Мене закатували за Україну, – Микола Кулачинський з Вишнівець

Загляньмо в минуле. Кременецька тюрма. Червень 1941 року. Що відчували невинні жертви Кременецької тюрми, йдучи на тортури енкаведистів? Адже кожен з них любив життя, кожен з них плекав надію, що виживе, що закінчаться страшні муки, мине їх катівська куля і станеться диво – в останню мить прийде визволитель. І цю надію розчавлено під гуркіт тракторів. Декілька днів гула техніка, щоб не чутно було страшного лементу і крику звірячих катувань і вбивств полонених у Кременецькій тюрмі. Було там багато і наших земляків з Вишнівеччини. Аж раптом все зупинилось. І настав ніжний світанок в іншому вимірі, без болю, без страху… Заговорили закатовані…

“Я, Микола Кулачинський, народився в 1919 році у старовинному містечку Вишнівець, яке розташоване коло річки Горинь, в заможній сім’ї. Мої батьки тримали невеличкий магазин біля власної садиби. За Польщі я закінчив сім класів, а потім навчався у Вишнівецькій ремісничій школі. У 1936 році поступив в “Просвіту”. Ми часто збирались, майже кожної неділі після служби Божої і обговорювали просвітницькі новини, обмінювалися книжками, співали українські пісні. На такі зустрічі ми приходили з жовто-блакитними стрічками, які прикріплювали до грудей. У мене були побратими Михайло, Ясь і Андрій. Були також в “Просвіті” мої двоюрідні брати Яків і Нікандир Островські, а також Ясь Радковський, по національності поляк з під Кракова. Бабця його – українка. Вона була родом з Полтавщини. Він розказував, що по маминій лінії його рід козацький, а по дідовій його предки колись воювали з турками та ходили визволяти Єрусалим. Він любив нашу мову, гарно говорив і мав гарний голос. Знав багато пісень, яких навчила його бабця. В 1939 він залишився у Вишнівці, бо полюбив нашу місцеву красуню і не хотів з нею розлучатись. Другий мій побратим – Андрій Слюсарчук знав багато бойових прийомів самозахисту. Його навчив один з родичів, що був моряком і брав участь у Японьській війні ще за царя. Андрій організував коло себе молодих хлопців і підлітків та тренував їх. Кожної неділі та четверга збирались на березі річки Горинь, вчились правильно падати, перевертатись, лежачи підстрибувати, наносити удари ногами і руками одночасно, підносити ноги вище голови. Я та два моїх брати також опановували техніку самозахисту. Особливо це добре виходило у Яші. Він був дуже стрибучий, швидко робив шпагат, падаючи, перевертався, як кіт. З приходом совітів у 1939 році Андрій перестав проводити заняття. Мої двоюрідні брати були фізично розвинуті, любили футбол. За Польщі, доки не прийшли москалі, вони постійно грали за Вишнівець у команді пожежників. У 10 грудня 1939 року мене вперше визвали в НКВД та почали розпитувати, як я навчився в ремісничій школі, з ким, чи мав там друзів і де вони зараз. Хотіли взнати, де може бути Андрій, бо на той час його не було у Вишнівці. Також розпитували про Яшу Островського. Адже він до 1939 року перебував у Польській армії, а 1939 році воював проти німців на півночі. Та війна швидко закінчилась, польські солдати розбіглися. Яків на початку листопада прибув у Вишнівець. Ще у 1936 році він поступив в ОУН, навчаючись у ремісничій школі, а також дружив з Андрієм. Я зрозумів, що енкведисти хотіли мене завербувати в свої агенти, адже визивали ще декілька разів і відкрито говорили про співпрацю, згадували мені, як я зустрічав їх зі своїми друзями 17 вересня 1939 року у Вишнівці – з квітами, хлібом і сіллю. Це не я їх зустрічав, хоча там був, а зустрічали їх представники єврейської компартії, як визволителів від поляк, в українському національному одязі та з нашим українським прапором. Вони тоді зробили на вулиці велику арку з квітів та зеленні, зібралось багато людей, дівчата були у вишитих блузках з хлібом та сіллю на руках зустріли гостинно з піснею, думали – приїдуть браття, а приїхали страшні, голодні поневолювачі, бідноодягнені, на конях – примітивні вуздечка, навіть сідла шкіряного не було. Мали з собою брезентові відра, дерев’яні ложки та бляшані миски та полатану одежу. У мішечку кожен мав черству, чорну скибку хліба. Всі вони боялися з нами спілкуватися, а говорили тільки політруки по-москальcькому. Хліб прийняли, а прапор сказали сховати, бо “власть будєт совєтськая і флаг будєт всєгда красний”. Енкаведист, який викликав мене на зустрічі, тримаючи з зубах смердячу папіроску говорив мені: -Ти нас встрєчал, так должен с нами рабо тать. Вот тебе краснии флаг. Ставай нашим комсомольцем, тогда станєш большім чєловєком”. На це я відповів, що у нас були і татари, турки, поляки і москалі, але я – українець. Мене тоді ще за такі слова не били. А тільки кричали та заявили, що знають все про мене та про мою антисовітську літературу, яка ніби то зберігалася у маминому магазинчику. Я навіть не знав що означає “антисовітська література” Так, мама тримала за Польщі магазинчик, де ми торгували і це було частиною нашого прибутку. Товар нам поставляв один із знайомих євреїв. Він часто обманював маму та вона мирилась, бо інакше не було де дістати товару на продаж. На початку 1940 року зробили велику артіль, об’єднавши багато вишнівецьких магазинів. А став керувати цією артіллю той самий єврей, який колись поставляв нам товар. Він був винен мамі гроші, які взяв на початку 1939 року. А тепер кричав, що Гітлер винен бо напав на Польщу і гроші пропали, як і товар. А мама тоді йому дала золотими царськими десятками велику суму. Тоді, у кінці 1939 року, практично вся влада у Вишнівці це були прибулі люди зі сходу, котрі не мали навіть середньої освіти, а також з місцеві жиди. До речі, такі “спеціалісти” обсіли міліцію, прокуратуру, суд та НКВД, з них більша половина – єврейської національності.

