Ігор Олещук, політв’язень із Тернопільщини: Дорогою з Воркути заїхав у Москву, сходив у Третьяковську галерею. Із Києва – у Канів, на могилу Тараса Шевченка

У мого дядька Марка, по батьковій лінії, збиралися старші люди з нашого села і розказували про польську окупацію. Жалілися, що треба брати дозвіл, аби ставити п’єсу українською мовою. А ще говорили про шельців – польських комсомольців, які мали право носити пістолет. Іде якась забава у сільській читальні, хлопці з дівчатами танцюють, аж тут вони заходять. Зривали з молоді вишиті сорочки, били по обличчю. Ніхто здачі дати не міг, бо мали зброю. 

У кожному селі діяли осередки ОУН. Лідером нашого був мій двоюрідний брат Андрій Ющишин на псевдо “Муждовір’я”. На Миколая 1939-го у Збаражі НКВД підпіллям пустили депешу, що повстає вся Україна і треба вийти. Мали зайняти певні позиції і чекати підкріплення зі Львова. Пішли повстанці з нашого й сусіднього сіл. Зі зброї – один пістолет на двох. У Збаразькому замку на повстанців чекало в засідці НКВД. Наступного дня більшовики перенишпорили все село. Ніхто нікого не видав, але відтоді почалися арешти й вивози на Сибір. Багато молоді перейшло кордон й оселилося в Кракові на окупованій німцями польській території. Там був центр ОУН, де готувалися групи походу на Україну.

 
Ігор ОЛЕЩУК, 88 років, радянський політв’язень, інженер. Народився 21 травня 1931 року в селі Чорний Ліс Збаразького району Тернопільської області. Сім’я жила з домашнього господарства. У 15 років вступив в Організацію українських націоналістів. Мав псевдо ”Грушка”. 1948-го арештувало НКВС. Трибунал Прикарпатського військового округу засудив до 25 років таборів суворого режиму. Покарання відбував у Воркуті. 1954 року термін зменшили до восьми років. ”Я виконав 150 відсотків робочого плану. Звільнився у грудні 1955-го”. Закінчив заочне відділення Львівського політехнічного інституту. Здобув фах енергетика. 34 роки працював у Тернопільобленерго. 1996-го став старшим науковим працівником історико-меморіального Музею політичних в’язнів у Тернополі. Із дружиною 82-річною Надією Володимирівною виховали трьох синів: 56-річний Роман – стоматолог, 54-річний Тарас – художник по металу, 47-річний Володимир – реставратор. Має вісьмох онуків
Ігор ОЛЕЩУК, 88 років, радянський політв’язень, інженер. Народився 21 травня 1931 року в селі Чорний Ліс Збаразького району Тернопільської області. Сім’я жила з домашнього господарства. У 15 років вступив в Організацію українських націоналістів. Мав псевдо ”Грушка”. 1948-го арештувало НКВС. Трибунал Прикарпатського військового округу засудив до 25 років таборів суворого режиму. Покарання відбував у Воркуті. 1954 року термін зменшили до восьми років. ”Я виконав 150 відсотків робочого плану. Звільнився у грудні 1955-го”. Закінчив заочне відділення Львівського політехнічного інституту. Здобув фах енергетика. 34 роки працював у Тернопільобленерго. 1996-го став старшим науковим працівником історико-меморіального Музею політичних в’язнів у Тернополі. Із дружиною 82-річною Надією Володимирівною виховали трьох синів: 56-річний Роман – стоматолог, 54-річний Тарас – художник по металу, 47-річний Володимир – реставратор. Має вісьмох онуків

Мені було 10 років, коли в липні 1941-го прийшли німці. До села заїхали шість мотоциклів. Порівняно з більшовиками – у брудному порваному одязі, шапках-вушанках, із гвинтівками, що висіли на шнурках, – ці виглядали елегантно. У чистих костюмах із закоченими рукавами. Горщиками їли полуниці, що росли в людей на городах, із льохів виносили в глечиках молоко чи сметану. Більшовики такими не були. Вони зайшли в рік, коли вродило багато яблук. Однак від них відмовлялися. А як пили воду з криниці, то казали спершу господарю спробувати – боялися, щоб не була отруєна.

Під час війни до нас із лісу приходив Андрій Ющишин. Босий. Мама прала його сорочки, бо смерділи землею. Я виносив йому вечерю на подвір’я. Поки він їв, я тримав автомат. Із часом хлопці почали приносити мені з криївки повстанські журнали. Найсильніший був “Ідея і Чин”. 1946-го, коли виповнилося 15, мене прийняли в ОУН. Дали псевдо “Грушка” і перелік матеріалів, які називалися відомостями з терену. То був зразок, як писати звіти.

