Карпу закидали помідорами на Форумі видавців у Львові

Сцена театру Леся Курбаса. На сцені – клейонка. Над нею – целофановий презерватив з НЛО всередині. І тут заходить вона – фермер з Айови. В джинсовому комбінезоні, кирзових чоботях і солом’яним капелюхом на голові. «Присвячується всім, хто сумує за СРСР», – каже вона, і починає читати  розповіді про «прєлісті» життя в «совку» та інші уривки з нової книжки «З роси, з води і калабані». Протягом творчого вечора Ірена Карпа спілкувалася зі слухачами, матюкалася, співала, відтворювала усі пози камасутри і хвацько пила джин просто з пляшки. Як і годиться на фермерському полі туди-сюди літали помідори. Карпа безжально чавила їх ногою і казала «Кетчуп – то кров помідорів».

Нам вдалося погратися із ексцентричною Карпою в асоціації. В перервах між двох мистецьких вечорів ми називали слово, а письменниця казала усе, що прийде їй на думку.

Оранжевий колір одежі буддиських монахів. Вони навіть в похмурі дні виглядають сонячно.

Мода має властивість відмирати і відновлюватися. Вона як ящірка – їй відрізаєш хвіст, а він знову виростає. Якщо довго не викидати увесь свій одяг, то є шанс завжди залишатися модним.

Велосипед був колись дерев’яний в одного дядька з Яремче. Він виїздив на ньому кожне свято. Напевно, він давно помер. Цікаво, що сталося з велосипедом, хто його вкрав?

Заборона куріння в громадських місцях… А ще ось нас вигнали з залу, бо міняють декорації, а зараз кажуть забратися і з коридору.

Похмілля в мене не буває. Це моє щастя. Головне не мішати гречку з  салом.

Грошей може вистачити стільки, скільки їх є. Можна прожити на десять баксів, можна на сто. Щастя від них не залежить.

Сім років в Тибеті –  смішний фільм з Бредом Піттом, подивитися варто кожному.

Дитинство в той момент, коли воно було дитинством далеко не здавалося щасливим і безхмарним. Та зараз, коли ти виріс, можна побачити, що там було багато смішних моментів. Хоча я все ще не скажу, що це найкраща пора мого життя. Я б не хотіла повернутися на жоден рік свого життя назад.

Спіраль. Так вважають, що рухається людська доля.

Мультфільми більше люблю за фільми, напевно. Їх складніше робити, це більше торкає.

Цукорок. Он іде Катька – вона як цукорок.

Клоунів я боюсь. Вони рідко бувають смішними. Напевно, я передивилася фільмів жахів, де клоуни приходять з ножами і вбивають людей під радісний гуркіт карусельок.

Ковбаса шоколадна дуже класна. Її робить моя бабуся. Треба перемолоти дуже багато печеньок і додати шоколаду. А буржуї її називають «Брауні».

Анджеліка Рудницька і «Анджеліка і Король». Мені подобаються обидві. Рудницька ввела нас в свій час у світ сучасної української естради, а «Анджеліка і Король» була просто бальзамом на рани усім домогосподаркам, які ніколи не мали красивого життя, і тільки співпереживаючи Анджеліці могли пожити, як принцеси.

Барабани в нас електронні в гурті «Карпа». Хочеться перейти на акустичні. А ще я куплю барабани своїм дітям, як тільки зрозумію, куди їх в квартирі можна приткнути.

Жир – слово яке дуже часто вживаю. Означає воно щось прекрасне. Навіть альбом у нас називається «інЖИР».

Пекінес – це собака, яку хтось вдарив цеглою по морді. Мені їх дуже шкода, чесно. Та й їхніх хазяїв теж. Я не розумію тих, хто їх заводить.

Соромно залишатися бездіяльним, коли тебе мають у всі дірки, порушують твої права, а ти сидиш склавши руки.

Сучасність – річ відносна. Те, що зараз сучасне, за декілька років буде здаватися смішним. Це як виходить новий айфон, і всі хто мають старий – повні лохи. Треба про це пам’ятати, і робити речі, які будуть універсальними, не прив’язаними до сучасності.

Павло Кирик, Анна-Лілія Кокора, новини Тернополя “Погляд”