З приходом більшовиків у Вишнівці були створені катівні. У трьох місцях утримували полонених. Найбільша була коло польського костелу в підземеллі. Там людей підвішували, розпинали, пекли вогнем. Відрубували частини тіла, здирали шкіру та волосся. Особливо знущались над жінками. Через сексотів, енкаведисти знали про кожного, хто був у петлюрівцях, у „Просвіті”, а хто в ОУН. Багато арештовували вже у 1939 році. Масові арешти проводили на початку 1940 року у зв’язку з подіями підготовки до постання у Збаражі. Арешти вишнівецьких просвітян розпочалися у квітні 1940 року. Їх спочатку тримали в льохах, а потім, напівживих, відправляли до Кременця або в Тернопіль чи Дубно. Мене заарештували 27 грудня 1940 року. Прийшло четверо. Мій брат, побачивши їх, прибіг до мене і обняв плачучи, а мама зразу обімліла. Ми знали, що після такого приходу, кого забирають, то вже не повертаються. Старший, який був у форм, витягнув папірець і по-москальськи прочитав нерозбірливо та сказав, що будуть проводити обшук. Були два свідки, яких я зразу впізнав. Це той жид, що заборгував мамі гроші та місцевий п’яничка, який постійно був на побігеньках у москалів. Спочатку спитали, чи маю я зброю і заборонену літературу, і чи маю я гроші на підготовку до повстання проти Радянської влади. У хаті все перевернули. Почали перелискувати мої книги. Знайшли наш прапор, український значок, жовто-блакитні стрічки, мою вишиту сорочку у кольорі прапора, портрет Шевченка в жовто-блакитній рамці, “Кобзар” 1912 року видання, та просвітянську літературу. Потім перевернули мамину постіль і знайшли американські долари: -От і деньгі вражескиє для востанія! – вигукнули. Найбільше знахідці зрадів жид і почав їх перелічувати та щось по своєму белькотіти. -Ну пошлі. За ето ти должен отвечать. Мама плакала, просила відпусти мене. – Якщо треба грошей то беріть, тільки сина не чіпайте, – благала вона. Та на її сльози ніхто не звертав уваги. Щось підписали, спакували кофісковані речі, які взяв з собою п’яничка, а гроші положив в свою кишеню жид. Повели мене в буцигарню. По дорозі я помінив схвильованого Яся , який махнув мені рукою. Брат біг позаду мене і плаквав. Енкаведист його відганяв і кричав.

-Рано єщо тебе, рано, ти мал. Подростошь возьмьом і тябя. Всех хохляков брать будем. Слово даю, заберьом! Мене завели в конюшню коло костелу, де нас зустрів жирний, вигляду м’ясника, охоронець і почав потирати руки. Коли я підійшов до нього, то він одразу схопив мене і сильно вдарив в живіт та в обличчя, кинувши на землю. Старший почав кричати на нього, щоб не бив. Мене підняли, обмили кров і дали випити води, посадили, витерли лице. Двері в конюшню закрили – я сам і більше нікого. На катівню приміщення не скидалося. Було видно, що тут стояли коні. Через деякий час прийшов начальник НКВД, почавши розмову про те, що радянська влада гуманна але навколо багато ворогів. Я повинен усвідомити все і зробити правильний вибір. Гроші повернуть, адже мама заробила для дітей і роботу мені дадуть добру – керувати артіллю, тільки треба підписати документ. Ні, не зараз, є час подумати протягом ночі. Там в кутку є де поспати, буде тихо. Принесуть їсти і чистої води, а завтра „продовжимо розмову”. Так і закінчився мій перший арештантський день. На другий день я відмовився стати сексотом, тому мене сильно побили і кинули в камеру. Після мене привели сильно побитого Євгена Позіховського, якого заарештували того ж дня, що й мене. Тут було дуже сиро, стогнали побиті арештанти. Я нарахував дев’ять чоловік. Всі молоді хлопці, віком 18-27 років з навколишніх сіл – Лозови, Заруддя, Кинаховець. А через стіну було чути жахливі крики. Постійно лунав жіночий голос. Так могла кричати людина, яка зазнавала страшних мук. Потім прийшов яничар, подивився на нас і сказав що мене і Євгена повезуть в у “дом отдиха”. Нас пов’язали до купи і кинули на машину, а коли грузили, то я бачив як четверо катів вели заарештованого мого побратима – Жураківського Михайла Макаровича. Він був керівником ОУН на Вишнівеччині. Разом з нами на машину кинули ще двоє хлопців пав’язаних у великі мішки. На дворі падав сніг і було холодно. Та цей зимовий холод не приносив болю, як холод нелюдського ставлення до нас енкаведистів, адже ми лежали, як дерев’яні колоди. Нас везли у Кременець. З боку сиділо двоє охоронців, наставивши дула. Одягнені були в кожухи та курили смердючі цигарки, постійно лаючись. Дорогою я весь час думав про маму, про брата. Дорогою москалі часто дулом рушниці підштовхували мішки, перевіраючи, чи живі арештанти: -Нужно довесті бистреє, чтоби не подохлі хохляцкіє скоти, – постійно наголошував один із них. У Кременці нас поскидали і поволокли в приміщення. Там розділили – мене повели довгим коридором, а потім поставили лицем до стіни. Згодом завели в кабінет і почали питати хто я, звідки, за що мене арештували, чому я хотів піднімати людей Вишнівеччини проти комуністичного режиму, хто мої соратники. Як я чесно признаюсь, то, може і відпустять, або засудять на рік, а так можуть і розстріляти. У мене був один вихід: казати що нічого не знаю, нікого не бачив, а все спровокував жид за мамині гроші, які вона довго збирала, щоб вивчити мене в Кракові або в Львові. Слідчого миттєво зацікавила сума вилучених доларів. У присланих на мене документах Вишнівецького НКВД не значились гроші. Мене відпустили в камеру і два дні ніхто не викликав. Тут було до тридцяти чоловік з Кременеччини та з Почаєва.

Другого січня 1941 року мене знову покликали. У кабінеті сидів слідчий і потирав руки. Я присів на крісло. Слідчий був веселий і сказав, що гроші знайшлися всі. З грішми привезли і Йоська (так звали Каца). Він зайшов і накинувся на мене, почав звинувачувати, що я є брехун. Казав, що гроші йому винна моя мама за товар і він їх забрав але зараз віддає державі. Слідчий спокійно поклав 500 доларів в кишеню, дав Йоськові аркуш і сказав писати про мене все, шо він знає. Мене знову відпустили. Через два дні знову викликали. Перед слідчим було багато листків, де дрібним почерком описано про мене. Там було все про вишнівецьку “Просвіту”, про мою приналежність до ОУН, про мої листівки, про моє ставлення до Москви і нової влади та єврейського населення. Підписано «Кац Йосип». Я все прочитав і сказав, що це – неправда. Тоді переді мною поклали чистий аркуш паперу і сказали написати всіх членів вишнівецької “Просвіти”. Не міг я написати, бо знав, що це – зрада. Я відсунув аркуш. Мене вивели на двір та повели в підземелля. Тут був невимовний жах, нелюдські крики. Мене силою штовхнули у невеликий льох і почали бити. Я втратив свідомість, потім відчув, що мене поливають водою зі шматками льоду. Підняли, посадили і знову дали листок. Очі мої запухли. А кат тримав інший аркуш, на якому були прізвища багатьох вишнівецьких просвітян, написані почерком Каца і жирними лініями обведені декілька, а саме: Забрамний, Минзарський Степан, Обаль Андрій, Радковський Ясь, Серафин Федір, два брати Чорненькі Петро і Федір, Чорненький Максим. Тоді я усвідомив, що все про нас знають, і скоро тут будуть всі та вирішив для себе продовжувати мочання. Що мене питали, що хотіли від мене кати – не пам’ятаю. Помучили та кинули. Не чув я болю, не чув голоду чи якогось страху. Мене після цього довго не викликали. Майже місяць пройшов після тих страшних допитів. За цей період до нас в камеру направили нове поповнення з Вишнівеччини. Приємно було бачити своїх та страшно, що тут вони на цих муках будуть. Сильно побитим виглядав Боцинюк: розбита брова, опухле око, вибиті зуби, а руку постійно тримав на рані коло грудей. Також сильно побиті два брати Чорненькі. Петро не міг стояти і тихо стогнав. Андрій розповів мені багато новин про наших хлопців, коли їх заарештовували, як доправляли в Кременець. Адже їх майже місяць допитували у Вишнівці, а потім з документами переправили сюди. На допитах хотіли дізнатися, де зберігалася зброя, хто керує повстанськими бригадами. Минуло кілька днів і мене знову викликали на допит. Коли я зайшов в кабінет до слідчого, то побачив молодого кремезного енкаведиста, чи то казаха чи татарина. Він одразу почав мене допитувати про моїх друзів по камері, про що вони розмовляють, а потім витягнув велику товсту папку з моєю справою. -Ето всьо про тебя, что ти делал, что делаєш, как готовілся к востанію по сверженії советской власті. Всьо ето напісалі твої друзья. Оні пісалі про тебя і про себя.

Він швидко почав перевертати сторінки. Все було написано різними почерками, було декілька фотографій. Та я не побачив записів мох друзів, бо добре знав їхню каліграфію. Добре знав як пишуть жиди. Все було написане їхнім почерком. Так, це Кац і його бригада очорнили мене. Зробили чорну роботу проти мене і мох друзів. Зліпили страшну брехню про “Просвіту”, про Вишнівецьке ОУН, про нашу любов до України.

Слідчий поклав чистий листок біля мене та сказав написати все, що я знаю про Данила Боценюка. Я почав писати про дитинство, як ми грались, бо жили недалеко один від одного, як ходили юнаками в Почаїв, але не писав нічого про перебування в “Просвіті” чи діяльність в ОУН. Слідчий курив цигарки, веселився з того, що я так ретельно все описую та поглядав на мене. Він думав, що буде мати багато нового матеріалу. Списав я аж чотири аркуші і поставив дату – 14.05.1941 року і розписався. Він швидко вихопив ці листки і почав читати. Його обличчя змінилося. Він почав скреготіти зубами, обрушилась лавина нецензурщини. Потім викликав охорону і мене поволокли у підвал та сильно побили. Я радів, бо переміг його.

Через два дні мене знов викликали до того казаха. Він кричав, тупотів ногами, а я сміявся. Він бив мене, я випльовував вибиті зуби і сміявся з нього. Адже я тоді вже зрозумів, що переміг. Не зламає мене, не зраджу я, не видам нікого. А він бив мене в груди та живіт. Кричав, що згноїть мене, що мене ще чекають страшніші муки, все переламає, повідриває живцем, не вийду я живим звідси, бо не одного він відправив на той світ.