Керівництво розпустило повстанську армію. Молодші пішли у школи, училища чи поїхали на Донбас працювати. Тоді почався другий період збройної боротьби. Малими групами копали криївки. У районах їх було по дві-три, у кожній – по троє-п’ятеро чоловіків. У нашій області діяли шість підпільних друкарень. Писали листівки із закликами не вступати в комсомол, партію і колгоспи. Я робив щомісячні звіти й передавав у штаб.

У Збаразькому районі вибили крайовий провід з провідником і його двома заступниками. Звіт, підписаний моїм псевдонімом, попав у НКВД. Арештували на уроці історії 22 жовтня 1948-го. Я якраз відповідав біля дошки. Директорка забрала мене до вчительської. Там і затримали. Вдома знайшли конспект з історії та вірш Івана Франка “Довго нас недоля жерла, довго нас наруга жре”. Порівняли почерк і зрозуміли, що звіт мій.

 
Автор: фото надане Ігорем ОЛЕЩУКOM
Ігор Олещук (ліворуч) стоїть із сестрою Любов’ю і братом Олегом. На стільцях сидять їхні батьки – Марта Григорівна й Андрій Максимович. 1956 рік
Ігор Олещук (ліворуч) стоїть із сестрою Любов’ю і братом Олегом. На стільцях сидять їхні батьки – Марта Григорівна й Андрій Максимович. 1956 рік

НКВД цікавило, як я зв’язувався з повстанцями. Вигадав, що по сусідству був шпіклір (комора для зберігання збіжжя. – Країна). Під ним ставили каміння, а я клав під нього все, що треба було повстанцям передати.

У Збаразькому КДБ мене весь час товкли. Перед відправкою в Тернопіль мама передала мені покривало, рукавиці, шарф, сухарі, смалець у горщику.

У казематі догола роздягнули. Енкаведист – найжорстокіший, якого прозвали Чистокровним, – почав на бруску гострити ніж. Накинув мені на голову куфайку. Повідрізав на ній ґудзики. Смалець викинув на покривало, сухарі витрусив із торбинки. Пхнув мене в камеру.

У камері на 660 чоловік парашею слугувала одна бочка. Раз на добу її виносили. Нам дозволяли курити. Папіроси крутили з газети “Радянська Україна”. Із розрізаних шматочків склав статтю про те, що в тюрмі з нами роблять. Наглядач через вічко побачив. Дві доби я просидів без їжі в камері посиленого режиму, куди затікала вода.

У листопаді трибунал присудив вищу міру покарання – 25 років. Я поїхав на Воркуту. На вокзалах наш вагон чіпляли до інших, яким було по дорозі. Прибули приблизно в лютому-березні. Там стояли 40-градусні морози.

Начальник табору сказав, що тут повно блатних. Я не знав, що це таке. Вночі, коли начальство з табору йшло, вони керували. Позабирали наші теплі речі.

Два тижні медкомісія перевіряла на всякі хвороби – визначали категорію в’язнів: ТФТ, СФТ і ЛФТ – “тяжелый, средний и легкий физический труд”. Я потрапив до другої. У шахті працювали по 12 годин.

Залежно від видобутку в шахті давали від 400 до 800 грамів на душу. Їли баланду і 400 грамів рідкої вівсяної каші. Для шахтаря часом міг бути кусочок риби.

Я кожні два місяці лягав у “оздоровітєльний пункт”. Як попав уп’яте, познайомився з медиками Бойком і Квіташвілі з Києва. Вони діставали мені глюкозу й аскорбінку. На обід приносили котлету, яку міг виміняти на пачку сірників і цукру. За два тижні начальник санчастини прийшов мене виписувати. Товариші випросили, щоб залишив ще на два тижні. Пізніше за їхньою допомогою мені дали категорію, що через хворобу можу працювати тільки на поверхні.

Пішов по бараках знайомитися, бо півтора року нікого не бачив. Усі казали, що дуже зле їх харчують. Говорили: “Жить будешь, подохнуть не дадим”. Познайомився з Миколою Кладченком із Житомира. Він закінчив курси медпрацівників і був операційним фельдшером. Допоміг мені влаштуватися медбратом. Приніс кольорові атласи латинською мовою, за якими я вивчав неврологію, внутрішні хвороби та лікарствознавство. Через півроку завполіклініки Авокян створив комісію і я склав іспит на четвірку. Пішов працювати на швидку допомогу в шахті. Мав право поставити діагноз під питанням. Коли хтось травмувався, мені давали сигнал.

