – його місце в системі цінностей, характерній для Галичини і Галичан.

Постановка таких питань, вочевидь, тісно пов’язана з постановкою головного питання – питання ідентичності. Ідентичність, у свою чергу, базується на таких поняттях як: патріотизм – що потребує усвідомлення своєї батьківщини; солідарність із певною спільнотою – своїм народом; вірність традиціям цього народу як символу тяглості, стабільності і впорядкованості світу навколо нас.

Ярослав Рущишин

В умовах виживання годі говорити про існування відмінностей, які б, можливо, у майбутньому привели до конкурентної переваги галицького бізнесу та бажання людей мешкати та провадити господарку в Галичині. На мою думку, галицького бізнесу в розумінні, описаному у вступі немає.

Маркіян Іващишин:

Ярослав Рущишин добре підкреслив, що сам по собі бізнес не може бути цінністю, а бізнесмен не може бути головним авторитетом. Він може викликати заздрість або повагу, але сама ця характеристика успішності не дає йому права бути легітимним авторитетом.

Ми всі, включно з бізнесом, існуємо в суспільстві…. Суспільство добровільно погодилося з тим, що багата людина, на дорогій машині, з відомою злочинною історією, будучи присутньою в медіа, нормально обслуговується журналістами і не завжди за гроші, чим далі тим більше легалізується…І цинічний бізнесмен, який таким і залишається, поступово перетворюється на легітимного морального авторитета для нашого суспільства.

Чи бізнесмени можуть організувати дуже гостру публічну дискусію? Скоріше за все – ні, бо вони багато в чому є залежними, політично залежними. По-друге, вони вже попробували – правду кажучи, середній клас дав колись головну масу для неочікуваного ефекту помаранчевої революції і поплатився, а бізнесмени – прагматичний народ і два рази на ті самі граблі не стають. Окремі бізнесмени можуть підтримувати окремі ініціативи, але суспільство і академічні середовища повинні дати імпульс, повинні дати запит.

Любомир Петренко:

В мене виникло трохи дивне відчуття. Обоє виступаючих, ніби досить об`ємно описали умови ведення галицького, зокрема, львівського бізнесу, але ми теж знаємо, що вже віддавна великий відсоток депутатів міської і обласної ради – це бізнесмени. У нас є Комітет підприємців, який теж є майданчиком, з якого можна виступати зі своїми ідеями, то чому все це досі замовчувалося, чому не виставлялося на показ, чому не дискутувалося в залах засідання міської й обласної ради, чому про це не кричали газети і так далі? Ось в чому питання, бо ми зараз про це поговоримо, можливо з`явиться кілька статей в газетах, але проблема залишиться.

Олексій Скрипник

Моя філософія не включає і не відрізняє галичанина від негаличанина. Хіба що у Львові набагато тяжче робити бізнес – менше обов’язковості, більше заздрості та злості, набагато менше ділової етики і виконання обіцяного. Наш бізнес буде дуже сильно розвиватись, якщо ми хоча би почнемо говорити про порядність. Дуже мало грошей, багато амбіцій і нереалізованих проектів.
Тільки в 47 років я отримав в подарунок нову вишиванку.
В 36 років працював на 4 роботах, щоб вижити.
В 1999 році мріяв про середню зарплату в 50 доларів на місяць своїм працівникам.

Зараз розумію, що грощі – не мета, а засіб для розвитку.
В церкві буваю всього 5-6 разів на рік – спеціально приходжу, коли потребую щирої розмови з Богом.

Для мене Українець – це той, для кого Дніпро – не потік води, а свята річка.

Для мене Львів – і український, і вірменський, і єврейський, і німецький, і польський, і руський.
читати далі

Львів – і любов, і сум, і прохання про прощення, і каяття за те, що ми зробили, а ще більше – за те, чого не зробили.

Моя філософія не включає і не відрізняє галичанина від негаличанина. Хіба що у Львові набагато тяжче робити бізнес – менше обов’язковості, більше заздрості та злості, набагато менше ділової етики і виконання обіцяного. Наш бізнес буде дуже сильно розвиватись, якщо ми хоча би почнемо говорити про порядність. Дуже мало грошей, багато амбіцій і нереалізованих проектів.

Більше того, я не хотів би, щоб мене називали галичанином, якщо ми горді за СС-Галичину і в той же час забуваємо про Андрія Шептицького . Про його тези побудови громадянського суспільства на принципах солідарності. Далі немає правової держави, заснованої на природному моральному законі. Немає сталої демократії та захисту прав людини, які Шептицький вважав продиктованими вимогами природного закону. І методологія позитивного суспільного творення – солідаризм в сім’ї, громаді, нації, церкві – це теж його нереалізовані прагнення.

Для мене важливе поняття WASP – White Anglo-Saxon Protestant – біла людина протестантської етики. Воно має підґрунтя етичних взаємовідносин в бізнесі, коли довіра важливіша за прибуток, а порядність – головний капітал; коли про Бога не говорять, а мають його в серці.

Я розумію, що ми потребуємо виходу за рамки обмежень, обумовлених регіоном. Якщо ми не сформуємо глобалізований бізнес, то ми не будемо мати перспективи в цьому столітті. Я бачу своє завдання у формуванні інноваційної еліти, яка буде змагатися не з локальними бізнесменами, а з глобальним ринком. Без цього, ми приречені залишитись просто відсталим регіоном, що нещадно експлуатується іншими.

Якщо ми і далі залишимося в парадигмі “Свій до свого по своє”, то нічого, крім одвічного “Німі на панщину ідуть і діточок своїх ведуть” не будемо мати. Нова парадигма має дати відповідь на те, якою ми хочемо бачити нашу країну. Бо «Свій до свого по своє» для мене означає, що, коли прийде час вибору, замість самого сучасного ми оберемо своє і наш комплекс лукавства не дозволить нам навіть визнати переваги інших над нашим місцевим.

Ми навіть великих Українців готові визнавати, тільки тоді, коли їх визнає світ! Бо ми світу боїмося і не готові до відвертої конкуренції з ним. Нам легше замкнутись і не сприймати, ніж навчитись і керувати. Нам легше повіситись або бути повішеним, ніж боротись і розвиватись.

Українці завжди були класними виконавцями. Нами збудований Петербург, освоєна Канада і Аргентина, за нами перемога у Другій Світовій війні і видобуток нафти в Сибіру для Росії. Бо ми завжди другі. Тому ми так потрібні Російській імперії. Їй не потрібна наша територія, а потрібні українці – працьовиті, талановиті, порядні, жадібні і з комплексом меншовартості, бо завжди другі. Бо не буде нас – не буде кому служити прапорщиками, Даїшниками, вчителями, освоювати і боронити далі Росію.

А я хочу, щоб ми були першими. А для цього треба в першу чергу навчитись конкурувати зі своїми і чужими. Щоб сильніші вижили і навчили, як треба робити бізнес. І щоб ми все робили розумно, не відкидали своє, захищали через розвиток і розуміли, що якщо ми самі собі не допоможемо, то світ тільки зробить нас рабами. Допомогаючи, конкуруй, розвивай! Бо те, що на Галичині нема своїх олігархів, свідчить скорше про те, що ми не здатні на великий серйозний бізнес.

Тому я не хочу підтримувати культуру України, яка тільки дивиться назад в наше “славне минуле”. Бо якщо ми і далі будемо залишатись тільки в рамках “бандур з вишиванками”, то так нам і треба. Натомість я хочу, щоб у Львові з’явився перший в Україні нормальний центр біологічних досліджень. Щоб ми змогли отримати перші українські ліки проти раку і своє біопаливо. Але для цього треба як мінімум 30 мільйонів доларів недодати в багато що – в тому числі і в культуру.

Я не хочу буди соціально солідарним. Бо в нас солідарність виглядає тільки як мовчання про те, що коїться протягом останніх 50 років в медичному університеті. Я не хочу буди солідарним з 3000 тисячами кандидатів наук, що проживають у Львові. А хочу допомагати тим, на жаль, небагатьом вченим, які творять справжню науку світового рівня, не маючи комплексу меншовартості і квасного патріотизму.

Я не хочу соціалізації бізнесу. Бо бізнес завжди відповідальний настільки, наскільки відповідальне суспільство. Якщо соціалізація полягає лише у тому, щоб ще більші податки платити через брак коштів для чергових допомог – я проти такої соціалізаціїї. Нам чомусь набагато легше дати рибу, ніж навчитись користуватись вудкою. Нам легше просити допомоги, ніж навчитись не красти асфальт при ремонтах доріг.

Нам легше пропіарити себе: як ми допомогли черговому неробі відремонтувати дах над головою, аніж піти і створити 100 робочих місць.

Я не хочу бути галицьким патріотом. Бо патріоти загубили своїм ідіотизмом у Львові всю промисловість і дуже класно забули про ті мільйони українців, які зараз розбудовують Португалію, Італію, Польщу. Як тільки ми зрозуміємо, що професіонал, який чесно, порядно і класно робить свою роботу («Тихою невтомною працею любіть Україну»), є набагто більшим патріотом України, ніж ті горлопани в жовто-синіх жупанах, які своєю недолугістю і жадібністю знищили промисловість Львова. Але тоді Львову доведеться визнати, що російськомовний Борис Колєсніков набагато більший патріот, ніж україномовний Віктор Ющенко.

Я хочу, щоб в Україні з’явилися свої Біли Гейтси – люди, які самі себе створили, ті, що своїм розумом, хваткою, порядністю і тяжкою працею довели, що стати багатим і успішним можливо не тільки вкравши шахту, підприємство чи, маючи доступ до бюджету, успішно його дерибанити. Бо інакше нема сенсу жити. Інакше в наших дітей нема перспективи – донецькі жуліки не дадуть шансу.

Тому моя парадигма йде від думки українського філософа Сергія Дацюка – “Працювати з майбутнім”. Бо всі їноземці чітко відрізняють нашу основну рису: «Українці найкраще за всі народи знають свою історію, вони не мають сьогодення і не бачать майбутнього»

Тому, якщо формула “Жити, підтримуючи один одного для того, щоб пам’ятати про минуле і розвивати майбутнє” відповідає галичанам – тоді я галицький бізнесмен. Якщо ні – рано чи пізно Тарас Кіцмей, Дмитро Косарєв, Олексій Скрипник виїдуть туди, де нарід буде думати про розвиток суспільства, порядність бізнесу, щирість відносин, народження дітей, допомогу одне одному і нові парадигми розвитку майбутнього.

Насправді – ця парадигма в нас уже була. Були “банки рустикальні”, допомогові товариства, народні позики, артілі. Важливо, щоб це з’явилося знову і щоб від розмов ми перейшли до справ:

• Як створити сильні, здатні конкурувати з поляками торгові марки з пошиття одягу і як об’єднати зусилля людей для цього?
• Як того самого добитися у сфері виробництва меблів, скла, посуду та інших сферах виробництва?
• Як ліквідувати голландську хворобу залежності Львівського бізнесу від незаконного імпорту через кордон?
• Як створити науковий парк у Львові і почати дослідження генома і лікування раку?
• Як підняти на новий рівень бізнес-освіту і як покращити всю освіту у Львові?
• Як перейти до вивчення англійської мови у всіх школах Галичини з першого класу?
• І останнє – почнемо з себе, бо хтось сказав, що змінивши себе – ми змінимо світ.

Ярослав Рущишин

Впродовж недовгої історії незалежної України виокремилися два бізнеси, які я умовно назву – «нормальний» і «цинічний». Нормальний – нічим суттєвим не різниться від бізнесу європейського. Тут присутня робота в правовому полі, приділяється значна увага конкурентним ризикам та залученню інвестицій (в більшості прямих іноземних інвестицій). За ці інвестиції конкурує весь світ і переможцями у цій війні є країни, які, на нашу думку, зовсім їх не потребують.

Цинічний бізнес – явище, мабуть, присутнє не тільки в Україні і конкретно в Галичині, але яке набуло значного поширення і, на жаль, набуло певної, можливо несвідомої, соціальної підтримки. Тут присутня робота поза правовим полем, інвестиції окреслюються витратами на купівлю посади (ризик тільки один – не попастися), конкуренція ліквідовується шляхом ліквідації конкурента, чи створення йому таких умов, в яких його вже не можна назвати конкурентом. Іноземних інвестицій, зрозуміло, сюди не залучиш.

Галичина стала плацдармом конкуренції між собою, чи, радше, боротьби між собою цих двох бізнесів (нормального і цинічного), і, на жаль, про перемогу у цій конкуренції першого говорити годі.

У нових державних структурах колишня номенклатура практично не зазнала матеріальних, соціально-статусних і моральних збитків. У свою чергу, нові інститути не виникали на порожньому місці, бо вже в радянському минулому зароджувалися тіньові соціальні інститути, наділені специфічною легітимністю, що розвивалися і функціонували поза правовим полем. Проте вони мали масову підтримку як компенсаторні регулятори «природних» людських і ділових відносин за умов штучних правових та ідеологічних обмежень тоталітарної системи. У такий спосіб із радянських інститутів «блату» і «тіньової економіки» за допомогою легалізації могли доволі швидко сформуватися інститути приватної власності й підприємництва.

Але самої лише легалізації явно бракує, щоб перетворити їх на принципово нові ефективні структури. Ба більше, відношення до них, закладене багаторічною пропагандою, виявилося, м’яко кажучи, недружнім. Залишилось воно і досі, мовляв, чому у нас проблеми, бо бізнес у владі.

Інститути радянського суспільства, втративши легальність після розвалу СССР, не втратили традиційної легітимності – згоди людей із соціальними правилами, ґрунтованими на ідеології державного патерналізму, збереження державної власності на великі підприємства, пільг для населення та привілеїв для владної еліти, незмінності позицій держави у соціальному секторі – освіті, охороні здоров’я, науці, культурі, тощо.

Нелегальні тіньові інститути радянського суспільства – тіньовий ринок, блат і корупція, організована злочинність, подвійна мораль (прірва між публічною та приватною моральною позиціями) – трансформувалися в легальні інститути «перехідного суспільства». Звідси походять коріння легітимності існування згаданих вище двох бізнесів у Галичині та й в Україні загалом. Але вони трактуються швидше як «узаконене беззаконня».

Образ галицького підприємця асоціюється, на жаль, саме з отим «цинічним» бізнесом. У центральних та південних українців, східняків є підстави так стверджувати. Приїжджаючи до нас на відпочинок, кого вони бачать поряд з собою у ресторанах, басейнах, саунах, на дорогих автах? Та саме цього галицького бізнесмена від торгівлі совістю та посадою.

Тут би мало постати питання «що робити?». Але за неможливості поосібно подолати зовнішнього сильного ворога ми шукаємо, а якщо не знаходимо, то творимо ворогів серед своїх. І це, нажаль, – дуже характерна ознака галичанина.

Цинічний бізнес має, як це не дивно, досить міцну соціальну базу саме в Галичині. І тут питання, яке я ставлю впродовж довшого часу до соціологів, психологів та філософів: чому в релігійній Галичині цю псевдоконкуренцію виграє цинічний бізнес.

Проблема Галичини в тому, що у нас цей цинічний бізнес таки називається бізнесом.

Отже, чи існує галицький бізнес?

Відповідь – звичайно ж, зі сфери реалій, – пише Острів.

В цинічному розумінні – не існує, це – явище космополітичне і його наявність чи розвиток залежить від політичної волі чи її відсутності в суспільстві.

Якщо ж говорити про моральний бізнес, то за умов існування «цинічного» виникає питання виживання: або ти моральний і програєш конкуренцію, або «викручуєшся як можеш» і тримаєшся «на плаву».

В умовах виживання годі говорити про існування відмінностей, які б, можливо, у майбутньому привели до конкурентної переваги галицького бізнесу та бажання людей мешкати та провадити господарку в Галичині. На мою думку, галицького бізнесу в розумінні, описаному у вступі немає.

Хоча передумови існування громадянського суспільства в Галичині, на мою думку, є сильнішими ніж будь-де в Україні. А це вже приводить до певних паростків об’єднання за галицькою ознакою. Для прикладу ідеологія «свій до свого по своє» прописана в стратегічному документі КПЛ, «пахне нею» у створенні львівської гільдії рестораторів, зазначеного вище ІТ кластеру. Діяльність цих інституцій неминуче приведе до диференціювання галицьких (чи то львівських) господарських відносин, от тоді ми зможемо говорити про появу галицького бізнесу, як унікальної гармонії стосунків ґазди і споживача, ґазди і влади, тощо.

Задля перемоги в Галичині нормального бізнесу в сучасних умовах необхідно ввести у ці суспільні відносини зовнішнього арбітра, який має бути наділений не так легітимними повноваженнями (це мали б бути суди, але не можуть бути зі зрозумілих на сьогодні причин), а наділений авторитетом (не ефемерним, а реальним). Завданням цього авторитету є організація громади на досягнення цілей разом з оберіганням фундаментальних прав членів цієї громади. Суспільний авторитет є сувереном позитивного права. Якщо ж у нашому випадку порушується природне право, цим авторитетом мала б бути Церква.

Чи є, взагалі, бізнес цінністю в собі? Ні, не є. Бізнес – це лише один з засобів задоволення потреб особи, який не можливий без реалізації цінностей. І сповідувачем та носієм цих цінностей, здатним нав’язати їх своїм авторитетом, мав би бути згаданий мною зовнішній арбітр.

Володимир Павлів

Виходячи з цього, ми б хотіли бачити «галицький бізнес» – патріотичним, соціально-відповідальним та культурно-зорієнтованим.

Патріотичним, тобто таким, що у своїй діяльності інтереси patria ставить не нижче, ніж головну ідею бізнесу – комерційний успіх. «Не нижче» – означає як – не на шкоду собі, так і – не на шкоду батьківщині. Інтереси галицького бізнесу, на нашу думку, не повинні переважати над інтересами Галичини і Галичан. Це те ж саме, що прагнення до благ матеріальних не може переважати над устремліннями до благ духовних.

Соціально-відповідальним, тобто таким, що усвідомлює і реалізує на практиці принцип – немає батьківщини без народу. Головним партнером – і купцем і продавцем – для галицького бізнесу мав би бути народ Галичини.

«Головним партнером – означає не – наймасовішим чи найбагатшим клієнтом, а – найнадійнішим і найвідданішим.
Культурно-зорієнтованим, тобто таким, що надлишок із отриманого прибутку готовий віддати на підтримку – збереження і розвиток – традицій свого народу у найширшому розумінні цього поняття. Меценат і благодійник, публічна особа з позитивною репутацією і взірець для наслідування для молодших, бідніших і слабших – таким, на нашу думку, мав би бути Галицький бізнесмен.

Для чого це потрібно бізнесові? – А для чого йому потрібен стабільний, надійний і послідовний клієнт чи партнер? Зрештою, для чого йому гроші і суспільна позиція? Це питання з розряду, чи в бізнесмена є потреба ототожнювати себе з народом і батьківщиною, сповідувати їхні цінності? Або – коли він заробить грошей більше, ніж хотів, чи матиме ще чого прагнути?

Для чого це потрібно нам, не-бізнесменам? – Поняття причетності до одного народу передбачає солідарність всіх представників цього народу. Відчуття, що не тільки ти подбаєш про іншого в разі потреби, але й той інший подбає про тебе та про твоїх близьких. Це теж один зі способів реалізації власного почуття гідності, гордості за причетність до гідного народу. Почуття певності і надійності – в такому непевному світі можеш покластися передусім на свого.

Ця візія має неприховано ідеалістичний характер. Але не фантазерський.

Очевидно, що нинішній бізнес в Галичині таким не є. Але питання в тому – чи він може таким бути і чи хоче? Чи він прагне розвиватися у цьому напрямі, чи навіть не думає про це?

Сьогодні ми бачимо, що у бізнесу немає до нас поваги, у нас, в свою чергу, немає до нього довіри. Коли мова йде про іноземців, чи, наприклад, київських або донецьких бізнесменів, це нормально – адже ми чужі: культурно, ментально, історично.

Але, оскільки в сучасному світі не можеш відмовитися від покупки товарів чи послуг, то шукаєш того бізнесмена, якому можна довіряти. А ще краще – якщо основою для цієї довіри буде система цінностей, яка виходить далеко поза межі стосунків товар-гроші.