Після тих катувань мене перевили в іншу камеру, де були хлопці з Кременеччини. Я довго не бачив вишнівчан і не знав що з ними. Одного разу, проте бачив, як вели на допит „Савура” – Петра Чорненького. Ні, не вели, а волокли вже немічного, окривавленного. Страшно було дивитись, а для них це було буденним явищем. Не тюрма, а скотобійня, не люди, а ломаки, яких можна ламати, кроїти, нищити, палити. Все це робили ті страшні нелюди, кати, які називали себе визволителями. Через деякий час в камеру перевили Обаля. Він розповів про наших. Багатьох з вишнівчан закатували. Люди не могли винести страшних тортур, вмирали.

У кінці червня 1941 року, коли напали німці, енкаведисти страшно озвіріли. Постійно викликали на допити, тяжко били, виламували руки, ребра, ноги. Майже ніхто назад в камеру не повертався. На дворі постійно гудів трактор, щоб не чутно було страшних людських криків. Мертвих скидали в яму, посипали вапном і присипали землею. 23 червня у ночі мене викликали на допит. Прийшов кремезний москаль, а на ньому енкаведиська форма, закривавлена кров’ю молодих українських хлопців. Мені було тяжко вставати та я піднявся. Андрій Обаль кинувся до мене і обняв.

-Прощай друже. Ці варвари заберуть всіх нас на той світ. Тільки за те, що ми тут на своїй землі українці, – більше я не встиг нічого промовити, бо після сильного удару відлетів до дверей. Піднявшись, опираючись на стіни, пішов вниз, у катівню. Усвідомлював, що йду цим коридором востаннє і назад не вийду. Спустившись, я побачив трьох страшних катів. Усі вони, як на бойні, витирали руки у фартушки, дивлячись на мене, ніби вже хотіли розірвати мене на шматки. Не можна описати, чи переказати все про цих бездушних створінь. Я сил не мав але вирішив не скорятись. Згадав все що мене вчив Андрій Слюсарчук і хотів боротись до останнього подиху.

Переступивши поріг, опустив голову вниз, почав повільно нахилятись, роблячи розслаблений вигляд, не від страху, бо насправді я сконцентрувався для сильного удару. Одним поглядом оцінив ситуацію в камері і побачив поряд велику палицю. Кати дивилися на мене і почали повільно підступати. Один з них затиснув кулак і підходив, що завдати мені удару. Я одразу зрозумів і почав опускатись, ніби непритомнію. Одна мить – і він отримав сильний удар нижче пояс. Одночасно я завдав удару ногою іншому. Вони, не сподіваючись нападу, попадали. Тоді я захопив палку та почав нею бити всіх. Вони з переляку та болі почали кричати та лементіти та ніхто їх не чув, бо звідусіль лунали крики та стогони полонених. Та я не врахував, що двері були відчинені і все було видно в коридор. Бійку побачили охоронці, які виносили мертвих. На мене накинулось з десяток енкаведистів. Та я був радий тим, що вклав двох на підлогу, а ще троє повзали від болю. На мою адресу лунали страшні погрози, а я усвідомлював, що переміг. Переміг в тому, що не скорений. Згадав, що наш Байда Вишневецький висів на турецькому гаку і сміявся з ворогів, тому і я глузував з свої катів, обзиваючи їх прислужниками жидівської комуни та сатанинськими варварами. Сили відходили, пам’ять відходила. Я впав і більше нічого не пам’ятав….”

Побивши Миколу, кати відтягли його набік, двох свої винесли на носилках. На заміну прийшла друга зміна, яка продовжила тортури над Кулачинським та над Василем Головатюком. Потім їх, мертвих, заляли водою, присипали землею, загорнувши це місце трактором.

Багато про Миколу Кулачинського, про перебування вишнівецьких просвітян та ОУНівців в тюрмі оповідав очевидець тих страшних тортур Андрій Петрович Обаль, 1919 року народження, житель села Мухівці колишнього Вишнівецького району. Усе це – це невелика частинка страшного періоду під час комуністичного терору проти членів Вишнівецької „Просвіти” та ОУН в Кременецькій тюрмі.

Матеріали підготував Олег Кривокульський