Якось ішов центром Воркути, на санях везли пораненого до лікарні, за мною – два конвоїри. Тоді запам’яталися вільні люди на вулиці.

У фельдшера перед морозами всі випрошували звільнення від роботи. Прийшов один напівблатний і попросив довідку. Написав, що має температуру. Виявилося, що до цього він уже тричі отримував звільнення. Енкаведисти зняли мене з роботи. Відправили на два місяці у штрафний загін: мороз і вітер, а ми будуємо міст через річку.

Четверта шахта була побутова (де термін відбували за сімейно-побутові злочини. – Країна), політв’язень з’явився там уперше. Начальниця санчастини – стоматолог. Я сказав їй, що був медбратом. Два місяці працював санлікарем. Блощиці були страшні. Заставляв нари вимочувати в діжці з окропом.

У неділю на вечерю шахтарям дали гнилий оселедець. Я попросив головного кухаря надати документацію. Це була сільодка третьої категорії з військової частини, яку терміново треба було кудись діти. З кухаркою вирішили списати 200 кілограмів. Я підписав акт. Вранці викликав начальник культурно-експлуатаційної частини: “Как ты – бандера – попал на такую роботу?” Знову у штрафний. Із посади санлікаря зняли згодом – бо протестував проти будівництва казарм на морозі.

Після смерті Сталіна жити стало легше. Ми страйкували. Спускалися в шахту, але не працювали. Так протестували проти посиленого режиму, який запровадили 1949 року, – після роботи нас закривали в бараках.

Автор: фото надане Ігорем ОЛЕЩУКOM
Друзі проводжають Ігоря Олещука (в першому ряду в центрі) з Воркути в Україну в липні 1956-го. Там у таборах суворого режиму він відбув сім років
Друзі проводжають Ігоря Олещука (в першому ряду в центрі) з Воркути в Україну в липні 1956-го. Там у таборах суворого режиму він відбув сім років

На третій день страйку на шахту №29 приїхав генеральний прокурор Руденко. Табір оточили кулеметними гніздами. В’язні вийшли з вимогами про послаблення режиму, влаштували мітинг перед прохідною. Руденко погрожував, якщо не вийдуть на роботу, буде застосовувати репресії. Тричі вистрелив угору з пістолета. Тоді почали по людях. 180 убили, багатьох поранили. Повстанці здалися, бо було багато крові.

Енкаведисти поставили стіл на прохідній. Під ним сиділи сексоти. В’язням, яких викликали по черзі, давали характеристику. Зачинщиків повстання відправляли у штрафну тюрму на Уралі, учасників – у режимну шахту. Хто участі не брав, перевели на іншу шахту, щоб поміняти людей.

1955 року в Москві почала працювати комісія з перегляду справ. Відпускали тих, хто відсидів третину терміну. Мені не вистачало двох років. Я працював газомірщиком у шахті. Земляк із Шумська мені трохи дописував норму. За перевиконання плану на 30–50 відсотків дні ув’язнення скорочувались.

Звільнився у грудні 1955-го. Але замість паспорта мені видали довідку “Верно только в пределах города Воркуты”. Я написав скаргу генеральному прокурору СРСР у Верховний суд і чекав до червня 1956-го. Заробив грошей і пошив собі костюм. Жив у гуртожитку шахти. Працював начальником табельної.

Дорогою додому заїхав у Москву, сходив у Третьяковську галерею. Після Києва поїхав у Канів, на могилу Тараса Шевченка. Вже звідти вирушив додому. Якраз був церковний празник, але люди ходили невеселі. Знав, що довго там не залишуся. За два тижні пішов на будівництво цукрового заводу в Тернополі. Там трудився шість років.

Хотів вступити в медінститут, але зрозумів, що не візьмуть. Конкурс був 12 людей на місце, для тих, хто мав досвід роботи, – втричі менший. Хотів, щоб мені зарахували півторарічний стаж, але секретар приймальної комісії не погодився. Потім я дізнався, що його брата вбили “бандерівці”.

Поїхав на цукровий завод. Один політв’язень, який там працював, вступав у Політехнічний інститут. Загітував і мене. Біографії в тому вузі не вимагали.

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *